33. Полемічно – публіцистична проповідь.

У 17 ст. бурхливо розквітає художня л-ра. За жанрами її можна поділити на поезію, драматургію, прозу. Українські поети 1-ої половини 17 ст. включалися в полемічну боротьбу, але кожен свій збірник присвячували одному із владців, описуючи віршами його герб, тобто творячи панегірник. Панегірнично – полемічна літ. Багата епітетами: горкие сльози, щирая любов, чистий голуб. Улюбленими словами поетів – панегіристів є сонце, місяць, зірки, світло як символ істинної віри, а також орел, лев як символ сили. Як і в полемічно прозовій літ, автори панегірничо – полемічних віршів полюбляють вживати поряд декілька синонімів. Як і поезії так і в прозі на побутові теми не використовуються форми аориста. Щодо лексики, то тут побутова лексика суто українська:блискавиця, болото, будинок, палац. Особливо багата українська лексика дієсловами: будувати, дбати. Церковнословянізмів теж чимало. Риси: - не повноголосся; - щ замість ч; -двоїни, - дієприкметників; -сполучників; - абстрактної лексики. Найвідомішим представником був Климентій Зіновіїв, до нашого часу дійшло 272 твори цього письменника,, серед них елегії, вірші, псалми, молитви. Є в нього: - проревне г; -етимологічне о передається через у; - поплутання и та єри(зимой); - чергування у з в(вмирают, вчить); -л нерідко переходить в у в нескладове( вовки, мовчання); - тверде р ( господара); - тверде ц (молодиця); - на місці етимологічного е, що перейшло в і у ново закритому складі виступає ять.

Морфологічні особливості.

-Форми 3 особи одн. 1 дієвідміни без закінчення –ть(лізе, ріже, буде, може); - трапляються дієслова із суфіксами –ува( пробувати, забувати); - форми мин. Часу ч.р. з голосною перед – л нерідко виступає –в( вчинив, поченив); - флексія – т в 3 особі одн. і мн. Теп і майб.часу завжди тверда( желаєт)

34. Мовні Особливості літописів.

Один із жанрів книжної мови – літописи. Їх збереглося декілька. Мова літопису С. Величка наближається до ЦС, але не зливається з нею. У ній багато природних слів на позначення осіб(злодюга, ледащиця, товариш, брехун),прикмет, дій та процесів(розмовляти, одержати), абстрактних понять(здирство, помста, зрада. Широко використовує запозичені слова: універсал, фундатор, фантазія. Писав він по – українськи, але не уникав ЦСМ, ні граматичних форм. Йдучи за латинською традицією, літописець, як правило розміщує дієслова- присудки в кінці сурядних і підрядних речень. Особливості:

-колишні форми з суфіксами іє він передає через я із поп, Запорожжя);

-трапляються форми з афіксами му, меш, ме;

- наявні присудкові форми на но, то

-вживання з разом з іменниками з часовим поняттям Н.В.одн.(за тиждень)

-вживання прийменника до(до хати).

Мова літопису в цілому розважлива, автор приділяє чимало уваги деталям, але не уникає і картинних описів. Отже, в 17 – першій половині 18 століття СУЛМ досягла свого розквіту: удосконалився офіційно – діловий стиль, мова полемічної літератури, набула поширення навчально – проповідницька проза, активізувався розвиток поезії та драматургії, але вже намітилися й певні ознаки втомленості цієї мови, які стали особливо виразними на середину 18 століття.

35. Занепад старої УЛМ Починаючи з другої половини ХVII ст. і все XVIII cт.; Східна Україна перебуває у несприятливих соціально-політичних обставинах: активізується процес зменшення прав і вольностей українців та відбувається денаціоналізація верхів українського суспільства. Як зазначає С. Єфремов: "Блискуче для Росії, як держави, царювання Петра І і Катерини ІІ з погляду інтересів народних були для України найтяжчими. Відтягяючи українські культурні сили на загально-державні потреби, виснажуючи Україну економічно й повертаючи в кріпацтво народну масу, на переміну вони несли одно – непохитне й систематичне скорочування отих "старожитних прав і вольностей", од прав політичних почавши (обмеження і скасування гетьманщини, зруйнування Січі, реформа місцевого урядування і т. ін.) і через економічні обмеження скінчивши на культурних утисках Результатом централізаційної політики російського царського уряду настає абсолютний занепад культурного процесу в Україні. Заходи, застосовувані Петром І, Синодом російської православної церкви, Катериною ІІ, в першу чергу негативно вплинули на розпочатий в ХVII ст. процес формування і становлення української літературної мови. ЇЇ поступово витісняють з усіх сфер громадсько-політичного життя: освіти, науки, суду, армії, церкви, книгодрукування. За указом 1720 року заборонялося друкування всіх книг, крім церковних, в яких потрібно було перевірити "дабы никакой розни и особого наречия в них не было". Наслідком цього указу став поступовий занепад українських друкарень, с того часу майже зникають українські друковані книги, крім церковних та збірників українських віршів ХVIII ст., які найчастіше мали гумористично-сатиричний і панегіричний характер. Твори інших жанрів написані тогочасною українською мовою розповсюджуються в рукописних збірниках, тому зразків творів українського письменства ХVIII ст. збереглося дуже мало.

36. Братські школи в історії укр. культури. Історія острозької академії Бра́тські шко́ли – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Перша – 1586 у Львові (заснувало Успенське братство), - Найважливіші – Львівська і Київська, - вивчали: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, географія, астрономія, музика, в деяких – богослів*я. - доступні для різних прошарків, - три етапи: вивчення азбуки, робота з часословом, псалтирем, - працювали – Лаврентій та Стефан Зизанії, І. Борецький (львів), - 1615 – Київська (Йов Борецький, М. Смотрицький, Касіян Сакович), - 1631 – Лаврська школа – Петро Могила,, - 1632 – об’єдналися Київська І Лаврська школи і утворили Києво-Могилянську колегію (пізніше академію). Острозька школа (академія) — перший вищий навчальний заклад у Східній Європі, найстарша українська науково-освітня установа.У 1576 році князь Острозький Костянтин-Василь заснував слов'яно-греко-латинську академію в Острозі. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка Острозька (6000 коп.). 7 лютого 1577 р. — перша згадка про академію в передмові до книги Петра Скарги «Про єдність костьолу Божего». В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Студенти Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську. Першим ректором школи був письменник Г.Смотрицький, викладачами — видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені, такі як Дем'ян Наливайко, Христофор Філалет, І.Лятос, Кирило Лукаріс та педагоги із Краківського та Падуанського університетів. О. Ш. мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні: за її зразком діяли пізніші братські школи у Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському. Вихованцями школи були: відомий учений і письменник М.Смотрицький, гетьман П.Сагайдачний та ін., пізніші видатні церковні і культурні діячі. Із заснуванням 1624 р. єзуїтської колегії в Острозі О. Ш. занепала і 1636 р. перестала існувати.

37. Історія Києво-Могилянської академії. Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного.

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.

Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною.

Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня1817 року Академію було закрито. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія. 38. Вплив української культури на культуру інших народів у 16-17 ст.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

У XVI ст. Україна вступила руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що в свою чергу спричинило відкритий протест українського населення.

В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.

Трохи пізніше, у той час, коли в Московії західної науки і культури завжди боялися і втікали від них, в Україні ніколи нічого подібного не спостерігалося і західний вплив широкою рікою котився до нас. Про те, що в Києво-Могилянській академії утверджувалась атмосфера вільнодумства, свідчить хоча б викладання в ній філософії. Кожен професор філософії повинен був виробити собі свій оригінальний курс, до цього навіть зобов'язував статут академії.

Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори, як свідчать нотатки лекцій Йосипа Горбацького в та Інокентія Гізеля, не обмежувались лише викладом концепцій, загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а ще самостійно розробляли проблеми логіки, психології та інших наук.

Та основна заслуга цього навчального закладу полягала в тому, що українці вже в XVII ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов'янському світі, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, Реформації і Просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства та здійснила величезний вклад у справу формування української еліти.

За далеко неповними даними колишніми учнями Києво-Могилянської академії були близько 740 українських лікарів, її закінчили такі видатні українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Максимович, Степан Андрієвський, Данило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михайло Гамалія та ін.

Після закінчення академії сотні молодих українців ішли для продовження навчання до відомих університетів Західної Європи: Лондона, Парижа, Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл, медико-хірургічних шкіл Польщі, а пізніше — Московщини.

У 1572 р. російський першодрукар Іван Федоров прибув до Львова і при підтримці свідомих громадян організував друкарню, в якій у 1574 р. надрукував "Апостол" і грецький "Буквар", що використовувався навіть болгарськими книжниками. У 1576 р. І. Федоров переїхав до Острога, де надрукував близько 30 творів, а саме — Читанку Божого Слова, Буквар, "Хронологію" Андрія Римші, "Ключ Царствія небесного" Герасима Смотрицького та ін. Найціннішою серед них була Біблія (1581 р.). Пізніше І. Федоров знову повертається до Львова, де члени Львівського Ставропігійського братства викупляють заставлені у лихваря верстати Івана Федорова і зорганізовують братську друкарню.

У цій друкарні було опубліковано ряд віршів і драматичних творів — "Просфонима" (1591 р.), "Лямент" на смерть Григорія Желигорського (1625 р.), "Вірші на Різдво Христове" Памва Беринди (1616 р.), "Розмишлєніє о муці Христа Спасителя" Иоаникія Волковича. Тим самим було зроблено значний внесок у розвиток різножанрової української культури. Львівська братська друкарня дала поштовх бурхливому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і на Волині. У 1604—1606 рр. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів.

У 16-17 ст. церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. У цей час набули поширення готичні або ренесансові типи будівництва церков.

Високу інженерну та будівничу культуру принесли із собою пришлі народи (вірмени, німці, євреї), що оселялися в містах і стимулювали розвиток ремісничо-міщанського середовища.

В Україні наприкінці XIV— початку XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну державність. Вони дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури.

Визвольна війна (1648—1654) змінила не тільки політичний статус України, але й основи культурного розвитку суспільства. В нових умовах культура розвивалася під охороною держави.

З міщансько-духовного середовища вийшло нове письменство, що тісно зв'язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об'єдналися в міцний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість народних мас. Настрій солідарності і непоступливості, витворений братським рухом, відіграв значну роль у 1648 р.

Другий національний організаційний центр творило Запорозьке Військо. Січовий центр мав вплив не тільки на Запорожжі, але всюди, де жили козаки. Кінець-кінцем обидві течії зійшлись і спільно зорганізували державу.

Єдність української еліти була найсильніша в часи перших боїв за визволення. Коли ж хвилі революції спали і суспільне та державне життя постало перед складнішими проблемами, характер провідної верстви суспільства почав змінюватися.

За таких обставин ідеологічний провід затримала тільки козацька інтелігенція. Але вона була розбита на два табори — Запорожжя і Гетьманщину, ідеали яких дещо розходились.

Довгий час дуже сильним було почуття патріотизму, яке допомагало об'єднувати громадянство навколо загальних справ, перемагаючи власні егоїстичні інтереси.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба, яку історики назвали Руїною. Було все: і криваві конфлікти у колах козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення остаточний поділ основного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилося під владою Польщі, і Лівобережжя, де українська козацька держава опинилась у васальній залежності від Росії, а згодом була зведена на рівень автономної провінції та врешті-решт позбавлена будь-якого самоврядування.

Буковина тоді перебувала у складі Молдавського князівства — васала Туреччини, а на Закарпатті господарювали угорські магнати. Розподіл України поміж чужими державами згубно вплинув на стан культури. Той час, коли в Лівобережній Україні — Гетьманщині — зберігались інститути української державності чи навіть їхні залишки, був сприятливим для творчого розвитку культури.

Українська культура того часу спромоглася на таку силу і оригінальність, що не тільки опиралася полонізації, не тільки протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у відсталу країну освіту і науку.

Особливо цей вплив поширився після 1654 р., тобто після Переяславської угоди, але ще до того, в 1649 р. цар Олексій запросив з України вчених людей надрукувати в Москві справну Біблію.

А в 1664 р. прибув до Москви українець Семен Полоцький, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію, навчав він і царевича Петра.

Українські книжки "посунули" на Москву ще більше за людей. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори — все це йшло з України в Москву. Сила-силенна українських книжок була в бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр і навіть у простих грамотних людей.

Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одежі, співах, на музиці, правництві та літературі.

До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари, селітровари, злотники, кахлярі.

У другій половині XVII ст. український вплив позначився в друкарстві, навіть у дрібних деталях. Так, у Москві в друкованих книжках спершу нумерація була на аркушах, і тільки потім, під впливом українських книгарів стали нумерувати кожну сторінку, так само далі стали відривати в друкованих книжках слово від слова, а до того їх було друковано вкупі, навіть знак переносу слів (дефіс) запозичили у нас. Заголовок книжки в Москві любили ставити з кінця, і тільки під нашим впливом вже друкували ці заголовки з початку книжки.

Українці багато зробили і для нової московської літератури. На чолі цієї літератури стояв українець Ф. Прокопович. Так званий класицизм в московську літературу був занесений з України. Також українці в XVII—XVIII ст. рознесли по Московщині свої драматичні твори і заснували театри. Так, українці ставили свої п'єси і утворили шкільні театри в Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську.

39. Перші українські словники. Старослов’янська мова уже в ІХ ст. не зазнавала змін, фактично була мертвою мовою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з’являються словники, які подають переклад з старослов’янської на українську народну мову. Так у ХVІ ст. був написаний “Лексись с толкованіємь словенскихъ словъ просто” невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово — без пояснення. Це була вже лексикографічна спроба української мови. Ось приклади перекладів: абиє — заразъ, бращася — боролися, возискаю — шукаю, благодару —дякую тощо.  Першим друкованим словником став “Лексись” Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Тут пояснено всього 1061 слово: авва — тато; баснъ — казка, слово, байка; юноша — парубок; виновны — тот, который єсть чему причиною тощо.  Передмову до словника «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ тлъкованїє» Памва Беринди написано староукраїнською мовою. До одного церковнослов’янського слова П. Беринда наводить інколи один український відповідник, а інколи й декілька, напр.: дръжавствую: паную, в’ поссесїи маю, рАжу, справую, єстемь преложонымъ, кролє(м), цЂсарє(м); жилище: мешканьє, домъ; злакъ: зеленость на тра†или на былинах, любо на листехъ деревъ; інколи використовує й латинські відповідники. Коли автор словника не знаходить в українській мові однослівного відповідника, він тлумачить церковнослов’янське слово, а інколи додає й своє судження про позначуваний об’єкт.У перекладну частину можуть потрапляти й церковнослов’янські слова та форми. Словник П. Беринди тривалий час був найповнішою слов’янською лексикографічною працею і справив помітний вплив на розвиток словникарства у інших слов’янських і навіть неслов’янських народів. Для України він мав непересічне значення, оскільки чітко розмежовував дві вживані у той час мови: церковнослов’янську і вирослу на її основі староукраїнську. Разом із А. Сатановським Є. Славинецький виготував «Леξікон словено-латинський». Перший словник — найбільший за обсягом тогочасний лексикон: його реєстр містить близько 27 тисяч слів. Після латинського слова спершу наводиться церковнослов’янський відповідник, потім український.

40. Словник Памво Беринди в історії української літературної мови. Найвизначніша праця Беринди — друкований український словник «Лексіконъ славенорусскїй... » (1627). Перевиданий у Кутейні (1653) з передмовою І.Трусевича.

В ньому близько 7 тисяч слів — загальних та власних назв переважно тогочасної церковнослов'янської мови з перекладом та тлумаченням їх українською літературною мовою початку XVII століття (див. староукраїнська мова). Метою Беринди при складанні його словника було відновити церковнослов'янську традицію літературної мови і цим протистояти наступові польського католицтва і польської культури. Цей словник відіграв велику роль у розвитку не лише української, а й російської, білоруської, польської, румунської лексикографії. Ця праця Памво Беринди — найвидатніше досягнення староукраїнського словникарства. Складається з двох частин: «Лексіконь» — церковнослов'янсько-український словник; та «…Имена свойственная» — зібрання тлумачень топонімів й антропонімів, а також загальних назв неслов'янського походження. У пам'ятці майже 7 000 статей (бл. 5 000 у 1-й частині, 2 000 — у 2-й, у тому числі бл. 1 400 онімів). Головні джерела праці — «Лексис…» Лаврентія Зизанія, ономастикони Мак¬сима Грека, Мануїла Ритора, тлумачення онімів в антверпенському виданні Біблії (1571). Виявлено використання Бериндою словників доби Київської Русі та зарубіжних, староукраїнської глосографії тощо. Джерелами церковнослов'янського реєстру книги були: Острозька Біблія (всі її книги Старого й Нового Завіту), церковнослов'янські рукописи й друки до поч. 17 ст. Реєстр «Лексікона…» дібрано за диференціальним принципом: специфічні церковнослов'янські слова (питомі й запозичені), спільнослов'янські лексеми, що архаїзувалися в українській мові кінця 16 — поч. 17 ст.; є в ньому й українські слова. Абсолютна більшість елементів неслов'янського походження, особливо грецьких і латинських, зібраних окремо у 2-й частині праці, супроводяться ре¬марками, які вказують на їх запозичення, й українськими відповідниками, що сприяло нормалізації лексики староукраїнської літературної мови на народній основі. Нормалізації служило й чітке формальне — за допомогою двокрапки — розмежування реєстру й перекладної частини. У «Лексіконі…» вміщено низку тлумачень енциклопедичного характеру. Значення слова автор розкриває і за допомогою етимологічних відомостей. Докладно опрацьовано семантику багатозначних реєстрових слів. Беринда нерідко вказував на метафоричне й образне вживання слова, вперше в українській лексикографії застосувавши ремарки «переносні», «метафор.».