Тема 8. Ноосферологія в системі раціонального знання

План

1. Еволюція раціонального знання.

2. Історична трансформація раціонального знання й ноосферний дискурс.

3. Дисциплінарна різноманітність раціонального дискурсу.

4. Вчення про ноосферу: проблема авторства.

5. Е. Леруа: на шляху синтезу філософії, палеонтології та теології.

6. П. Тейяр де Шарден: у пошуках «феномену людини».

7. В.І. Вернадський: від «біосфери» до «ноосфери».

8. Конгеніальність великих учених і теоретизування ноосфери.

Ключові слова: Гуманітарне знання. Природознавство. Міждисциплінарність. Методологія. Природа раціональності. Раціональне знання. Об'єктивне знання. Учення про ноосферу.

Еволюція раціонального знання

За своєю структурою та методами ноосферологія є частиною наукового знання. Раціональні методи пізнання обґрунтовують структуру академічної науки. В основі створення наукового знання перебуває система методів отримання об'єктивної істини. Сукупність наукових методів називається методологією. Перш ніж розглядати методологічні засади сучасного наукового знання, зокрема ноосферології, необхідно вивчити генезис поля раціонального знання. Дослідження природи та продукування раціонального знання сформувалися ще в класичній грецькій філософії.

Важливим завданням наукових досліджень завжди було вивчення природи та принципів раціональності. Пошуки шляхів несуперечливого доказового мислення розпочали філософи й учені в античній Греції. Як знайти найкоротший шлях до істини? Як відокремити об'єктивне знання від міфу? Платон та Арістотель здійснили першу успішну спробу побудови доказового логічно несуперечливого мислення. Силогістика Арістотеля, більше відома як «формальна логіка» з деякими змінами слугувала (і служить) багатьом поколінням учених уже більше двох тисяч років. Часто розглядається як еталон продукування правильних форм мислення. В історії філософії очевидне прагнення до безперервних пошуків місця та меж раціональності. Дослідження логічних форм і достовірних способів доказу, а також створення спеціальної логічної термінології характерне також і для середньовічної філософії від Боеція й Августина до Хоми Аквінського й Оккама. Найбільш важливим етапом вивчення раціональних принципів продукування наукового й філософського знання виявляється епоха Нового часу. Особливий інтерес до природи раціональності виникає в XVII столітті. Європейський раціоналізм від Декарта до Гегеля значною мірою звернений до проблематики отримання об'єктивного знання. Як одна з найбільш відомих і значущих історичних форм раціоналізму можна назвати пан-раціоналізм Гегеля, що базується на постулаті тотожності буття та мислення.

Дискусія про межі раціонального методу, про співвідношення «раціонального», «нераціонального» та «ірраціонального» способів пізнання триває до сих пір. Початкова форма раціонального знання відображена в грецькому терміні episteme, протилежному за сенсом доксе (doxа), як недоведеній думці. Основні характеристики раціонального знання зберігаються й донині.

Вирізнимо чотири основні етапи еволюції системи раціонального знання європейського типу.

Перший етап характеризується синкретизмом наукового знання. Найбільш розвинена форма античного раціонального типу (органічне поєднання пояснювальних моделей міфу й логічних доказів у Стародавній Греції до IV ст. до н.е. у Платона). Епістемічне знання посідає ключове положення в системі Арістотеля й надалі стає методологічним обґрунтуванням будь-якого раціонального знання.

Другий етап сформувався в XI – XII ст. у межах європейської схоластики. Проте раціональне за методом знання (арістотелівська силогістика) застосовувалося для вирішення проблем, породжених інтерпретаціями релігійних богословських текстів.

Третій етап становлення раціонального знання багато в чому залежав від математичних досліджень і механіки XVII – початку ХVІІІ століття. Теорія пізнання посідала ключове місце в системі природничих наук. Завершенням цього етапу стала універсальна система знання, створена Гегелем на початку XІХ століття. Це всеосяжна «Енциклопедія філософських наук» (1817 рік).

