30. Перші українські словники і граматики.

Уже йшлося про те, що наприкінці XVI ст. з ініціативи створених в Україні і в Білорусії братств укладалися перші граматики і словнички. Смотрицький, крім української, добре знав церковнослов’янську і грецьку мови, а також латинську (у 1615 р. він видав у Кельні граматику грецької мови). Передмова до книжки«Грамматіки словенское правилное синтагма» написана староукраїнською мовою. У граматиці описані чотири її головні складові частини: «Орθографія, Етvмологїа, Сvнтаξїс, Просωдїа». Викладаючи правила орфографії, М. Смотрицький уперше регулює написання великої букви: її слід уживати на початку віршованої строфи, після крапки, на початку власних назв, слів на позначення санів, наук, наукових категорій. Далі йдеться про місце виносних літер (тільки в кінці слова), про уважність при вживанні флексій в іменах і дієсловах, про недопустимість написання хв замість ф та ін. В «Етvмологїи» автор викладає вчення про традиційні вісім частин мови: имА, мЂстоименїє, глаголъ, причастїє, нарЂчїє, предлогь, союзъ, междометїє. М. Смотрицький не зміг чітко розрізнити форм перфекта, імперфекта й аориста. Автор граматики першим виділив дві дієвідміни: на -еши (бїю — бїєши) і на -иши (слышу — слышиши). Вперше було представлено вчення про сполучення слів і речень. Скороченим варіантом граматики М. Смотрицького була «Грамматіки, или писменница языка словен(ъ)скага», яка була видана у Кременці 1638 р. Автор переробки не встановлений, але цікаво, що він критично поставився до оригіналу: відкинув теорію віршування, розроблену М. Смотрицьким на основі грецьких зразків, опустив штучний поділ звуків за грецькими зразками і параграф «ω Просодіи». Власне граматичний матеріал дуже близький до того, який поданий у М. Смотрицького, але дещо скорочений і спрощений.

Передмову до словника «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ тлъкованїє» Памва Беринди написано староукраїнською мовою. До одного церковнослов’янського слова П. Беринда наводить інколи один український відповідник, а інколи й декілька, напр.: дръжавствую: паную, в’ поссесїи маю, рАжу, справую, єстемь преложонымъ, кролє(м), цЂсарє(м); жилище: мешканьє, домъ; злакъ: зеленость на тра†или на былинах, любо на листехъ деревъ; інколи використовує й латинські відповідники. Коли автор словника не знаходить в українській мові однослівного відповідника, він тлумачить церковнослов’янське слово, а інколи додає й своє судження про позначуваний об’єкт.У перекладну частину можуть потрапляти й церковнослов’янські слова та форми. Словник П. Беринди тривалий час був найповнішою слов’янською лексикографічною працею і справив помітний вплив на розвиток словникарства у інших слов’янських і навіть неслов’янських народів. Для України він мав непересічне значення, оскільки чітко розмежовував дві вживані у той час мови: церковнослов’янську і вирослу на її основі староукраїнську.

Разом із А. Сатановським Є. Славинецький виготував «Леξікон словено-латинський». Перший словник — найбільший за обсягом тогочасний лексикон: його реєстр містить близько 27 тисяч слів. Після латинського слова спершу наводиться церковнослов’янський відповідник, потім український.

Граматикою староукраїнської мови була «Граматика словенская» І. Ужевича.

Ужевич прийняв поділ слів на вісім частин мови, слідом за М. Смотрицьким виділив чотири відміни іменників, у парадигмах іменних частин мови подав шість відмінків. він не зафіксував закінчення -ови в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, в деяких різновидах відмінювання іменників не наводиться кличний відмінок. Проте в більшості випадків граматика відображає особливості живої і літературної мови того часу.

У XVII ст. з’являються й словники з українським реєстром. Тут мається на увазі рукописний словник «Синоніма словенороська». Частіше одному українському слову відповідає два і більше церковнослов’янських слів: бедра лядвія, чресла; безвстыдний мЂдноличенъ, безстуденъ; перекладаються і словосполучення. Чимало в реєстрі полонізмів: заисте «справді», зайзрость «заздрість».