27. Проаналізуйте обставини, які викликали прийняття Декларації про державний суверенітет України.

Наприкінці 90 років ХХ століття в Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, відбувалося багато змін: у галузі економіки — розширення самостійності підприємств, відродження приватної власності і кооперативного руху, зменшення кількості міністерств і відомств. Але ці реформи мали непослідовний характер, що призвело до зниження темпів виробництва, а отже, й рівня життя населення.

У політичній галузі під гаслом «гласності» проходила лібералізація суспільно-політичного життя. У 1986 р. із в’язниць було випущено близько 300 політичних в'язнів, серед них В.Чорновіл, М.Горинь, Л.Лук'яненко та інші. Із Кримінального кодексу УРСР були виключені статті переслідування за ідейні переконання. Новим явищем стала політика «соціалістичного плюралізму», яка поступово переросла у свободу слова.

Зростання політичної активності народу України, послаблення політичної та ідеологічної цензури, розвиток національного самоусвідомлення, ліквідація економічного монополізму держави, поява нових суспільних груп на основі формування нових форм власності сприяли виникненню в Україні багатопартійності.

У 1990 році розпочався новий етап демократизації і розмежування політичних сил — почали виникати політичні партії. Серед них особливо впливовими виявились Українська республіканська партія, очолена колишнім політв'язнем Л.Лук'яненком, Партія демократичного відродження України, яка об'єднала у своїх лавах тих, хто вийшов з лав КПУ, Конституційно-демократична партія, що прагнула ненасильницького реформування радянської системи, Українська селянська демократична партія, дві соціал-демократичні (СДПУ і об'єднана СДПУ).

На тлі політизації суспільства 1989 і 1990 роках відбулися перші, альтернативні вибори відповідно до з'їзду Народних депутатів СРСР та Верховної Ради УРСР, де антикомуністичній опозиції вдалося посісти приблизно третину місць.

На початку 90-х роках ідея національного суверенітету охопила широкі суспільні верстви, у тому числі й в Україні.

Вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад народних депутатів у березнi 1990 р., відзначалися значною активнiстю виборцiв. Цi вибори вiдбувалися за умов розширення гласності, унаслiдок чого суспiльство отримало інформацію про сталінську i ленінську добу, про реальний стан матерiального добробуту, охорони здоров’я, культури, екології в СРСР, про привiлеї партапарату. Для України особливе значення мала викривальна iнформацiя про злочинну полiтику комунiстичного режиму, що спричинила Чорнобильську катастрофу та про поведiнку владної верхiвки в день цiєї катастрофи (26 квiтня 1986 р.) та пiсля неї.

Вибори показали, що компартiйно-радянський апарат все ще надiйно контролював суспiльство, проте засвiдчили iснування в суспiльствi потужних опозицiйних сил. Але вони мали регiональний характер. Комунiстична номенклатура перемогла в усіх областях за винятком Львiвської, Івано-Франкiвської й Тернопiльської, де за кандидатiв Демократичного блоку вiддали голоси 85% виборцiв. Як результат, в українському парламентi двi третини з 450 депутатських мiсць здобули представники партiйного та державного апарату, голови колгоспiв, якi й становили опору старої номенклатури.

Верховна Рада УРСР нового складу почала працювати як парламент – на постiйнiй основi. У ній сформувалися два блоки депутатiв – парламентська бiльшiсть та опозицiя.

Одним із питань, що висувалися в парламенті, була ідея суверенітету України. Демократичні кола українських політиків ображала великодержавна політика центру, який ігнорував інтереси союзних республік. Усе це підштовхувало українських парламентарів до проголошення Декларації про державний суверенітет України.

Тим часом, сама компартiйна елiта в союзних республiках все бiльше вiдверталася вiд Москви. Хоча всi радянськi конституцiї у тому числi й конституцiя 1977 р.) стверджували, що СРСР є федерацiєю, проте вони не залишали суб’єктам федерацiї реальних прав, якi вони могли б здiйснювати суверенно, тобто без звернення до Москви.

Прагнення регiональних полiтичних елiт до суверенiтету особливо проявлялося в республiках Балтії, Закавказзя та в Україні, де каталiзатором вiдцентрових тенденцiй став нацiонально-визвольний рух.