Дещо пізніше спроби Конта й Маркса реформувати систематику знання, спираючись на нові соціальні й емпіричні дослідження, були обґрунтованими та результативними. Проте посилення диференціації наукового знання, поява безлічі новітніх наук прискорили кризу універсальної методології і єдиного філософського підходу до обґрунтування всього поля академічних наук.

Четвертий етап починається в другій половині XIX століття. Формується він більшою мірою під впливом технічного пафосу промислової революції в Британії (після винаходу парової машини Дж. Уаттом в кінці XVIII століття, патент на винахід двигуна отримано в 1784 році). Технічна діяльність вимагала практичного застосування раціонального способу мислення. Прикладні й інженерні науки починають тіснити суто теоретичні академічні дослідження, і досягають успіху в цьому завдяки пріоритетному фінансуванню й очевидній ефективності техніки. Особливо просуваються інженерно-технічні знання в 20 – 40 роках XX століття. Починається епоха НТР, збігаючись з мобілізацією європейських економік перед початком Другої світової війни. Тоді й виникає філософська рефлексія відносно до всюдисущності «технічного розуму». З'являються ґрунтовні дослідження у формі нової філософської дисципліни – «філософії техніки» (Шпенглер, Хайдеггер, Ясперс, Гелен та ін.).

Історична трансформація раціонального знання та ноосферний дискурс

Ноосферологія органічно приєднується до поля наукового раціонального знання. Становлячи його частину вона використовує методи й процедури продукування гіпотез і теоретичних конструктів необхідних для пізнання ноосфери. Конституювання ноосферології як академічної дисципліни неможливо без інтеграції її методологічних засад у змінне поле раціонального знання, яке має довгу історію розвитку. Воно історично трансформувалося, набуваючи великої точності, наближаючись до об'єктивності та практичної ефективності. Вирізнимо найважливіші типи продукування раціонального знання й це допоможе зрозуміти місце ноосферології в полі сучасного наукового знання.

Античний тип знання (episteme) став основою знання раціонального дискурсу (включаючи понятійність, критичну функцію самопізнання, рефлексивність).

Середньовічний тип знання (doctrina) у межах схоластики продовжує епістемологічну лінію античної філософії, посилюються позиції арістотелівської силогістики (формальної логіки). На основі освітнього комплексу «Сімох вільних наук» (тривіум і квадривіум) у середньовічній Європі з'являється синтетична форма науки й педагогіки – університет, що забезпечує наступність педагогічної традиції. Зберігається консервативність освітніх цінностей і продовжується продукування раціонального знання. Університетська наука характеризується високим професіоналізмом і демократичністю доступу до масивів інформації. Європейський університет з XIII до XIX століття структурно й функціонально зберіг принципи перетворення раціонального знання, закріплюючи найважливішу інтелектуальну складову європейської культури.

Знання в епоху Ренесансу й Гуманізму розвивається на основі реставрації пізньоантичного антропологічно орієнтованого світогляду. Тому гуманітарні дисципліни (humaniora, humanitas) і філологія найбільшою мірою, ніж інші форми знання, стають домінуючими в ренесансній культурі. У період Реформації посилюється інтерес до археології та текстологічних «штудій» (продовжуються дослідження в галузі латині, грецької та староєврейської мов). Природознавство зведене до відновлення принципів античної натурфілософії.

У епоху Нового часу вплив філософських методів пізнання на формування раціонального пізнання істотно зменшується. Природознавство стає спеціалізованою галуззю раціонального знання. Вплив математичних методів зростає в наукових колах, що помітно у філософських текстах Бекона, Декарта, Спінози, Гоббса і Лейбніца. Для Канта математика є ідеальною формою продукування чистих апріорних думок. Фізико-математичне аксіоматичне знання справляє вражаючий ефект точності та ясності, приводить до досягнення об'єктивної істини про природу.

Емпіризм і математизація знання з часів першого позитивізму (Конт, Спенсер, Мілль), тобто з 30-х років ХІХ століття, аж до «заходу» логічного позитивізму в 50-ті роки ХХ століття стали настільки впливовими тенденціями, що сцієнтизм (абсолютизований тип наукового мислення) міцно утвердився в інтелектуальних співтовариствах другої половини минулого століття. Вплив «математичного розуму» у філософії вочевидь виявляється в роботах Гуссерля, Вітгенштейна, Уайтхеда, Рассела, Поппера. Навряд чи їхні філософські ідеї змогли б сформуватися й конкурувати з іншими концепціями, коли б не фундаментальна математична освіта цих мислителів.

