Змістовий модуль і. Історична географія України кінця хvііі – початку хх ст.

Тема 6. Історична географія України кінця хvііі – початку хх ст.

Українські землі в складі Австрійської та Російської імперій

Процес упровадження на українських землях імперських структур влади почався ще в 1770-х роках, але остаточної форми він набув лише в 1830-х. Тоді Україну було розділено на дев'ять губерній, які складали три окремих регіони. До Лівобережної України, де традиції козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії; нещодавно захоплене Правобережжя, де польська шляхта, як і раніше, заправляла суспільно-економічним життям українських селян і де в містах проживали переважно євреї, складалося з Київської, Волинської та Подільської губерній; нарешті, новоосвоєний Південь, що колись належав запорізьким козакам і Кримському ханству, поділявся на Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії.

Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.

З отриманих унаслідок поділу Речі Посполитої земель Австрійська імперія утворила Королівство Галіції та Льодомерії (Галичини й Володимирщини) із центром у Львові. Гучною назвою австрійська влада хотіла підкреслити своє право спадковості на володіння короля Данила Галицького. Однак за пишною назвою приховувалася звичайна імперська провінція.

Усю владу у своїх руках зосереджував намісник, призначений австрійським імператором. Щоб схилити на свій бік провідні верстви Галичини, Відень дозволив магнатам, шляхті й духівництву обирати становий сейм. Однак цей орган не мав права приймати ухвали. Йому лише дозволялося звертатися з петиціями до імператора. Наступною адміністративною ланкою був округ (дистрикт). Окружні адміністрації очолювали окружні старости — австрійські чиновники. На місцях адміністративну та судово-поліційну владу здійснювали поміщики або їхні управителі (посесори) чи наглядачі (мандатори).

У складі населення українці складали: у Східній Галичині – 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.

Географічний аспект імперських реформ другої половини хіх ст.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права. Одночасно з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 законодавчих актів, що містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як обов'язкові для всієї Російської імперії, так і спеціально призначені для українських губерній місцеві положення. Для Чернігівської, Полтавської і частини Харківської губерній, де переважала подвірна форма селянського землекористування та існувала значна нерівномірність у дореформеному наділенні землею різних категорій селянства (дворогосподарів, піших робітників та ін.), було видане особливе Положення про поземельний устрій селян.

Центральне місце в реформі посідало питання про землю. Акти реформи базувалися на визнанні за поміщиками права власності на всю землю в маєтках, у тому числі й на селянські наділи. Селяни оголошувалися користувачами цієї землі, зобов’язаними відробляти за неї встановленні «Положеннями» повинності – оброк або панщину. Для того щоб стати власником свого наділу, селянин повинен був викупити його в землевласника. Розміри повинностей та наділів встановлювалися для кожної місцевості окремо, залежно від якості землі. На Півдні встановлювалася єдина «указна» норма наділу – від 3 до 6,5 десятин. На Лівобережжі вищий розмір наділу становив 2,7–4,5 десятин, нижчий – половину вищого. За селянами Правобережжя закріплювалися наділи в тих розмірах, які визначалися «Інвентарними правилами» 1847–1848 рр. У середньому селяни отримували 1,9–2,3 десятин землі. Поміщики, згідно з законом, дістали право відрізати у селян «зайві» землі. Лише на Правобережжі селянські наділи було збільшено. Спричинила це необхідність російського уряду привернути на свій бік селян після придушення польського повстання 1863–1864 рр. В цілому розмір селянського землекористування в Наддніпрянській Україні скоротився після реформи на 27%.

Серія реформ 1860-70-х рр., незважаючи на загальноімперський характер, мала певну локальну специфіку. Більшість нововведень впроваджувались відповідно до існуючих місцевих адміністративних одиниць.

З метою вдосконалення системи місцевого управління 1864 р. було здійснено земську реформу. За нею у повітах і губерніях запроваджувалося земське (місцеве) самоврядування. Воно складалося з розпорядчих (повітових і губернських земських зборів) та виконавчих (повітових і губернських земських управ) установ. У Наддніпрянській Україні дія земської реформи поширювалася лише на Лівобережжя та Південь. На Правобережжі було чимало опозиційної до російського уряду польської шляхти, яка брала участь у польському повстанні 1863 р. Тому, побоюючись, що діяльність земств сприятиме новому пожвавленню польського національно-визвольного руху в краї, їх не створювали аж до 1911 р.

У 1864 р. почали реформу освіти. За “Положенням про початкові народні училища” запровадили єдину систему початкової освіти. У галузі середньої освіти створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії на базі повітів. З 1832 р. діяли спеціальні освітні округи. Так, Київська охоплювала Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську губернії, а Одеська – губернії Новоросії.

У 1864 р. була здійснена судова реформа. На відміну від станового і закритого суду ввели позастановий відкритий, незалежний суд. Вводились присяжні судді. Суд відбувався за участю двох сторін: захисту та обвинувачення. На Україні було створено три судові палати: Київська, Харківська та Одеська.

Міську реформу 1870 р. спершу було проведено в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові й Херсоні, а протягом 70-х років — в інших містах України, де створювалися виборні міські думи (розпорядчі органи) й міські управи (виконавчі).

Відбулася і військова реформа (1864–1883 рр.). В Україні утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський.