Тема лекції: Аналіз художнього твору

Мірилом досконалості мистецького твору є рівень його худож­ності. У мистецькому творі виділяємо зміст і форму. Межі між змістовими і формальними складниками, як знаємо, надто умовні й нечіткі. Проте такий поділ необхідний для ефективного ос­мислення твору. Головним у ньому визначають змістовий складник. Важливість змісту зумовлюється важливістю тих явищ життя, які досліджуються у ньому, зна­ченням для людини тих ідей, які в ньому розкриваються. Але важливий зміст належно сприйметься читачем лише тоді, коли буде розкритий, втілений у досконалій і відповідній йому формі.

Отже, художність — це мистецька якість твору, яка полягає у гармонійному поєднанні важливого змісту і відповідної йому досконалої форми. Лише той твір, у якому існує повна відповідність поміж усіма його складниками, існує гармонія, організована ідейним змістом, можна назвати високохудожнім.

Художність як серцевина літературного твору безпосеред­ньо зумовлює і шлях його вивчення, тобто аналіз.

Аналіз тексту — це його осмислення, розгляд скла­дових елементів, визначення тем, ідей, мотивів, способу їх образного втілення, а також дослідження засобів творення образів. Інакше кажучи, це розкриття художності тексту.

Передумовами успішного аналізу твору: добре знання теоретичних основ аналізу; доскона­ле володіння навичками виділяти й досліджувати всі складники змісту та форми; розуміння закономірностей взаємодії їх; відчуття естетичної природи слова; на­явність у того, хто аналізує, філологічних здібностей; добре знан­ня тексту.

Літературний твір — основна одиниця художньої літератури. Без читання і знання творів немає знання літератури.

Кожен твір, яким би він не був за об­сягом і жанром (вірш чи поема, оповідання чи роман, водевіль чи драма), є цілим художнім світом, де діють свої закони й закономірності — соціальні, психологічні, часово-просторові. Вони істотно відрізняються від за­конів реального життя, адже письменник не відтворює його фотографічно, а добирає матеріал і естетично ос­воює його, орієнтуючись на художню мету.

Зоб­ражене у творі «оживає» лише завдяки уяві читача, по­єднанню його досвіду з досвідом автора, зафіксованим у тексті. Тому в уяві різних читачів виникають неоднакові образи й картини, змальовані в тому самому творі. Абсолютизація цього призводить до дефор­мації зображеного письменником.

Щоб успішно проводити літературознавчий аналіз, треба тонко володіти відповідним інструментарієм, зна­ти засоби і шляхи його реалізації. Насамперед маємо визначити складники твору, систему понять і термінів для означення тих складників. За давньою традицією у творі виділяють зміст і форму. Вони настільки тісно зливаються, що відділити їх майже неможливо, хоча розрізняти необхідно. Ви­ділення складників змісту й форми у процесі аналізу здійснюється лише уявно.

Зміст твору — то життєвий матеріал, естетично освоєний письменником, і проблеми, порушені на ос­нові цього матеріалу. У сукупності це й складає тему твору, а також ідеї, які утверджує автор. Отже, тема та ідея — два поняття, якими означаємо основні складни­ки змісту.

Тема, в свою чергу, включає:

 життєвий матеріал, що охоплює: події, вчинки персонажів або їхні думки, переживання, на­строї, прагнення, у процесі розгортання яких розкривається суть людини; сфери застосування сил та енергії людини (родина, інтим­не чи громадське життя, побут, виробництво тощо); час, відображений у творі: з одного боку, сучасне, минуле чи майбутнє, з другого — короткий або тривалий; коло подій і персонажів (вузьке чи широке);

 проблеми, порушені у творі на основі відображеного життєвого матеріалу: загальнолюдські, соціальні, філософські, моральні, релігійні тощо.

Ідею твору можна характеризувати:

 за щаблями втілення: ідейний задум автора, естетична оцінка зображеного або авторське ставлення до зображеного, висновок читача чи дослідника;

 за параметрами проблематики: загальнолюдська, со­ціальна, філософська, моральна, релігійна тощо;

 за формою втілення: художньо втілена (через картини, образи, конфлікти, предметні деталі), заявлена прямо (лірич­ними чи публіцистичними засобами).