Починаючи з XVII століття математичне знання та методи природознавства в ідеалізованій формі «універсальної науки» (mathesis universalis) лідируть у полі академічного знання, «учений» і «філософ» стають синонімами.

Постмодерний тип знання (deconstruction) сформувався в кінці 60-х років ХХ століття. У роботах Барта та Фуко, Ліотара, Бодрійяра, Дерріда й Дельоза постструктуралістська й постмодерністська думка характеризується епістемологічним плюралізмом і ціннісним релятивізмом. Теоретики цього напряму відмовляються від пошуку об'єктивної істини, надаючи перевагу розгвинчуванню раціональних стратегій. На відміну від академічної традиції, філософи-постмодерністи уникають точних визначень і раціональної методології. Постмодернізм у культурі та філософії претендує на здійснення «інтелектуальної революції» в постіндустріальному суспільстві.

Ноосферологічна пізнавальна стратегія деяким чином повертається до модерністських принципів універсальності, об'єктивності істини, прогнозування подій і системності наукових уявлень. Однією з причин виявилася тенденція посилення «технологічного розуму». Крім того глобальні трансформації чи просто глобалізація виявляє цілісність, взаємозалежність світу й посилює міжнародну наукову кооперацію. Для розуміння причинно-наслідкових економічних, соціальних й екологічних зв'язків у планетарному масштабі необхідне подолання постмодерністської смислової багатозначності й епістемологічної двозначності. У ноосферології реалізується потреба сучасного наукового знання в холістичному підході, системності, каузальній визначеності, еволюційному підході, інтервальності, історичності й достовірному прогнозуванні майбутнього.

Дисциплінарна різноманітність раціонального дискурсу

Сучасна тенденція спеціалізації в науці свідчить, що порушуються методологічні зв'язки між окремими регіонами знання, втрачаються генетичні й історичні зв'язки всередині поля знання. У результаті виникають проблеми в полі міждисциплінарної комунікації. Грані між окремими науковими дисциплінами й навіть цілими регіонами знання виявляються розмитими. Ноосферологія якраз виступає як дисципліна, яка створює умови для міждисциплінарної комунікації та інтеграції сучасного знання.

У античній грецько-римській інтелектуальній культурі знання виявляє себе в трьох основних видах: як природно-наукове (mathema), філософське (episteme) і гуманітарне (humaniora). Упродовж більше ніж двох з половиною тисяч років диспозиція та архітектоніка видів знання трансформувалися, але все ж таки незмінними залишалися їхні базові характеристики.

Раціональне знання – комплекс вербально-логічних інтелектуальних процедур, прийнятих поданим науковим співтовариством, характерними особливостями його є: понятійність, рефлексивність, критичність, логічний детермінізм. Воно характеризується впорядкованістю, категоріальністю. Кінцевою його метою є засвідчення в істинності (або помилковості) первинних посилань. Дискурс – це будь-яка стійка форма вислову, що зберігає свою внутрішню структуру в різних контекстах. Раціональне знання завжди дискурсивне.

Видами нераціонального роду знання можуть бути: чуттєве пізнання, емпіричне пізнання, інтуїтивне пізнання, містичне пізнання, виражене в образно-символічних формах. Кожній культурній епосі властивий той чи інший тип знання.

Тип знання – це специфічна, історично обумовлена фундаментальна характеристика раціонального дискурсу. Можна виділити: античний тип (episteme), середньовічний (doctrina), новочасний (scientia), сучасний (hermeneia), постсучасний (deconstruction) та постінформаційний (hyperdigitalisation) .

Вид знання – універсальний спосіб існування знання раціонального дискурсу, що характеризується специфічними процедурами дослідження, власним предметом і методами. Основними видами є філософське, природничонаукове знання, соціально-економічне, гуманітарне та ноосферологія. Проте такі дисципліни як філософія, математика та ноосферологія можуть бути виділені особливо у відповідності до предмету й методів.

