Теми виступів і рефератів:

1. Концепції походження політичної влади

2. Ознаки та функції влади в сучасному суспільстві.

3. Система «поділу влад» та її особливості.

4. Влада та опозиція в Україні: взаємозв’язок та взаємодія..

5. Політичні режими та ознаки їх класифікації.

6. Політичний режим в сучасній Україні.

Питання до самоконтролю та дискусії:

1. У чому полягають особливості політичної влади? Хто виступає її суб`єктом та об’єктом? Що є ресурсами політичної влади?

2. Чи є право знаряддям політичної влади?

3. Які основні способи легітимації політичної влади?

4. Охарактеризуйте взаємозв’язок легітимності та легальності політичної влади.

5. Чи ефективна концепція поділу функцій влади в демократичному суспільстві?

6. Охарактеризуйте основні форми опозиційної діяльності в Україні.

7. В яких випадках можливе співробітництво між владою та опозицією?

Тема 4. Політична система суспільства. Держава як основний елемент політичної системи: сутність, різновиди, функції

1. Політична система суспільства та її структура. Держава як основний елемент політичної системи.

2. Правова держава та громадянське суспільство: основні напрями формування та взаємодії.

3. Форми державного правління та територіального устрою.

Список літератури:

1. Політична система і громадянське суспільство: європейські і українські реалії: монографія / А.І. Кудряченко (заг. ред.). – К.: НІСД, 2007. – 395 с.

2. Теория политики: Учеб. пособие для студ. вузов / Б.А. Исаев (ред.). – СПб и др.: Питер, 2008. – 460с.

3. Політологія: підручник / В.Г. Антоненко, В.Д. Бабкін, О.В. Бабкіна та ін. – 3-тє вид., перероб, доп. – К.: Академія, 2008. – 567 с.

4. Прикладна політологія: Навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). – К.: Академія, 2008. – 472 с.

5. Політологія: підручник / Л. М. Димитрова, С.О. Кисельов, М.Ф. Шевченко та ін.; За ред. Л.М. Димитрової, С.О. Кисельова. – К.: Знання, 2009. – 206с.

6. Політологія: Навч.посіб. / М.П. Гетьманчук, В.К. Грищук, Я.Б. Турчин, та ін.; за заг.ред. М.П. Гетьманчука. – К.: Знання, 2011. – 415с.

Методичні рекомендації

Реалізація політичної влади у тих чи інших формах, з використанням різноманітних ресурсів, відбувається за допомогою політичної системи суспільства. У найширшому розумінні політична система  це сукупність політичних інститутів, взаємин, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких відбувається функціонування політичної влади, забезпечується соціальна і політична стабільність. У сучасній політичній науці наявні різні критерії визначення типів політичних систем: за ступенем централізації влади (тоталітарні, ліберально-демократичні); за відношенням до дійсності (консервативні, реформаторські); за станом і рівнем політичної культури (англо-американська, континентально-європейська) тощо. Головним інститутом політичної системи суспільства є держава. За її допомогою влада організовує, направляє і контролює спільну діяльність і взаємовідносини індивідів, суспільних груп і класів. Серед основних концепцій походження держави виділяють: теократичну, договірну, теорію завоювання, соціально-економічну тощо. В політичній науці держава визначається як знаряддя влади класу, нації, суспільства, як система установ, що володіють верховною владою на певній території.

Основними ознаками держави як політичного інституту є: суверенітет – як незалежність державної влади, здатність самостійно вирішувати свої справи; наявність спеціальної системи органів і установ, що реалізують владні функції (уряд, апарат чиновників); чітко окреслена територія з населенням, на яку розповсюджується юрисдикція державної влади; монопольне право на примус, видання законів та правових актів, на стягнення податків .

Відповідно до свого призначення, держава виконує певні функції, під якими розуміються основні напрями її діяльності. Їх традиційно поділяють на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх відносять: організаційно-управлінську, економічну, соціальну, культурно-виховну, національно-інтеграційну, демографічну, правоохоронну, екологічну. До зовнішніх: дипломатичну, оборонну, експансійну.

Переходячи до вивчення наступного питання теми, слід зазначити, що у процесі власного становлення та розвитку держава проходить ряд етапів, завершальним з яких має стати правовий. Теорія правової держави в загальних рисах склалась у XVІІ – ХІХ ст. у працях Д.Локка, Ш.Монтеск’є, Т.Джефферсона, І.Канта. Сучасна модель правової держави характеризується верховенством закону; всезагальністю права; поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему «стримувань» і «противаг» гілок влади; дотриманням прав і свобод особи згідно з міжнародними стандартами; взаємною відповідальністю держави і громадянина. Варто звернути увагу на те, що формування правової державності стало можливим в результаті визрівання громадянського суспільства, що включає до себе всі види відносин, не опосередковані державою. Так, енциклопедичний словник з політології визначає його як суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але таке, що взаємодіє з нею. Інтереси і потреби індивідів реалізуються через такі інститути громадянського суспільства, як політичні партії, громадські рухи, профспілки, територіальні і національні спільноти, сім’ю, церкву та ін. Держава, у свою чергу, має узгоджувати їх та забезпечувати консенсус за основними питаннями суспільного життя.

У розвитку сучасних держав можна виділити декілька тенденцій: трансформації політичних режимів, демократичного обмеження суверенітету, взаємодію принципів інтеграції та дезінтеграції тощо.

Держави традиційно класифікуються за двома критеріями: формою правління та формою державного устрою. Під формою державного правління розуміється організація верховної влади, яка визначається її формальним джерелом, система взаємовідносин її органів один з одним та з населенням. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію та республіку. Монархія (від лат. «mono» – один, «archia» – правити) характеризується тим, що влада голови держави (короля, імператора) має спадковий характер і не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Вона має наступні різновиди:

• абсолютна монархія, що характеризується всевладдям глави держави та відсутністю конституційного ладу. Монарх концентрує у своїх руках всі гілки влади (Саудівська Аравія, Катар, ОАЕ);

• конституційна  обмежує повноваження голови держави конституцією, що закріплює принцип поділу влади на окремі гілки. В сучасних конституційних монархіях роль коронованої особи в основному є номінальною (Великобританія, Бельгія, Японія, Іспанія). В залежності від рівня конституційних обмежень розрізняють дуалістичну і парламентську монархії. За дуалістичної форми повноваження парламенту обмежено монархом (Іорданія, Кувейт, Марокко). Для парламентської – законодавча влада повністю належить парламенту, влада монарха значно обмежена і у виконавчій сфері.

Республіка (від лат. «res» – справа і «publicus» – всенародний) – форма правління, за якої вища державна влада належить виборному представницькому органу. Голова держави та всі владні органи обираються на певний визначений термін.

Виділяють наступні різновиди республіканського правління:

• президентська республіка (США, Бразилія, Аргентина, Алжир, Туркменістан) характеризується домінуючою роллю президента в системі державних органів. Він одночасно є главою держави та главою уряду; посада прем’єр-міністра відсутня; уряд формується непарламентським шляхом: президент призначає його членів незалежно від парламенту (у США – за схваленням сенату); міністри зобов’язані проводити політику, визначену президентом, і несуть перед ним відповідальність; президент має право на проведення референдуму. Характерним є чіткий поділ влади на законодавчу, виконавчо-розпорядну та судову;

• парламентська республіка (Італія, ФРН, Австрія, Туреччина, Ізраїль, Угорщина) визнає переважаючу роль парламенту та обраного ним уряду: глава держави в системі державних органів виконує, насамперед, представницькі функції (т.зв. «неправлячий» президент); уряд формується парламентським шляхом, з представників партій або їх коаліцій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум недовіри з боку парламенту веде або до відставки уряду, або до розпуску парламенту та проведення дострокових виборів; уряд здійснює управління країною, а його голова стає, фактично, першою особою в державі; парламент, поряд із виданням законів та затвердженням бюджету, наділений правом контролю за діяльністю уряду; президент, як правило, обирається у парламенті, але в окремих випадках і загальним голосуванням (Австрія). Повноваження президента, крім суто представницьких, здійснюються, як правило, за згодою уряду;

• змішана форма республіки (Росія, Україна, Франція, Фінляндія, Португалія, Польща) є комбінацією двох попередніх форм. Формально центральні органи функціонують за схемою парламентської системи, але президент обирається загальним голосуванням. За згодою парламенту він призначає прем’єр-міністра та уряд, голова якого є відповідальним перед президентом, але підконтрольний парламенту. У такій системі переважають риси президентської форми правління з пріоритетом виконавчої влади над законодавчою.

Під формою державного устрою розуміють територіально-політичну організацію держави, що включає політико-правовий статус її адміністративних одиниць, принципи взаємодії центральних і регіональних державних органів. Відомі такі основні форми державного устрою: унітарна (від лат. «unitas» – єдність) передбачає поділ держави на окремі адміністративно-територіальні одиниці, що не мають політичної самостійності та підпорядковані центральним органам влади (Фінляндія, Швеція, Франція, Польща, Україна та ін.), характерні єдина для всієї держави система права, стереотипна схема організації та підкорення органів влади, єдина конституція та громадянство; федерація (єдине громадянство) складається з кількох державних утворень, кожне з яких має власну компетенцію і систему органів влади. Її складові не мають повного політичного суверенітету (США, ФРН, Росія, Канада, Австрія). Відома і така форма державного устрою, як конфедерація. Це союз самостійних держав, у компетенцію яких передається вирішення певних важливих питань (оборони, економіки, екології тощо). Розглядаючи це питання, слід зазначити, що сучасні дослідники зазвичай відносять до конфедерації міжнародні організації (ЄС, ООН, НАТО тощо).