14. Дайте оцінку аграрній реформі п. Столипіна.

Провадячи боротьбу з революційними рухами, голова ради міністрів Петро Столипін (1862-1911) хотів створити на селі міцну групу заможних господарів, які були б опозицією проти соціялістичних ідей. Він визнавав недоцільним конфіскацію земель у заможних землевласників. Перед 1905-им роком взаємовідносини між дворянами-поміщиками та селянами значно змінилися. За останні роки продано селянам, головно за посередництвом Селянського Банку, 26.000.000 десятин з дворянських земель; 16.000.000 продано купцям та торговельно-промисловим підприємствам. У руках селян скупчилося, разом з надільними землями, 165.000.000 десятин у всій імперії, а у дворян залишилося 53.000.000 десятин. Таким чином, експропріяція цих поміщицьких земель на користь селянства не могла радикально змінити становища селян. Треба було перевести ґрунтовні реформи.

Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав в «общині», до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжив над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, якою користувався, тому, що вона належала «общині». Існування «общини» не давало можливости застосовувати ліпші засоби виробництва, впроваджувати кращі сівозміни, користатися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами. «Община» провадила. село шляхом павперизації, що загрожувало революцією. Якщо «община» шкідливо впливала на сільське господарство центральної імперії, то ще гірші наслідки спричиняла вона для України, де населення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів.

Щоб запобігти революції й створити міцне селянство, Столипін перевів аграрну реформу, з цією метою провівши через Думу кілька законів. Закон 9-го листопада 1909 року дав права усій сільській громаді переходити на хутори (у Росії це звалося «отрубами»). В Україні з 1861 року існувало т. зв. «подвірне» землеволодіння:’ земля вважалася власністю цілої родини, її не вільно було продавати й ділили між членами родини. Тепер кожний селянин міг вийти з «подвірного» господарства і стати власником своєї землі. Тільки угіддя — ліс, сіножаті — зоставалися у спільному володінні.

Селяни почали покидати села; у деяких селах Волині зосталися тільки церкви, школи, крамниці. Землі, що були раніше у різних клаптях, тепер об’єднували в одну цілість. Касувалося примусову сівозміну.

В Україні аграрна реформа Столипіна мала найбільший успіх, і число селян, які до 1-го січня 1916 року закріпили землю в індивідуальну власність, було найбільшим. Тоді, як в 40 губерніях Европейської Росії коло 24 % господарів вийшло з «общини», на Правобережній Україні закріпили землю 50,7 %, у Південній Україні — 34,2 %, на Лівобережжі — 13,8 %.

Аграрна реформа викликала вороже ставлення збоку великих землевласників, які боялися втратити робітників, та соціялістів різних напрямків, які розуміли, що ця реформа ліквідує сільський пролетаріят. В Україні лише поодинокі великі землевласники, як Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Є. Журавський (губернський маршалок Волині) — поставилися до неї сприятливо.

Великою хибою реформи Столипіна були високі ціни, за які передавалось поміщицькі землі селянам через Селянський Банк, і це робило землі недосяжними для селянської маси.

Столипінська аграрна реформа відкрила можливість дальшого переселення селян на вільні землі поза Уралом. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії. Цей рух помітно збільшився після 1906 року. Правда, багато селян поверталося звідти, не знайшовши відповідних умов для життя. Це пояснює наступна таблиця (число переселенців подано з цілої Російської імперії):

Доба між революцією 1905 року та світовою війною 1914-17 років характеризується зростаючою диференціяцією села. Верхівка селян, статечні господарі скупчували в своїх руках землю, заводили господарства вищого типу, користалися сільськогосподарськими машинами, будували млини. У значній мірі на допомогу селянам приходили земства, переважно на Полтавщині, Чернігівщині, які організували «злучні» пункти з расовими розплідниками, виписували сільськогосподарські машини, передаючи їх у тимчасова користування селянам або продаючи «на рати»; земства будували елеватори, організували збут збіжжя за кордон. Полтавське земство придбало навіть власний пароплав для вивозу збіжжя. Земства дбали про меліорацію, ліквідацію багнищ, ярів; засівали піщані простори, організували асекураційні та допомогові банки тощо.

Для незаможних селян творили кустарні промисли різного роду, які давали можливість підробляти, не кидаючи сільського господарства та не виходячи з села. Для кустарних виробів, які здобули велику славу Україні, організовано виставки, що сприяло продажеві тих виробів як у межах Російської імперії, так і за кордоном. Земства допомагали тим, хто виїздив з України. Велику допомогу селу давали кооперативні заклади, підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських банків зростали з такою швидкістю, що за 20 років піднеслися з 300.000.000 рублів (по всій імперії) до 2.000.000.000 рублів.

Кооперація України мала відданих працівників, як «артільний батько» Микола Левитський, який з 90-их років вів пропаганду кооперативних організацій на селі й допомагав закладати кооперативні артілі — хліборобські та ремісничі. Кооперативний рух розгортався дуже швидко: у 1913 році на Київщині було 900, на Поділлі — 600 споживчих товариств. Багато сприяли розгортанню кооперативного руху В. Доманицький, М. Порш, В, Садовський. Виходили спеціяльні часописи — «Наша Кооперація», відбувались кооперативні з’їзди. У кооперації боролися дві течії: одні кооператори хотіли влити українську кооперацію у загальноросійську, інші — обстоювали окрему, українську організацію.

Революція 1905 року мала величезний вплив на розвиток українського руху. Пожвавлення виявилося у заснуванні українських часописів по всіх більших містах — у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Лубнях, Катеринославі, Москві, Петербурзі. Почали засновувати видавництва. У Петербурзі, під редакцією В, Доманицького, вийшло перше повне видання «Кобзаря» Шевченка. У 1906 році переїхав зі Львова до Києва М. Грушевський, перенісши з собою видання «Літературно-Наукового Вісника», навколо якого купчилися українські , письменники. Журнал «Києвская Старина» перейшов на українську мову й змінив свою назву на «Україну». Року 1907 засновано у Києві Українське Наукове Товариство на чолі з М. Грушевським, який зайняв перше місце серед українських наукових та політичних діячів. Засновано в Україні кілька інших часописів: «Дзвін», «Українська Хата», «Рідний Край», «Село», «Посів» та інші. Київ став літературним осередком України.

З 1905 року почали викладати в університетах українською мовою: в Одесі викладав О. Грушевський історію України, у Харкові О. Сумцов — історію літератури. У Київському університеті курсів української мови не було.

В Україні засновано нові високі школи: Комерційний Інститут і Вищі Жіночі Курси — у Києві, Харкові, Одесі. Заходами земств Україна вкрилася рясною мережею шкіл різних ступенів — початкових, професійних, прогімназій. Земства Лівобережної України багато робили для поглиблення національної свідомости населення У Полтаві влаштовували для вчителів курси українознавства, ні яких викладали ліпші наукові сили. Влаштовували виставки українського мистецтва. Кадри інструкторів давали консультації в осередках скупчення кустарних виробів. ^Полтаві за проектом В. Кричевського для Губерніяльної Земської Управи збудовано «Земський Дім» —видатний зразок українського мистецтва. Взагалі була велика різниця в усіх галузях культури між губерніями Лівобережжя, де земства працювали з самого

початку, і Правобережною Україною, де введено їх у 1912 році.