Ноосферологія – це актуальна інтерпретація вчення про ноосферу. Відповідно до поставлених завдань вирізнимо теоретичну й практичну частини. Теоретична ноосферологія займається фундаментальними проблемами походження та трансформації ноосфери, досліджує епістемологічні аспекти ідеї ноосфери, евристичний потенціал поняття ноосфери та можливості міждисциплінарної кооперації вивчення ноосферної реальності. Прикладна ноосферологія вивчає можливості створення достовірної системи опису, моделювання, моніторингу, прогнозування, управління й контролю технологічно забезпеченої розумної діяльності на планетарному рівні (біосферні й ноосферні процеси).

Фундаментальними характеристиками ноосферології є:

1) Системність.

2) Комплексність.

3) Історичність.

4) Міждісциплінарність.

5) Прогностика.

6) Глобальність.

Перед дослідниками постає завдання уточнення концептуального каркаса теоретичної ноосферології. Необхідне вивчення біосферного впливу на формування ноосфери і, навпаки, досліджувати дію ноосферних трансформацій на біосферу. З появою нової інформації про історію Землі, антропогенез, уточнення генетичних даних про еволюцію людини, про особливості процесу енцефалізації, необхідно моделювати прогнози основних тенденцій. Особливої уваги вимагають проблеми, пов'язані з прискоренням конвергенції емерджентних технологій. Ця дисципліна зберігає тематичну й методологічну спадкоємність з ученням В.І. Вернадського. У той же час розвивається інноваційна методологічна стратегія міждисциплінарного теоретизування про ноосферу.

Учення про ноосферу: проблема авторства

Роль розумної діяльності в біосфері, осмислення «феномену людини» в умовах розширення науково-технічного прогресу було предметом широких наукових і філософських дискусій на початку ХХ століття. Французькі вчені П. Тейяр де Шарден і Е. Леруа, уперше термінологічно й теоретично оформили ідеї, пов'язані з ноосферою. Проте дещо раніше, хоч і в інших термінах цю проблему вивчав В.І. Вернадський.

Не зважаючи на численні публікації, наукові дискусії, нові дані природознавства, історикобіографічні дослідження й сучасні філософські підходи, суперечки про авторство «ноосфери», «ідеї ноосфери», «вчення про ноосферу» й до нині не завершені. Це пов'язано багато в чому з політичною (ідеологічною) обстановкою в СРСР, де жив і працював В.І. Вернадський, і конфесійною «дисциплінарною матрицею» ордена ієзуїтів у Франції, де працювали Леруа та Шарден. Долі вчених та академічні колізії дослідження ноосфери мають загальне трагічне забарвлення. Перша й друга світові війни, революція в Росії істотно затримали наукові дослідження, їх публікацію й широке обговорення сміливих гіпотез і видатних відкриттів.

Історія походження терміна «ноосфера», трансформації «вчення про ноосферу» пояснюються історичними поворотами та трагічними обставинами долі самих засновників ноосферного дискурсу. У їхніх біографіях є спільні риси, що вказують на оригінальність особистостей, завзятість у досягненні наукової істини, безкомпромісність і жертовність в ім'я великої мети пізнання космосу, розуму та прогресу.

Е. Леруа: на шляху синтезу філософії, палеонтології та теології

Концептуально й термінологічно ноосферну проблематику одним з перших осягнув Едуард Леруа (Le Roy, Edouard, 1870-1954 рр.) – французький філософ, дійсний член Французької Академії з 1945 року. Він був оригінальним представником католицького модернізму. Леруа в 1892 році вступив до Ecole Normale на відділення природничих наук, а вже в 1898 році захистив докторську дисертацію. Потім він викладав математику в паризьких вищих навчальних закладах. Досягнувши значних наукових і педагогічних результатів, в 1921 році Леруа змінив Бергсона та став завідувачем кафеди філософії в Коллеж де Франс, і залишався на цій посаді аж до 1941 року.

Особливе значення в теорії ноосфери Леруа належить появі людини розумної, що істотно змінює характер революції в цілому. Саме людина, завдяки наявності розвиненої психіки, а отже, свідомості й самосвідомості, виявляється необхідною умовою та засобом самої еволюції, а ширше – розгортання природних, космічних процесів. Поняття «ноосфера» Леруа вперше використав у своїх роботах кінця 1920-х років. Оригінальну теорію він створював та обговорював у тісній співпраці з Тейяром де Шарденом. Новаторські розробки ноосферного вчення опубліковані ним у низці монографій: «Потреба в ідеалізмі та факт еволюції» (L'exigence idealiste et le fait de l'evolution, 1927) і «Походження людини й еволюція інтелекту» (Les origines humaines et l'evolution de l'intelligence, 1931). Проте, через сміливі спроби синтезувати природничонаукові, філософські й релігійні ідеї у дусі католицького модернізму, публікації Леруа не один раз були внесені католицькою церквою до «Індексу заборонених книг».

П. Тейяр де Шарден: у пошуках «феномена людини»

У межах класичного ноосферного дискурсу найбільш, мабуть, популярним був П'єр Тейяр де Шарден (Teilhard de Chardin, Pierre, 1881–1955 рр.) – французький палеонтолог і філософ. У низці своїх робіт він створив оригінальну інтегральну теоретичну систему, в основі якої знаходилися природничонаукові знання, філософські погляди та модернізована католицька теологія.

Після закінчення ієзуїтського коледжу Тейяр де Шарден вступив до ордену єзуїтів. Це відбулося в 1899 році. Спочатку він фундаментальним чином вивчав філософію (з 1901 по 1905 рр.). Потім він переїхав до Каїру, протягом 1905–1908 років викладав фізику й хімію. І лише згодом став виявляти серйозну дослідницьку зацікавленість до палеонтології, особливу пильну увагу приділяв історії походження ссавців. У 1908 році Тейяр де Шарден потрапляє до Великобританії, де в Гастінгсі вивчає курс теології, а вже в 1911 році приймає сан священика. Незабаром він переїздить до Франції та проходить наукове стажування у видатного французького палеонтолога М. Буля, займаючись дослідницькою роботою в Паризькому музеї.

З того часу палеонтологія стає справою його життя, і вже в 1922 році захищає в Сорбонні докторську дисертацію з палеонтології. Тейяр де Шарден уже давно відомий однаковою мірою і як філософ, і як палеонтолог. Протягом 1922–1926 років він викладав курс геології в паризькому Католицькому інституті, а після цього виїхав до Китаю для проведення польових досліджень.

Знайдення та вивчення останків так званого «синантропа» привело Шардена до відкриття виду homo erectus, після чого вчений набув усесвітньої популярності. Це антропологічне відкриття, здійснене в 1925 році в ході розкопок у Чжоукоудяне поблизу Пекіна, стало науковою сенсацією. Знахідка та її компетентна інтерпретація здійснили величезний внесок у розуміння процесу еволюції людини. Дещо пізніше Брейлем і Тейяром де Шарденом було доведено, що людина виду homo erectus вже використовувала прості знаряддя праці, могла успішно здобувати та постійно підтримувати вогонь.

Не зважаючи на значний науковий міжнародний авторитет, спроби працювати у Франції закінчилися для видатного вченого невдало. Через його «модерністські» погляди, що не збігаються з офіційною католицькою доктриною, він був фактично висланий з Франції до кінця життя, знаходячись спочатку в Китаї, а потім у Сполучених Штатах, де, починаючи з 1952 року, почав працювати в «Фонді антропологічних досліджень Уеннера – Грена» в Нью-Йорку.

Найбільш відомі фундаментальні роботи вченого: «Феномен людини» (Le Phenomene humain, 1955) і «Божественне середовище» (Le Milieu divin, 1957). Уточнюють розуміння основної концепції збірки статей і конспекти лекцій: «Виникнення людини» (L'Avenir de l'homme, 1956), «Погляд у минуле» (La Vision du passe, 1957), «Наука і Христос» (Science et Christ, 1965). Вони мають різноманітний і різнорідний характер, насичені міждисциплінарними зв'язками основоположника вчення про ноосферу та відмічені широкою ерудицією.

У своїх численних дослідженнях французький мислитель спробував здійснити всеосяжний синтез космології, палеонтології, антропології, філософських і релігійних ідей. В осередку його пошуків перебувала людина мисляча. Сміливі гіпотези, оригінальні теоретичні побудови спочатку викликали широку дискусію та були неоднозначно прийняті науковим співтовариством.

Тейяр де Шарден спробував довести, що еволюція становить собою безперервний, тотальний, космічний і, зрештою, телеологічний процес. Постійно зростає складність її компонентів. У результаті численних змін неорганічна речовина трансформується в органічну, а потім уже з'являється людина розумна. Літосфера еволюціонує у бік біосфери, а потім і ноосфери. Філософською основою для теоретичних побудов Тейяра де Шардена слугували модернізовані положення філософії неоплатонізму й елементи вчення Бергсона про творчу еволюцію.

В.І. Вернадський: від «біосфери» до «ноосфери»

Видатний геолог, мінералог, кристалограф, геохімік, історик та організатор науки, філософ В.І. Вернадський (1863–1945 рр.) здійснив найбільш важливий внесок до формування вчення про ноосферу як сучасну синтетичну наукову теорію. Володимир Іванович Вернадський народився в Петербурзі 28 лютого (12 березня) 1863 року. Дитинство пройшло на Україні, навчання почалося в Харківській гімназії, потім з 1876 року він був учнем Петербурзької гімназії. Далі – навчання на фізико-математичному відділенні Петербурзького університету, де В.І. Вернадський захистив дисертацію в 1885 році. Потім протягом декількох років В.І. Вернадський проходив стажування в Мюнхені й у Парижі (у Паризькій гірській школі й у Коллеж де Франс). Перебуваючи у Франції, молодий учений посилено займався вивченням античної філософії. Захистивши магістерську дисертацію в 1891 році, у 1892 році він опублікував «Курс кристалографії». Докторську дисертацію з кристалографії захистив в 1897 році та був обраний професором Московського університету. У 1905 році обраний помічником ректора Московського університету. З 1906 року обіймав посаду завідувача Мінералогічного музею. Потім у 1908 році він став екстраординарним академіком, а вже в 1912 році обраний ординарним академіком Петербурзької академії наук. У 1914 році В.І. Вернадський став директором Геологічного та Мінералогічного музею академії наук в Петербурзі.

Не зважаючи на триваючу громадянську війну, коли в 1918 році він опинився в Україні, учений самовідданозайнявся в Києві організацією Академії наук України й заслужено був обраний її першим президентом. Після приходу більшовиків у 1919 році виїхав з Києва до Ростова, потім у грудні переїхав до Криму в Сімферополь. Перебував на посаді професора мінералогії Таврійського університету, а у вересні 1920 року став ректором університету. Всупереч війні та розрусі організовував мінералогічні й геохімічні дослідження. Після приходу до Криму більшовиків у січні 1921 року В.І. Вернадський був з університету звільнений.

Опинившись у липні 1921 року в Петрограді, він був заарештований НК, але потім звільнений. У 1922 році вчений прочитав низку лекцій з геохімії, а в Будинку літераторів зробив доповідь, де висловив думку про нескінченність космосу й життя у Всесвіті. Літом 1922 року він виїхав до Парижа. У 1922 – 1924 рр. читав лекції в Сорбонні та випустив французькою мовою роботу «Геохімія» (у 1927 році російською мовою – «Нариси геохімії»). Від фонду Розенталя отримав грант, підготував науковий аналітичний звіт «Жива речовина в біосфері» й опублікував статтю «Автотрофність людства», де доводив, що людство здатне й повинне оволодіти синтезом харчових речовин з мінеральних джерел, не використовуючи рослини. Уже в 1926 році опублікована «Біосфера» (у 1927 році книга вийшла у Франції). У тому ж 1926 року В.І. Вернадський прибув до Ленінграда, де організував «Відділ живої речовини», а пізніше й Біогеохімічну лабораторію (БІОГЕЛ, 1928 рік). Приїхавши до Франції в 1928 році він зустрічався в Парижі з Едуардом Леруа і Тейяром де Шарденом.

Починаючи з 1936 року В.І. Вернадський використовує поняття «ноосфера», введене дещо раніше Леруа. Остання важлива концептуальна публікація вченого – «Декілька слів про ноосферу» була видана в 1944 році. Принципова теоретична робота вченого-енциклопедиста «Наукова думка як планетне явище» була вперше опублікована тільки в 1977 році.

Конгеніальність великих учених і концепт ноосфери

Коли мова йде про видатних мислителів, які контактували один з одним, обмінювалися поглядами з приводу широкого кола питань, то, поза сумнівом, тут ми маємо справу з колективною генерацією ідей. Дискусії між ученими зі світовим ім'ям дали ряд відкриттів. Наприклад, до сих пір каменем спотикання є встановлення авторства гіпотези космогонії Канта – Лапласа. Дотепер історики філософії сперечаються про те, якою є роль Шеллінга у формуванні філософської системи Гегеля. Таких «темних плям» в історії ідей чимало. Щодо походження ноосферної проблематики також наявні дискусійні моменти.

Саме поняття «ноосфера» почало фігурувати в роботах Леруа вже в кінці 1920-х років. Формування теорії ноосфери пов'язане зі спільними дослідженнями Е. Леруа та Тейяра де Шардена. Починаючи з 1936 року це поняття також використовував В.І. Вернадський.

Примітно, що саме в Криму, в Сімферополі, де опинився видатний учений у грудні 1920 року, працюючи на посаді професора мінералогії Таврійського університету (у вересні 1920 він уже був обраний ректором), В.І. Вернадський уточнював та апробовував нову теорію. Одна з його лекцій «кримського періоду» мала знакову для всього подальшого життя та творчості назву – «Про роль людини, її свідомості та волі для життя природи».

Достовірно відомо й те, що Тейяр де Шарден, який безпосередньо знав і самого Вернадського, і його роботи, спілкувався з Володимиром Івановичем, який перебував у Парижі в 1922 – 1923 роках, співробітничав також і з Леруа, який 1927 році вперше використав термін «ноосфера». Відстоюючи своє концептуальне авторство, В.І. Вернадський визнає, проте й авторство терміна «ноосфера» за Е. Леруа, який використав термін у ході читання лекцій у Коллеж де Франс у Парижі в 1927 році. Згідно з самим В.І Вернадським, концептуалізація вчення про ноосферу належить йому, а ось ключовий термін «ноосфера» був створений Е. Леруа.

Незалежно від авторства теорія ноосфери відіграє все більш важливу роль у вирішенні сучасних питань, що стосуються взаємодії людини й природи, розвитку глобальної економіки, проблем екології та емерджентних технологій. Ноосферологічні дослідження – це один з перспективних напрямів, що розробляється вченими Таврійського національного університету імені Володимира Івановича Вернадського.

У вченні про ноосферу закладено величезний евристичний потенціал, який, на наш погляд, сьогодні є найбільш продуктивним для оцінки перспектив і ризиків технологічно, екологічно й економічно кризової ситуації в глобальному масштабі. Розробка міждисциплінарного поля ноосферології, зрештою, дозволить прогнозувати розвиток постіндустріальної цивілізації. Тут потрібно взяти до уваги постійно зростаючі швидкості соціальних і культурних трансформацій при ускладненні високопродуктивних технологій. Необхідно створити теоретичну основу для глобального стратегічного планування. Термінологічний, наочний і методологічний аналіз ноосферології дозволить більш продуктивно розробляти відповідну наукову проблематику з метою досягнення стійкого розвитку людства. Сьогодні світ, що глобалізується, потребує ефективної науки, позитивної ідеології, політики й практики, що враховують різноманітність цінностей та інтересів численного населення нашої планети.

Питання для самоконтролю

• Які основні етапи трансформації раціонального знання?

• Яким є механізм історичної трансформації раціонального знання?

• Що становить собою ноосферний дискурс?

• Які дисципліни використовують герменевтичний підхід ?

• Які дисципліни використовують математичні моделі?

• Хто є автором концепції ноосфери?

• Який мислитель уперше запровадив поняття «ноосфера»?

• Чи вирішено проблему авторства створення вчення про ноосферу? Хто з учених створив учення про біосферу?