Ідейний зміст включає:

1. тематику твору - обрані письменником соціально-історичні характери  в їхній взаємодії;

2. проблематику - найбільш істотні для автора властивості й сторони вже відбитих характерів, виділені й посилені ним у художньому зображенні;

3. пафос твору - ідейно-емоційне ставлення письменника до зображених соціальних характерів(героїка, трагізм, драматизм, сатира, гумор, романтика й сентиментальність).

Форма літературного твору має свої складники.

І. Композиційна форма, що включає:

сюжет, позасюжетні елементи (епіграф, авторські відсту­пи — ліричні, філософські тощо, вставні епізоди, обрамлення, повтори), групування персонажів (за участю в конфлікті, за віком, поглядами та ін.), наявність (або відсутність) оповідача і його роль у структурі твору.

Додаткові засоби композиції:

Ліричні відступи - форми розкриття і передачі почуттів і думок письменника з приводу зображеного (висловлюють ставлення автора до персонажів, до зображуваного життя, це можуть бути роздуми з якогось приводу чи пояснення своєї мети, позиції);

Вступні (вставні) епізоди (не пов'язані безпосередньо з сюжетом твору);

Художні передування - зображення сцен, які ніби передбачають, випереджають подальший розвиток подій;

Композиційні прийоми - внутрішні монологи, щоденник ін.

II. Сюжетна форма розглядається в таких аспектах:

елементи сюжету: пролог, експозиція, зав'язка, розви­ток дії (конфлікту — зовнішнього чи внутрішнього), кульміна­ція, ретардація, розв'язка, епілог;

співвідношення сюжету і фабули, їх види: за відношенням зображеного у творі до дійсності — первинний і вторинний сю­жети; за хронологією відтворення подій — хронологічно-лінійний сюжет і ретроспективна фабула (лінійно-ретроспективна, асоціативно-ретроспективна, концентрично-ретроспективна); за ритмом проходження подій — повільний, динамічний, пригод­ницький, детективний сюжети; за зв'язком з реальністю — реа­лістичний, алегоричний, фантастичний; за способами виражен­ня сутності героя — подієвий, психологічний.

III. Образна форма (образи персонажів і обставин). Вра­ховуючи різні принципи класифікації, можна виділити такі види образів: реалістичні, міфологічні, фантастичні, казкові, романтичні, гро­тескно-сатиричні, алегоричні, символічні, образ-тип, образ-характер, образ-картина, образ-інтер'єр.

IV. Викладова форма, яка розглядається з погляду струк­тури та функціональної ролі:

історико-літературний аспект: оповідь, авторська роз­повідь, внутрішнє мовлення (внутрішній монолог, передача ду­мок героя автором, уявний монолог, паралельний діалог — по­вний і неповний, плин свідомості);

за способами організації мови: віршова, прозова, ритміч­на проза, монологічна тощо.

V. Родово-жанрова форма.

Основи поділу літератури на роди і жанри: співвідношення об'єкта і суб'єкта; співвідношення матеріальної і духовної сфер життя.

види лірики: за матеріалом освоєння — інтимна, пейзаж­на, громадська, філософська, релігійно-духовна, дидактична тощо; історично сформовані жанрові одиниці лірики — пісня, гімн, дифірамб, послання, ідилія, епіграма, ліричний портрет та ін.;

жанри епосу: повість, оповідання, новела, нарис, фольк­лорні епічні жанри (казка, переказ, легенда, дума і т. ін.);

жанри драми: власне драма, трагедія, комедія, водевіль, інтермедія тощо.

VI. Власне словесна форма:

тропи (епітет, порівняння, метафора, метонімія, гіпербо­ла, літота, оксюморон, перифраза та ін);

синтаксичні фігури (еліпсис, умов­чування, інверсія, анафора, епіфора, градація, паралелізм, ан­титеза і т. ін.);

звукова організація мови (повторення звуків — алітерація, асонанс, звуконаслідування).