48. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі. Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було обумовлено необхідністю задоволення інтересів інших осіб шляхом обмеження сукупності правомочностей власника стосовно належних йому речей. Так поряд з правом власності (proprietas) - найбільш повним правом на річ з точки зору широти правових можливостей власника - виникли обмежені права на чужі речі (iure in re aliena). Як і право власності, права на чужі речі забезпечували нагальні потреби управомоченої особи шляхом надання їй можливості безпосереднього панування над майном, що їй не належало, у межах, визначених договором з власником, заповітом, законом або з інших підстав.В уявленнях давньоримських юристів, більшість з яких у загальних рисах не втратили істинності і актуальності до сьогодення, зміст права власності визначав комплекс правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню речами. На відміну від цього, зміст прав на чужі речі розглядався з точки зору можливості здійснення як вказаної “тріади” правомочностей у сукупності, так і окремих з них.Права на чужі речі (iure in re aliena) виникали шляхом встановлення обмежених речових правомочностей на належне іншій особі майно у випадках, коли суб’єкт римського приватного права не міг у повному обсязі задовольнити свої інтереси лише за рахунок панування над належними йому речами. Особливості прав на чужі речі були обумовлені наступним. По-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складали правомочності, які мали речовий характер і стосувались безпосередньо речей (res). Тому носій прав на чужі речі здійснював стосовно них належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника. По-друге, як і право власності, права на чужі речі складали зміст абсолютних правовідносин. Останніми римські юристи визнавали відносини, у яких набувачу прав на чужі речі протистояли зобов’язані особи, коло яких є необмеженим. Обов’язок всіх цих осіб, включаючи самого власника майна, мав пасивний характер і полягав в утриманні від дій, які могли б перешкодити суб’єкту права на чужу річ здійснювати належні йому правомочності. По-третє, відповідне право на чужі речі характеризувалось обмеженістю за змістом, а тому і обсяг правомочностей, які мала управомочена особа, у порівнянні з правом власності, завжди був значно вужчий і визначався або власником майна або положеннями закону. По-четверте, права на чужі речі мали похідний по відношенню до права власності характер.

49.Сервітути: поняття та види.Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю.Найдавнішими є сільські предіальні сервітути, суть яких полягає в тому, що вони належать власнику «панівної» ділянки. Першими з'явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:1) право проходу через чужу ділянку (iter);2) право проходу і прогону худоби через чужу ділянку (actus);3) право проходу, прогону худоби і проїзду возом (via);4) право провести воду з ділянки сусіда на свою землю (aquaeductus).Дещо пізніше, зі зростанням міста Риму, з'явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був servitus cloacae mittendae — право провести через чужу дільницю нечистоти зі свого двору в більшу міську клоаку. Загалом, у період принципату сервітут трактується як реневе право користування чужою річчю в одному або кількох відношеннях.За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (право проїзду, право провозу вантажів, проходу, прогону худоби, право напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому відношенні, недостатність якого відчував пануючий земельний наділ (наприклад, нестача або відсутність води, пасовиськ, шляхів, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг). Розрізняли таких види сервітутів: предіальні (від слова predium — маєток) та персональні. (В навчальній літературі предіальні сервітути також називають «земельними», а персональні — «особистими».)

50.Земельні сервітути.Найдавнішими сервітутами були так звані предіальні сервітути (від лат. praedium – маєток, земля). Земля в Римі в цей час була общинною власністю, тому земельні ділянки надавалися окремим сім’ям на праві користування. Надані земельні ділянки не могли бути рівноцінними, зокрема вони відрізнялися якістю ґрунтів, наявністю (відсутністю) шляхів сполучення, водойм, лінійних комунікацій, природних ресурсів тощо. Відтак, користувач ділянки з певною перевагою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею. З виникненням приватної власності на землю задовольняти потреби однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої стало важче, а інколи неможливо. Звичайно, можна було домовитися із сусідом про користування водою, проте така угода мала приватний, особистий характер та нічим не гарантувалася. Якщо власник земельної ділянки продавав її, то правонаступник міг відмовити сусідові в користуванні водою, а тому треба було знайти більш гарантовані засоби речового характеру. З цією метою римляни використовують давній досвід заповнення недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої при общинній власності на землю. Вони встановлюють право власника земельної ділянки, позбавленої певних вигод, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його власника. Таке право користування земельною ділянкою назвали сервітутом (від лат. servitus – підпорядкованість, повинність). Земельна ділянка, для задоволення потреб користування якою встановлювався сервітут, називалася панівною, а земельна ділянка, користування якою становив зміст сервітуту, – обслуговуючою. Отже, з самого початку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин землекористування. Згодом вони поширилися на інші речі та стали поділятися на речові і особисті.

51.Особисті сервітути.Найбільш поширеним видом особистих сервітутів у Давньому Римі був узуфрукт (usufructus), тобто право користування чужою неспоживною річчю з правом отримання плодів, які вона здатна приносити.Вважається, що це право склалося в практиці сімейного життя і спершу було покликано забезпечити аліментами вдову, яка не перейшла під владу чоловіка; спадкодавець створював для неї можливість довічного користування плодами певної речі з тим, однак, щоб власність на цю річ залишилася у членів його сім’ї.Отже, за узуфруктом вигодонабувачу (узуфруктуарію) надавалось право безоплатно і у більшості випадків довічно користуватися чужою річчю і її плодами. Узуфруктуарій був зобов’язаний повернути власнику належну йому річ у неушкодженому стані. Узус (usus) відрізнявся від узуфрукту відсутністю права вилучення плодів, що була здатна приносити річ. Вигодонабувач (узусуарій) набував лише право користування чужими речами без права вилучення їх плодів. Разом з тим, узусуарій мав право обмеженого користування такими плодами лише для задоволення особистих потреб або самих необхідних потреб членів своєї сім’ї. Персональний характер узусу полягав у обов’язковості його встановлення на користь чітко визначеної особи, зі смертю якої він припинявся. Узусуарій не мав права відчужувати надане лише йому особисто право користування відповідною річчю, а також передавати її на будь-яких засадах третім особам. За власником речі завжди зберігалося право користування річчю, що була предметом узусу, а також вилучення її плодів.По суті узус - це було не користування, а лише володіння. Однак римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узуарій міг користуватися плодами речі для особистих потреб, проте не мав права одержувати доходи від неї.

52. Виникнення, втрата і захист сервітутів. Сервітути встановлювалися різними способами. На початку республіки сервітут міг бути придбаний за давністю — здійснення протягом двох років призводило до встановлення права на нього. Проте цей спосіб швидко був відмінений.Частіше сервітути встановлювалися в заповіті спадкодавця. Право користування чужою річчю могло бути встановлено судовим рішенням при розділі, наприклад, земельного наділу між двома братами. У класичний період знову почали встановлювати сервітути за давністю, проте були обумовлені інші строки — 10 років між «присутніми» і 20 років між «відсутніми». Сервітути встановлювалися також договором і законом.Сервітути припинялися такими ж самими способами, як і набувалися. Право користування чужою річчю могло припинятися в разі тривалого невикористання — шляхом пога-шальної давності. Суб'єкт сервітута міг сам відмовитися від свого права користування чужою річчю. Сервітут міг припинитися і в разі поєднання в одній особі власників пануючого і обслуговуючого наділів. Особисті сервітути припинялися смертю правомочної особи або зменшенням його правоздатності.Для захисту сервітутів існував спеціальний позов, що надавався суб'єкту сервітута проти будь-кого, хто заважає йому здійснювати сервітутні права. Цей позов протилежний нега-торному позову. Позовні вимоги спрямовувалися на поновлення сервітутних прав.

56.Поняття зобов'язання

Зобов'язальне право є основним розділом  римського приватного права. Воно регулює майнові відно­сини в сфері виробництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального права — це певна поведінка зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.

Зобов'язання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила, дала  або надала. Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредито­вара.

Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має тільки право, а боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сто­рона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. Їх називаютьдво­сторонніми. У двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сто­ронами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається сіна-лагматичним, або сіналагма.Як і всяке правовідношення, зобов'язання підлягає захис­ту з боку держави.  У сфері майнових відносин зобов'язання займають про­відне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Отже, зобов'язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.

 

57.Підстави виникнення зобов'язань

Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, вна­слідок яких один мав право, а інший мав обо­в'язки. іншими словами, з чого виникали зобов'язання Відповісти на це запитання можна коротко — зобов'язання виникали з юридичних фактів.

Факт — від лат. зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію або дію: землетрус, народження людини, вступ до шлюбу тощо. Проте одні з них мають значення, а інші — ні. Факти, що мають правове значення, які мають певні правові наслідки, називаються юридичними.Факти, що не мають правових наслідків, не відносяться до юридичних.Юридичні факти поділяються на події та дії. Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями є юридичними фактами, але  не завжди.

Дії — це факти, які настають за волею  людей.

Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодав­ства, називаються правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного право­вого результату ,називаються правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.

Як правило, встановлення, зміна або припинення прав і обов'язків для певних осіб настає за їх згодою, за їх бажан­ням, тобто за їх волею (волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми ,оскільки для виникнення їх не­обхідне волевиявлення двох сторін. Якщо права і обов'язки

виникають, змінюються або при­пиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми. Неправомірні дії поділяють на три види- а) приватні пору­шення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме цивільні правопорушення, тобто ті, що порушують цивільний закон або договір. Цивільне правопорушення, яке порушує договір, називаєтьсядоговірним цивільним правопорушенням (наприк­лад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому в найм) Цивільне право­порушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах. дістало назву позадоговірного, або деліктного. Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнен­ня зобов'язань. Так само виникають зобов'язання й з односторонніх пра­вочинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобов'я­зань, римляни згрупували в чотири групи: а) з договорів; б) ніби з договорів; в) зобо­в'язання виникають з деліктів, г) ніби з деліктів. Договір — це акт, з якого виникає зобов'язання. Із двосторонніх договорів завжди виникають зобов'язання, а із  односто­ронніх — не завжди.