Теми виступів і рефератів:

1. Соціально-історичні умови та національні фактори виникнення політичних партій.

2. Політична партія: поняття, типологія, функції.

3. Функції політичних партій в житті суспільства.

4. Громадські рухи як особлива форма політичної активності.

5. Сутність та типологія партійних систем.

6. Політичні партії та громадсько-політичні об’єднання в Україні.

Питання до самоконтролю та дискусії:

1. Які ознаки політичних партій ви можете назвати?

2. Назвіть програмні документи на основі яких партія здійснює свою політичну діяльність. В чому їх особливості?

3. Назвіть функції політичних партій і рухів у житті суспільства.

4. Що, на вашу думку, відрізняє політичні партії від політичних рухів?

5. Які ви знаєте праві та ліві українські політичні партії?

6. Охарактеризуйте партійну систему України та її особливості.

Тема 6. Політична еліта та політичне лідерство

1. Сутність поняття «еліта», сучасні теорії еліт.

2. Структура, функції та види еліт. Основні системи відбору.

3. Феномен політичного лідерства: природа, сутність, типи, рівні, стилі, принципи та методи діяльності.

Список літератури:

1. Вылегжанин Д.А. Введение в политическую имиджелогию: Учеб. пособие / Д.А. Вылегжанин, - 2-е изд., испр. и доп. – М.: Флинта, МПСИ, 2008. – 136 с.

2. Теория политики: Учеб. пособие для студ. вузов / Б.А. Исаев (ред.). – СПб и др.: Питер, 2008. – 460с.

3. Політологія: підручник / В.Г. Антоненко, В.Д. Бабкін, О.В. Бабкіна та ін. – 3-тє вид., перероб, доп. – К.: Академія, 2008. – 567 с.

4. Прикладна політологія: Навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). – К.: Академія, 2008. – 472 с.

5. Політологія: підручник / Л.М.Димитрова, С.О.Кисельов, М.Ф.Шевченко та ін.; За ред. Л.М. Димитрової, С.О. Кисельова. – К.: Знання, 2009. – 206с.

6. Політологія: Навч.посіб./ М.П. Гетьманчук, В.К. Грищук, Я.Б. Турчин, та ін.; за заг.ред. М.П. Гетьманчука. – К.: Знання, 2011. – 415с.

Методичні рекомендації

Різні суб’єкти політики справляють на неї неоднаковий вплив. Окремі громадяни й соціальні групи не беруть безпосередньої участі у політичному житті. Цим займається окремий прошарок людей, який називають політичною елітою. Саме поняття «еліта» (від фр. «elite» – кращий, добірний, обраний) стає терміном політичної науки у ХІХ ст. і означає найкращу групу людей, які володіють якостями, що виділяють їх з решти суспільства, та ознаками, що дозволяють формувати поведінку, погляди та думки інших членів соціуму. Класичні елітарні теорії формуються в к. ХІХ – поч. ХХ ст. Їх засновниками вважаються італійські та німецькі соціологи В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс. Якщо підсумувати основні значення, в яких цей термін використовується, маємо наступне:

• еліта – це особи, які отримали найвищий індекс у галузі їх діяльності;

• найбільш активні в політичному відношенні індивіди, зорієнтовані на владу;

• люди, що мають високий соціальний статус і завдяки цьому впливають на політичний процес;

• харизматичні особистості.

Отже, підсумовуючи, можна навести наступне визначення політичної еліти: це внутрішньо згуртована політична група, що складає меншість суспільства, яка виступає суб’єктом підготовки та прийняття важливих стратегічних рішень і володіє для цього необхідним ресурсним потенціалом.

Переходячи до розгляду наступного питання теми, необхідно підкреслити, що еліта завжди має певну структуру, вона не є однорідною за складом. Зазвичай, вона складається з двох компонентів – лідерів та бюрократичного апарату. Останній включає до себе адміністративних керівників усіх рівнів і посадових осіб.

Слід також окреслити основні функції, які покладені на політичну еліту. Найголовнішою серед них є управлінська, яка має здійснюватись лише кваліфікованою меншістю. Виконуючи свої керівні функції, еліта прагне забезпечити постійність своєї влади. Серед інших функцій можна назвати: актуалізацію інтересів суспільства; вироблення державної політики і формування політичної стратегії розвитку; прийняття політичних рішень; вироблення норм поведінки та захист ідеалів, цінностей, характерних для даного соціуму.

Важливе місце в теорії еліт займає їх типологія. Зокрема, за якісним складом розрізняють відкриті та закриті еліти; за умовами здійснення влади – легітимні та нелегітимні; за стилем особистого керівництва виділяють еліту «левів» та еліту «лис»; за ідеологічною ознакою – демократичні, авторитарні, тоталітарні; за рівнем виконання функцій – сильні та слабкі; за способом відбору виокремлюють еліти на основі крові, приватної власності та інтелектуальної продуктивності.

Щодо шляхів формування еліти, політична практика розрізняє дві основні системи відбору:

• систему гільдій (при відборі можливих кандидатів акцент робиться на їх політичних перевагах, суворому слідуванні правилам і настановам політичної організації);

• антрепренерську систему (орієнтується на особисті якості кандидата, наприклад, креативність мислення, здатність переконувати, вміння подобатись виборцям тощо).

В чистому вигляді ці системи зустрічаються рідко. Антрепренерська більш характерна для демократичних держав, система гільдій – для авторитарних, хоч її елементи застосовуються і в демократичних країнах, особливо в економіці і державно-адміністративній сфері. Ці обидві системи мають як позитивні, так і негативні риси. Антрепренерська відкрита для молодих лідерів та інновацій. Проте існує імовірність ризику і непрофесіоналізму, непередбачуваність в політиці. Система гільдій характеризується більшим професіоналізмом, досвідом, передбачуваністю дій, проте, схильна до бюрократизації, консерватизму, призводить до перетворення в замкнуту касту.

Вивчаючи останнє питання даної теми, слід сказати, що проблема еліти тісно пов’язана з феноменом політичного лідерства ( з англ. «leader» – керівник). Неодмінною умовою її функціонування є здатність висувати кадри, що займуть владні позиції в політичній організації суспільства, стануть головними суб’єктами політичних рішень. Це є політичні лідери, походження яких обґрунтовують наступні концепції: теорія рис, ситуативна теорія, концепція послідовників, психоаналітична концепція тощо. У сучасній політичній науці лідерство не має однозначного тлумачення. Є декілька підходів до його визначення: перший акцентує увагу на морально-етичному аспекті цього терміну, другий відрізняється певною прагматизацією й визнає за лідером право приймати важливі політичні рішення, його вміння згуртувати людей для досягнення поставлених цілей. Отже, поняття політичного лідерства включає як формально-посадовий статус, пов'язаний з владою, так і суб’єктивну діяльність, спрямовану на виконання соціальної ролі. За сучасних умов, лідер – це авторитетний суб’єкт політичного процесу, що здатен консолідувати різні соціальні групи для вирішення проблем суспільного розвитку.

Серед найважливіших функцій політичного лідера виокремлюють: інтеграцію мас навколо соціально значущих цілей; пошук та прийняття оптимальних політичних рішень; легітимацію існуючого політичного ладу; соціальний захист та арбітраж тощо.

Продовжуючи розгляд даної проблеми, слід зосередитись і на визначенні існуючих типів лідерів. Зокрема, за масштабом або рівнем політичної діяльності виокремлюють лідера малої і великої соціальної групи.

В малій групі роль лідера полягає у здатності згуртувати людей та скерувати їх діяльність у потрібному напрямку. Від нього вимагається тісне особисте спілкування з близьким оточенням. При цьому виявляються і відіграють домінуючу роль його особисті якості: вміння володіти ситуацією, приймати рішення, брати на себе відповідальність, робити вірний політичний вибір. Водночас, лідер повинен вміти задовольняти інтереси групи, не виходячи за межі права і громадянських норм.

Іншим є лідерство на рівні «великої політики»: управління країною, політичними партіями, рухами. Від лідера такого масштабу вимагається згуртування інтересів широких верств населення. Тут мають значення не стільки особисті якості, скільки вміння формувати загальні політичні вимоги, спілкуватися з більш широким колом людей, переконувати їх, бути виразником їх інтересів. За соціальним статусом лідери можуть бути формальними (особа, що займає керівну позицію в органах влади) та неформальними (згуртовує маси завдяки особистому впливові та авторитету).

В залежності від того, на чому базуються їх претензії на владу (авторитет) німецький соціолог М.Вебер запропонував поділяти лідерів на традиційних (чий авторитет базується на вікових традиціях, що не піддаються сумнівам), раціонально-легальних (здобувають владу шляхом виборів і діють в рамках встановлених правових норм) та харизматичних («харизма» - у перекладі з гр. «дар божий»), що спираються не на силу традицій чи закону, а на надзвичайні особисті якості).

Якщо взяти за критерій психологічні особливості поведінки лідерів, то при цьому розрізняють :

• експертів – людей раціонального складу розуму, які віддають перевагу фактам і цінують точність;

• організаторів – діяльних особистостей, ініціативних, які просуваються до влади цілеспрямовано, але не поспішаючи;

• комунікаторів – спонтанних і емоційних лідерів, які розглядають політику як арену власного самоствердження;

• стратегів – оригінальних людей, які відкидають задані схеми і роблять політичне життя навколо себе насиченим і неспокійним.

Беручи за критерій стиль діяльності лідера, можна виділити: авторитарний стиль, для якого характерні жорсткість мислення, ігнорування інформації й аргументів, одноосібний вибір напрямів і цілей діяльності. Демократичний стиль відзначають гнучкість мислення, схильність до отримання максимально повної інформації, лідер бере участь в обговоренні проблем нарівні з усіма, цілі і напрями діяльності обираються, виходячи з точки зору, яка перемагає.

Підбиваючи підсумки розгляду даного питання, необхідно підкреслити, що політичний лідер – це продукт свого часу; йому притаманні саме ті риси, які властиві даному суспільству.