53.Емфітевзис і суперфіцій
Емфітевзис (emphyteusis) — довгострокове відчужуване і успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.
Об'єктом емфітевзису були сільськогосподарські землі, які передавалися для оброблення в разі виробництва сільськогосподарської продукції. Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами між власником землі і орендарем (емфітевта).
Суб'єкт емфітевзису (емфітевта) мав право:
користуватися земельною ділянкою і добувати плоди, які з моменту відокремлення ставали його власністю;
змінювати характер ділянки при збереженні умови не погіршувати її;
на свій розсуд вільно розпоряджатися ділянкою, поступатися своїм правом іншій особі, встановлювати сервітути, закладати,складати заповіт;
захищати своє право.
Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, сплаті всіх податків і виконанні всіх повинностей.
Емфітевзис припинявся в таких випадках:
порушення своїх обов'язків, погіршення ділянки;
несплати орендної плати та податків і невиконання повинностей;
якщо стороння особа набула шляхом давності право власності на ділянку, що орендувалася.
Захист прав емфітевти здійснювався тими ж способами, що і захист власності. Крім того, для захисту своїх прав емфітевта міг скористатися особливим позовом actio vectigalis (вектигальний позов), а також усіма володільницькими (власницькими) інтердиктами.
Суперфщій (superficies) — довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею для забудови. Суперфіцій, як і емфітевзис, був правом на оренду землі з тією лише різницею, що
земля за суперфецієм орендувалася під будівлю, для задоволення житлових потреб.
Суперфіціарій отримував право користуватися і розпоряджатися будинком чи іншою спорудою на свій розсуд, мав змогу їх продати, подарувати, обміняти, здати в найм, встановити на них заклад (заставу) і сервітути. Права суперфіція переходили в спадщину.
Суперфіціарій зобов'язаний був сплачувати орендну плату власнику землі, а державі — встановлені податки та інші платежі.
Для встановлення суперфіцію необхідна була передача (traditio) згідно з договором. Припинявся суперфіцій так само, як і емфітевзис. Засоби захисту були ті ж, що і у власника. Крім того, існував ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.
54.Заставне право
Заставне право є різновидом прав на чужі речі. Це один з основних способів забезпечення виконання зобов'язань, які являють собою комплекс правомочностей (повноважень) кредитора майна, виділеного боржником як забезпечення виконання своїх зобов'язань. Кредитор як володілець заставного права на майно називається заставодержцем (заставодержателем), а боржник, який надає в заставу майно, що йому належить на праві власності, - заставодавцем.
Заставним правом може бути названо будь-яке право на річ, встановлене на користь кредитора, у вигляді забезпечення його на той випадок, якщо кредитор не отримає своєчасного задоволення за рахунок своєї обов'язкової вимоги. Римське заставне право пройшло три історичні форми: фідуціарна угода; ручний заклад; іпотека.
Первісною формою застави була фідуціарна угода. її суть полягала в тому, що боржник в забезпечення боргу передавав свою річ заставодержателю (фідуціарію) на праві власності з обумовленістю, що у випадку задоволення за зобов'язанням закладена річ має бути повернута у власність боржника. В стародавню епоху ця обумовленість мала тільки моральне значення — вірність своєму слову — fides.
Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то застава залишалася у власності кредитора. Отже, становище
боржника було невигідним: у разі невиконання ним зобов'язання річ залишалася у власності фідуціарія, навіть якщо сума боргу була меншою від вартості заставної речі.
При такій формі, як ручшй заклад, річ передавалася не у власність, а тільки у володіння до отримання задоволення за зобов'язанням. У разі задоволення за зобов'язанням річ обов'язково мала бути повернута назад. У цій формі ненадійним було становище кредитора: якщо річ ним втрачалася, то він не завжди міг вимагати її повернення.
У класичний період з'являється третя форма застави — іпотека, яка була запозичена з грецького права. Суть іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не тільки право власності на річ, а й право володіння нею. Кредитор має право вимагати видачі речі лише після того, коли настає термін сплати боргу.
При іпотеці можна було заставляти річ кільком кредиторам, відступати право вимоги іншому кредитору, продавати заставні речі, але в цьому випадку треба було отримати згоду від останнього кредитора.
Для виникнення заставного права необхідна була наявність трьох факторів:
боргова вимога, що мала бути забезпечена шляхом застави;
об'єкт, який підлягав заставі;
установчий правовий акт.
Заставне право припинялося в разі:
а) знищення самої речі;
б) переходу речі у розряд речей, які вилучаються з цивільного обігу;
в) поєднання в одній особі заставодержця (заставодержателя) і заставодавця;
г) припинення зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.
73. Консенсуальні контракти
Консенсуальними називаються контракти, які виникають з простої згоди (consensua) сторін, а передача, якщо і відбулася, то не з метою укладення, а на виконання уже укладеного сторонами договору. Якщо реальний контракт породжував певні зобов'язання тільки після передачі речі, то консенсуальний договір набував чинності на момент досягнення згоди про предмет договору без виконання якихось додаткових формальностей. Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівля-продаж, найм, доручення і товариства.
74. договир найму речей.
. Договір найму речей. За цим договором одна сторона - наймодавець зобов'язується надати іншій стороні - наймачеві річ у тимчасове користування, і наймач зобов'язується сплатити за користування річчю певну винагороду, а після закінчення договору передати річ наймодавцеві. Найм плодоносний називається орендою. Об'єктом договору найму речей могли бути всі рухомі й нерухомі, тілесні й безтілесні (зокрема узуфрукт), свої та чужі речі, не вилучені з обороту і неспоживні, навіть в разі їх господарського вжитку, тому що наймач мусив повернути найману річ. Будучи консенсуальним, договір найму речі спирався лише на саму згоду сторін про найм. Але, щоб набути юридичної сили, ця згода, крім предмета найму, повинна була визначити і найману плату. При цьому вимагалось, щоб наймана плата була чітко визначена, а не залежала від рішення одного з контрагентів, тобто справжня, а не вдавана, виражена в грошах. Саме цим договір найму речей відрізняється від позички.
75.Договир найму послуг.
Договір найму послуг або робочої сили (locatio-conductio operarum). Це консенсуальний контракт, за яким одна особа - найнятий віддає в розпорядження іншій особі - наймачеві свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.Слід зазначити, що в умовах рабовласницького суспільства цей договір не мав значного поширення. Перешкоджала поширенню найму вільної робочої сили рабська праця. На фізичну працю в рабовласницькому суспільстві дивилися як на таку, що ганьбить вільну людину. І, навпаки, праця вільних професій, таких як лікаря, поета, художника, розумова праця були в Римі у великій пошані і вважалася настільки благородною, що оплачувати її на основах найму вважалося ганебним. Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які виконувалися за вказівкою і наглядом наймача (наприклад, догляд за певними особами, праця на плантаціях, у саду). Найнятий зобов'язаний протягом'строку договору надавати свою робочу силу, а наймач сплачувати обумовлену найману плату. Він звільнявся від платежу в тому випадку, коли найнятий не виконав роботи навіть через незалежні від нього обставини. Інтереси обох сторін захищалися позовами - actio conducti і actio locati.
76. Договир пидряду.
Договір підряду (або замовлення). Підряд або замовлення - це консенсу-альний договір, за яким одна сторона - підрядник бере на себе зобов'язання виготовити для іншої - замовника певну річ за грошову винагороду. У цьому полягає відмінність договору підряду від особистого найму, згідно з яким той, хто наймається зобов'язаний надати певні послуги, працює за вказівками наймача, віддає свою працю в його розпорядження. За договором підряду підрядник самостійно виробляє план досягненння мети, яку вказує контрагент, наприклад побудувати корабель, будинок. Отже, об'єктом договору підряду є не особиста праця як така, а результат, якого треба досягнути.
Матеріал для виконання підряду, головно, повинен давати замовник, бо коли підрядник використовував свій матеріал, то вважалося, що в такому випадку має місце не договір/підряду, а купівлі-продажу. Підрядник мав виконати роботу згідно з договором і здати її у встановлений термін. Він відповідав за будь-яку вину, навіть легку. Виконуючи умови договору, підрядник міг доручати роботу іншим особам, так званим субпідрядникам, і за їх вину він відповідав як за свою власну.
93.Легати та фідеїкомісія.
Легат- заповідальний відказ, безоплатне заповідальне розпорядження спадкодавця, яке робилося у заповіті спадкодавцем, щодо надання спадкоємцям деяких грошових сум або речей визначеній особі, в силу чого виникало сингулярне спадкування. Легат виключає будь-яку частину спадкової маси з решти майна, яке переходить спадкоємцям. Предметом легату могло бути все те, що могло бути в обороті, і те, що мало для легатарія економічний або моральний інтерес.Легат включає три особи: а) заповідача; б) особу, для якої призначений легат - легатарія; в) особу, зобов’язану видати легат.Призначати легат мав право тільки заповідач. В якості легатарія міг бути тільки той, кого можно було призначати спадкоємцем. егатарій набував право на легат за законом без свого відома, але не супротив своєї волі. Фідеїкоміси - це усне або письмове розпорядження останньої волі, через яке заповідач під чесне слово зобовязував свого спадкоємця видати третій особі або всю спадщину, або її певну частку. Це були неформальні легати. У формі фідеїкомісів спадкодавець отримав можливість створити будь-яку відчутну вигоду, яка передається у спадщину. Таким чином виник фамільний фідеїкоміс, який увійшов у феодальне право Західної Европи.
94. Сингулярне наступництво.
В римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження їх будь-якими обов'язками. Це були так звані відписи.
Відпис — це виділ із спадкової маси, який здійснювався не шляхом призначення спадкоємця, а шляхом вступу в яке-небудь право чи зобов'язання померлого. У римському праві відпис мав дві форми: легату (legatum) і фіде-їкомісу (fideicommissum).
Легати існували в давньому праві, відзначалися суворим характером, властивим всім інститутам цивільного права, і надавали легата-рію право на позов.
95. Право на обовязкову частину.
Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання - чи може ця свобода бути безмежною.Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. Тому з найстародавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчим порядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавця осіб.
Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.
Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавець не повинен своїх спадкоємців у заповіті обминати. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи на це ніяких, причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недотримання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту
92. прийняття спадщини.
Прийняття спадщини (hereditas aditio). Прийняття спадщини не зводиться тільки до процедури, хоча і вона є не другорядною. Момент, коли наступництво вважалося встановленим, та порядок цього встановлення у римському праві неоднакові для різних категорій спадкоємців. Що стосується цивільного права, треба мати на увазі два важливих момента. По-перше, агнати, які знаходилися під владою спадкодавця, вважалися наступниками спадщини одразу ж після того, як вона “відкривається”, тобто в момент смерті патерфаміліас (спадкодавця). По-друге, ні за яких обставин агнати не могли відмовитись від прийняття спадщини.Обидва правила діяли іу відношенні закликаних до спадкування рабів.
Вступ у спадщину міг бути здійснений або прямим волевиявленням, або ж самою поведінкою особи, як спадкоємця. Наприклад, особа стягує належні суми з боржників спадкодавця, сплачує борги його кредиторам тощо.
Коли спадкоємець вступає у спадщину, він не тільки набуває відповідних прав, але і стає відповідальним за зобов’язаннями спадкодавця. Якщо спадщина складалася у своїй більшості з боргів спадкодавця, універсальний характер спадкового наступництва вимагав від спадкоємців їх прийняття. Уникнути такої необмеженої відповідальності спадкоємець міг тільки шляхом радикальної міри – неприйняття спадщини. Якщо відмовлявся від спадщини, в якій борги перевищували активи.Претор призначав “конкурс”, тобто розпродаж майна померлого, щоб задовольнити вимоги кредиторів У праві Юстиніана було встановлено, що якщо спадкоємець зробить опис та оцінку спадкового майна ( за участю нотаріуса, оцінщика, кредиторів спадкодавця, легатаріїв), то його відповідальність за боргами спадкодавця обмежується розмірами актива спадщини. Такий опис мав бути складений не пізніше трьох місяців після того, як спадкоємець дізнався
про відкриття спадщини. Почати опис треба було на протязі першого місяця.Для захисту інтересів кредиторів спадкодавця преторським едиктом було введено “пільгу відділення”. Вона полягала в тому, що кредиторам спадщини було надане право вимагати відділення спадкового майна від власного майна спадкоємця. Це робилося для того, щоб спадкове майно пішло, у першу чергу, на задоволення вимог кредиторів спадщини, потім на виплату легатів, і лише в останню чергу на задоволення вимог кредиторів спадкоємця.
96. Необхидни дии для прийняття спадщини.
У момент смерті спадкодавця спадкування для спадкоємців тільки відкривається. Далеко не завжди з цим моментом пов'язаний дійсний перехід спадщини до спадкоємців. Спадкоємці ще мають набути спадщину, для чого треба здійснити низку юридичних дій. Зокрема, треба вжити чимало заходів щодо повного виявлення спадкової маси та її охорони, виявити всіх можливих спадкоємців,, кредиторів та боржників, розміри вимог та боргів та ін. Тому набуття спадщини становить другу стадію спадкового переходу.
З цього приводу римське право з самого початку розрізняло два види спадкоємців. Першу категорію становили домашні спадкоємці, тобто ті, які входили до складу сім'ї померлого, його дому. Насамперед сюди відносилися свої спадкоємці (sui heredes), тобто діти, які перебували під владою домовладики. Вони набували спадщину відразу в момент смерті без будь-якого акту з 'їх боку. Спадщина переходила до них навіть без їх відома. Іноді свої спадкоємці стають спадкоємцями проти їх волі. За цивільним правом вони не можуть відмовитися від спадщини, як не можуть перестати бути дітьми померлого, членами його сім'ї. У зв'язку з цим їх називали в Римі не тільки своїми, але й обов'язковими спадкоємцями.
55.Фідуціарна угодаПервісною формою застави була фідуціарна угода. її суть поля гала в тому, що боржник в забезпечення боргу передавав свою річ заставодержателю (фідуціарію) на праві власності з обумовленістю, що у випадку задоволення за зобов'язанням закладена річ має бути повернута у власність боржника. В стародавню епоху ця обумовленість мала тільки моральне значення — вірність своєму слову — fides. Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то застава зали шалася у власності кредитора. Отже, становище боржника було невигідним: у разі невиконання ним зобов'язання річ залишалася у власності фідуціарія, навіть якщо сума боргу була меншою від вартості заставної речі. При такій формі, якручшй заклад, річ передавалася не у власність, а тільки у володіння до отримання задоволення за зобов'язанням. У разі задоволення за зобов'язанням річ обов'язково мала бути повернута назад. У цій формі ненадійним було становище кредитора: якщо річ ним втрачалася, то він не завжди міг вимагати її повернення.