Розстановка полiтичних сил, що склалася пiсля виборiв 1990 р., по-новому поставила питання про суверенiтет союзних республiк. Ще в листопадi 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР прийняла ухвалу про державний суверенiтет цiєї республiки. У нiй зазначалося, що влада на територiї Естонiї належить парламенту республiки, а всi змiни й доповнення Конституцiї СРСР набирають чинності на її територiї тiльки пiсля схвалення парламентом. Аналогiчнi рiшення були прийнятi Верховними Радами Латвiї та Литви. Центральнi комiтети компартiй республiк Балтiї заявили про солiдарнiсть з позицiєю своїх парламентiв. Натомiсть Верховна Рада УРСР виступила з осудом цих рiшень.

Вiдразу пiсля виборiв у березнi 1990 р. новообрана Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про вiдновлення незалежности Литовської держави», а позачерговий з’їзд народних депутатiв СРСР - постанову, яка визнавала це рiшення нечинним.

12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Приклад Росiї спонукав до дiї й українських парламентаріїв. 28 червня 1990 р. Верховна Рада Української РСР почала розгляд питання про державний суверенiтет України. Остаточний текст був ухвалений 16 липня 1990 р. поiменним голосуванням. Вiн здобув схвалення майже всiх членiв Верховної ради (проти висловилися лише чотири депутати й один утримався).

Це фактично була програма побудови незалежної держави. Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав: за місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста.

Отже, 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги — Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах.

Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів.

Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України».

Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України.

Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів — «Екологічна безпека» — передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС.

Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.

Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики.

Державний суверенiтет України визначався в Декларацiї як верховенство, самостiйнiсть, повнота й неподiльнiсть влади республiки в межах її територiї, незалежнiсть i рiвноправнiсть у зовнiшнiх зносинах. Вiд iменi українського народу могла виступати лише Верховна Рада України. Територiя УРСР в iснуючих кордонах оголошувалася недоторканною.

Декларацiя про державний суверенiтет України передбачала здiйснення Україною верховенства на всiй її території. Це означало, що країна здобула насамперед суверенне право на самостiйну правотворчiсть, тобто можливiсть приймати власнi закони з будь-яких питань.

Документ пiдкреслював прагнення досягти економiчної самостiйности України, створити власнi банки, включаючи й зовнiшньоекономiчний, а також цiнову, фiнансову, митну й податкову системи. Україна повинна була самостiйно формувати державний бюджет, а в разi необхiдности – запровадити власну грошову одиницю.

Проголошувався намiр держави забезпечувати нацiонально-культурне вiдродження українського народу, його iсторичної свiдомости й традицiй, функцiонування української мови у всiх сферах суспiльного життя. Всiм нацiональностям, що проживали на теренах республiки, гарантувалося право на вiльний нацiонально-культурний розвиток.

Декларацiєю про державний суверенiтет України було зроблено крок до розширення мiжнародної дiяльности нашої країни, закрiплений i розширений згодом з прийняттям Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

У Декларацiї вказувалося, що Україна має право на власнi збройнi сили, внутрiшнi вiйська та органи державної безпеки, що вона самостiйно визначає порядок проходження вiйськової служби громадянами республiки. Проголошувався намiр України стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участь у вiйськових блоках й дотримуватиметься трьох неядерних принципiв: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї.

В останнiй частинi Декларацiї про державний суверенiтет України зазначалося, що Декларацiя має стати основою майбутньої Конституцiї України.

Після прийняття документа почали закладатися зв’язки з iншими республiками, якi протиставили себе союзному центровi. У листопадi 1990 р. в Києвi було пiдписано угоду про спiвробiтництво мiж Україною й Росiєю. До кiнця року двостороннi договори були укладенi з республiками Балтiї, Бiлорусiєю, Узбекистаном i Казахстаном.

У суспільстві Декларація була сприйнята неоднозначно. Українська Міжпартійна Асамблея, яка вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки, сприйняла її як пропагандистський акт КПУ.

Крім того, прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту. Українська РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стала відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Діючі норми міжнародного права також зобов'язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум.

24 серпня 1991 Верховна Рада Української РСР фактично вдруге проголосила Україну незалежною демократичною державою, прийнявши «Акт проголошення незалежності України», підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.

Декларація представляла собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод.