3. Право власності на землю

Право власності на землю – це право володіння, користуватися і розпоряджатися землею. За своєю природою право власності на землю є одним із основних майнових прав. Виступаючи в якості об’єкта права власності, земля отримує особливі ознаки – вона стає «майном», тобто тим предметом цивільного, а тепер і земельного права, який відрізняють особливі юридичні ознаки.

Володіння землею – створює необхідні юридичні передумови для здійснення двох інших повноважень – користування та розпоряджен­ня. Володіти землею може і не власник, але тільки згідно з законом. Володіння землею здійснюється шляхом перене­сення на місцевість проектів землеустрою з закріпленням меж земельної ділянки в натурі.

Право користування землею – це закріплена законом можливість господарської експлуатації землі і використан­ня її корисних властивостей.

Право розпоряджатися землею – це встановлена зако­ном можливість визначати юридичну долю земельної ділян­ки (право продавати земельну ділянку, дарувати її тощо).

До початку 90-х років XX ст. основу земельного права становив інститут права виключної власності держави на землю. Він передбачав належність усіх земель у межах території України одному суб'єктові – державі. Інші суб'єкти земельних відносин – громадяни та юридичні особи могли володіти землею лише на праві землекористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на землю.

Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 p. скасував монополію державної власності на землю. Поряд з державною, були введені приватна та колективна власність на землю. Саме такий підхід до форм земельної власності був реалізований у Конституції України та Земельному кодексі України (2002 р.), відповідно до яких земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Отже, в земельному законодавстві України закріплено дві основні форми земельної власності – суспільну (публічну) та приватну. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності на землю можна виділити два її підвиди – державну власність на землю та комунальну власність на землю. Приватна власність на землю також поділяється на два підвиди – приватну власність громадян та приватну власність юридичних осіб.

Найбільш поширеним об’єктом права власності на землю є земельна ділянка – частина земної поверхні з установле­ними межами, певним місцем розташування, з визначени­ми щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній розміщуються (ст.79 ЗК України).

Суб'єктами права власності на земельні ділянки можуть бути:

1. громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;

2. територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо (через місцеві референдуми) або через органи місцевого самоврядування (місцеві ради) – на землі комунальної влас­ності;

3. держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Особливістю права приватної власності на землю грома­дян України є те, що вони мають право на безоплатну пере­дачу їм земельних ділянок у власність тільки для конкрет­них цілей і не більше визначених законом розмірів, зокре­ма: для ведення фермерського господарства; для ведення особистого селянського господарства – не більше 2-х гектарів; для ведення садівництва – не більше 0,12 гектара; для будівництва та обслуговування житлового будин­ку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у се­лах – не більше 0,25, у селищах – не більше 0,15, в містах – не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва – не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів – не більше 0,01 гектара.

Для вказаних цілей і не більше зазначених розмірів зе­мельні ділянки громадянам України передаються безоплат­но.

В окремих випадках громадяни набувають право на земель­ну ділянку за давністю користування. Громадяни, які доб­росовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, мо­жуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу їм у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встанов­люється у межах норм, визначених Земельним кодексом.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набу­вати права власності на земельні ділянки несільськогоспо­дарського призначення в межах населених пунктів, а також за їх межами, на яких розташовані об'єкти неру­хомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набу­вати права власності на земельні ділянки у разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Юридичні особи України можуть набувати у власність зе­мельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок її засновниками до статутно­го фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах на­селених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: передачі їм земель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок від власників із мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право держав­ної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних ор­ганів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, відповідно до закону.

Держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних ділянок від власників із мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних ділянок кому­нальної власності територіальними громадами; конфіскації земельної ділянки.

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій від­повідно до міжнародних договорів.