65. Визначте суть українізації.

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20-30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з ’ їздом РКП (б). В Україні ця політика дисталла назва «українізації».

Політика коренізації («українізації») була обумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в якій нібито забезпечений гармонійний і вільний розвиток радянських республік і гарантується вільний розвиток національних меншин.

Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) і національної інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.

Спробою більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучаючи до партій і до управління республікою представників неросійських народів [1920 р. в ВКП (б) У Українська становили лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УРСР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли ній лише 2%].

Спробою радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження околиць, щоб він не вилився в антицентробижни напрями.

Необхідністю зміцнення новоствореного державного освіти — СРСР, наданням прав «культурно-національної автономії» хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету і т.д.

У виконанні «українізації» в Україні можна виділити наступні наслідки:

Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП (б) У Е. Квірінга і другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційною, міського російської та контрреволюційної, відсталою сільській української культури. У їх боротьбі українська культура повинна відступити і загинути.

Розширення сфери вживання української мови в державній життя. [Із серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не здав іспити, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введено обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію перекладені на українську мову.]

Зростає кількість український у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25-35%, а в 1927 р. — 52-54%. За кількісним зростанням стояли важливі структурні зміни. Однією з них була поява нової державно-політичної, господарської і культурної еліти, основою якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

Найбільший вплив «українізація» вплинула на розвиток національної освіти. Вона співпала за часом з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. — 97% українських дітей вчилися українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він склав лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.

Різко зростала кількість української преси (1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет в республіці).

Україномовні стаціонарні театри у 1931 р. становили 3 / 4 всіх театрів в Україні — в 1927/29 років у Києві побудовано найбільший в Європі того часу кіностудії.

Місто почав втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

Різнопланова культурно-освітня робота проводилася серед компактно проживають за межами України Українский (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. Український).

Велика увага приділялася розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільських ради національних меншин, 100 міських рад. В даний час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейської, 31 — з татарської і т.п., а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ти мовами.

Слід сказати, що жодна з республіканських «коренизаций» не зайшла так далеко, як українська. За десять років «українізації» (1923-1933) український перетворилися в структурно повноцінну націю.

Однак, на початку 30-х років «українізацію», яку справедливо називали українським Відродженням, почали поступово згортати. Починається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися Хвильовий і Н. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця «українізації». Остаточно політика «українізації» була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УРСР про обов’язкове викладання російської мови у всіх неросіян школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП (б) У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень т.д.

І проголошений партією курс на «українізацію» та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була перш далеким відлунням української національної революції 1917-1920 рр Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики «українізації», то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь в національно-визвольної боротьби. Особливу групу серед них становили українські емігранти і вихідці з Галичини, які повірили в серйозність курсу на «українізацію». В цілому курс на «українізацію» був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.