50. Народність творчості т.Шевченка - основа його визначальної ролі в історії укр л-рної мови.

Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко ж виступив як грізний суддя і викривач усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. Тарас Шевченко є основоположником нової укр. Літ. Мови. Шевченко – це поет геній, який заставив світ звернути увагу на „малоросийское племя”. Говорячи про Шевченка, часто використовують фразу „народний поет”, і це справді так. Тільки завдяки єднанню з народом він зміг стати виразником його дум, ідей та прагнень. Народність Шевченка складалася з 3 компонентів: писати про народ, мовою народу, для народу. Його твори швидко розходилися по всій Україні, іх вивчали напамять, передавали з уст в уста, на них орієнтувалися як на літературний та мовний еталон. Народність Кобзаря не можна повязувати тільки з демократизацією суспільних ідеалів і їх відображення у літературі. Шевченко намагався обєднати навколо українського слова не тільки „простих”, а й тих, хто міг би згори розвивати й укріплювати ідею національної самобутності, про те, щоб кожен народ мав свою мову. У його творах змальований новий позитивний герой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу. Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури. Шевченко вивів письменство України на „спасенну путь оновлення”. Це міг зробити тільки світовий геній, і таким став Тарас Шевченко з його усвідомленим почуттям до рідного слова як до виразника народних інтересів. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступного часу – Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка та ін.

51. Мовна творчість Т. Шевченка на шкалі XIX століття. Творчість Т.Ш. відрізняється від творчості його попередників – І.Котляревського, Г.Квітки-Основ., П. Гулака-Артемовського та ін., насамперед різницею у сприйнятті і відображенні мови народу як основи літературної мови. Для Т.Ш. укр. Мова була рідною, материнською, а не вивченою в дитинстві чи дорослому віці. А майже всі письменники п.п. ХІХст. Виховувалися в сімях, де розмовно-побутовою мовою була російська чи польська. Для Т.Ш. творчість укр. мовою була способом виявлення своїх – і народних – прагнень. Літературна здатність укр. мови була для нього природною, такою, що не вимагає ніякого захисту. Його попередники ставилися до укр.мови з долею сумніву і були не зовсім впевнені у суспільній значимості україномовної творчості. Для Т.Ш. мова була однією з визначальних ознак народу. Неодноразовими були поради Шевченкові зректися укр.мови і піти слідом за Гоголем, на що він відповідав : „Спасибі а раду! Тепий кожух, тільки, шкода не на мене шитий”. В літературі в той час був образ селянина-малоруса, простачка-хохла, іноді навіть блазня. Т.Ш. винищив таке поняття про свій народ, повернувши йому гідність, і водночас він підніс його до загальнолюдського рівня і відроджував літературу цього народу.

52. Т . Шевченко - нормалізатор літературної форми української мови. Твори Т.Ш. можна вважати загальнонаціональними, а не діалектними. Русанівський пояснює мовну чистоту, загальнодоступність творів Кобзарая тим, що він народився і ріс на Звенигородщині. Ця територія є досить складною з мовленнєвого погляду. Якщо її сх.частина тяжіє до мови Уманщини, то західна – становить продовження подільського говору. Тут зіткнулися такі діал. особливості: - твердий і мякий р (зора/зоря); - чергування д, т, з, с з дж, щ, ж, ш або його відсутність у дієсловах І особи ІІ дієвідміни (ходю-ходжу, носю-ношу); - наявність-відсутність вставного л після губних (здоровля-здоровя).

У творах Т.Ш. використовува ті форми, що тепер є літературними. Але не можна сказати, що у його мові зовсім відсутні діалектизми. Він, відповідно до мовної традиції Звенигородщини, використовує о в новозакритих складах (сльоз, радость), в його творах тойді переважає над тоді, пише він зіма, а не зима, шо замість що. Але кількість діалектних рис у мові Т.Ш. невелика. Отже, феномен мови Т.Ш. полягає в тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основяненка чи Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний обшир. Це відобразилося і на доборі мовно-художніх засобів.

53. Мова творів Т. Шевченка як приклад для наслідування (мовностильові особливості). В основі багатства Шевченківської мови лежить народна укр мова, насамперед розмовно-побутова її форма. Так, у „Словнику мови Шевченка” та у „Словаре малоросийского, или юго-восточного язика” Білецького-Носенка тільки 30% спільних слів. Однак, треба враховувати, що Білецький-Носенко створював загальномовний словник, а словник Т.Ш. – це та лексика, яка була потрібна йому як митцю. Спільними є слова на позначення навколишньої природи , рослинного і тваринного світу (байрак, бугай, бур”ян), людського побуту (верх, відро). Різниця пояснюється також тим, що Т.Ш. утверджував укр.худ. л-ру ( разом з нею і л-рну мову) на традиціях уже існуючих л-рних зразків, на мовно-художній образності фольклору, інших словянських і несловянських мов, образах античності і білійної міфології, давнього укр.літописання. Поет постійно дбав про збагачення виражальних можливостей укр.нар.мови. Одним із прийомів до яких він вдавався, було розширення синонімічних рядів, що позначилося на можливостях емоційної оцінки обєкта зображення в конкретних поетичних контекстах та на збільшенні семантичної глибини загальної мови. Творчість Т.Ш. відновлює одне з найактивніших джерел творення л-рної форми укр мови – церковнословянізми. Крім лексичних запозичень (время, гласити) автор використовує структурні частини церковнословянізмів як будівельний матеріал для мовотворення: - префікси воз-, пре- (возвисити); - утворює складні слова з першою ЦС чатиною благо-, веле-, все-, долго- (благосклонний).

Т.Ш. вводить історичну лексику, але її значно менше, як в словнику Білецького-Носенка. Новомовна основа мови Т.Ш. виступає досить виразно на всіх рівнях: фонет, морфолог, синтаксичному, лексичному. Разом з тим кожен з цих рівнів засвідчує орієнтацію поета на первісне образно-художнє формування мови в фольклорі і на свідомий відбір слів і форм відповідно до їх територіальної поширеності на такі джерела збагачення, як староукр літ.мова, мова церкви та запозиченнь з ін.мов.