1. Поняття освітньої політики

Дати визначення освітній політиці дуже складно, особливо в країнах Центральної та Східної Європи. Однією з проблем є відсут­ність у мовах більшості цих країн різниці у значеннях слів роїісу і роїііісз. Тому роїісу часто сприймається як щось, що стосується сфери діяльності політиків і політичних організацій. З іншого боку, справи політики дедалі більше стосуються освітян усіх рівнів управління в системі освіти. Найпростіше визначення роїісу запро­понував професор Римантас Желвіс із Вільнюського педагогічного університету: «Політика - це те, що можуть вирішити робити або не робити особи, які приймають рішення»*.

У цьому визначенні дано принаймні дві важливі характерис­тики політики. По-перше, політика - це те, що роблять ті, хто наділений владою. Це означає, що політика не є повністю преро­гативою політиків або топ-менеджерів. Всі, хто має владу, залу­чені до процесу формування політики. В освітньому секторі рі­шення приймаються як на центральному рівні, так і на рівнях регіону і школи. Це особливо важливо зрозуміти країнам Цен­тральної та Східної Європи, які тривалий час мали централізо­вану освіту. По-друге, не робити нічого так само важливо, як і щось робити. Для того, щоб зрозуміти освітню політику, необ­хідно проаналізувати і те, що зроблено, і те, що відкладено або відхилено. Вагання щодо прийняття рішень або ігнорування про­блем також відображають певні напрями в політиці.

Інший, більш яскравий приклад визначення політики може бути таким: «Політика - це низка дій, спрямованих на досягнення певних цілей».

Виходячи з цього, освітню політику можна визначити як низку дій, спрямованих на досягнення цілей освітніх організацій та/або системи освіти. У цьому визначенні наголошено на цілеспря­мованості політичних процесів, а також на тому, що прийняття

кішап(а$ 2е1уу&. Едисаііоп Роїісу: 35 яиежгіопз апсі 35 ашигегз. Уііпіиз Ресіа^оді- саі Шіуегеііу. Оеусіоресі &г 08І-Е8Р. 2003.

рішення передбачає низку дій. Одинична дія або певний політич­ний документ не дають нам змоги говорити про певний політич­ний напрям. Освітня політика належить до галузі суспільної полі­тики. Отже, важливо згадати, що суспільна політика покликана відображати очікування і домінуючі цінності суспільства. Полі­тика також може відображати позицію або напрям певних суспі­льних подій і обставин.

2. Основні характеристики освітньої політики

Освітня політика має певні характеристики, які важливо зна­ти для того, щоб розуміти, яким чином вона формується. Напри­клад, Тейлор, Різві, Лінгард і Генрі (1997)⁴ у роботі «Освітня по­літика та курс на зміни» визначають такі її характеристики:

• Політика - це більше, ніж текст. Багато аспектів освітньої політики не відображаються в офіційних політичних документах. Політичний документ - це, як правило, продукт тривалих і часто складних обговорень і компромісів з боку різних зацікавлених груп. Щоб мати всеосяжне уявлення про політичні проблеми, треба знати, як чигати між рядками документа. Іншими словами, треба брати до уваги контекст і передісторію прийняття політич­них рішень в освіті.

• Політика має багато вимірів. Політику розробляють заці­кавлені групи, які різняться наявністю влади і впливовістю. Тому освітня політика нагадує пиріг з багатьма різними інгредієнтами, де інтереси різних груп представлені не однаково.

• Політика ґрунтується на певних цінностях. В основі по­літики - певні цінності. Політичні рішення можуть представляти цінності, які поділяє більшість суспільства, цінності основних зацікавлених груп або тих, хто безпосередньо приймає рішення. В будь якому випадку складно уявити політичне рішення, яке не ґрунтується на цінностях.

• Політика існує в контексті. Політика не може бути ство­рена з чистого аркуша, без урахування обставин, в яких вона впроваджуватиметься. Треба брати до уваги загальний контекст

творення політики: історичний, соціальний, економічний, етніч­ний, релігійний та ін.

• Політичні рішення - державна справа. Освітня політика належить до сфери суспільної політики. Держава повинна пред­ставляти інтереси суспільства. Однак це не завжди так. Відноси­ни між державою і приватним сектором є досить складними. Незважаючи на це, держава в усіх країнах несе відповідальність за розробку і впровадження національної освітньої політики.

• Освітня політика взаємодіє з політикою в інших галу­зях. Соціальні політики взаємопов’язані. Освітня політика зазви­чай залежить від державної політики в таких сферах, як еко­номіка, фінанси, міжнародні відносини і навіть оборона. У краї­нах Центральної та Східної Європи освіту нерідко визначають як пріоритетну сферу. Хоча насправді економічні, фінансові, адмі­ністративні та інші мотиви домінують над освітніми цілями. То­му для тих, хто формує освітню політику, необхідно стежити за подіями у пов’язаних політичних сферах.

• Впровадження політики ніколи не буває прямим. Усу­переч поширеній думці, ґрунтовний політичний документ - це тільки початок, а не кінець довгого шляху. Впровадження політи­ки - найважливіша стадія всього політичного процесу. Політика не може бути впроваджена прямо, шляхом віддання наказів і роз­поряджень. Потрібна напружена і часто болюча робота зі всіма гравцями на освітній арені.

• Політика має навмисні та ненавмисні наслідки. Більш складний - політичний процес, складніше передбачити всі мож­ливі насідки. Ті, хто приймає політичні рішення, повинні бути готовими до протистояння неочікуваним труднощам і зіткнення з непередбачуваними проблемами.

Тейлор, Різві, Лінгард і Генрі (1997)⁶ наводять різні класи­фікації політики. В основі однієї з класифікацій - природа полі­тики. Згідно з нею:

1. політичні курси поділяють на розподільні та перерозпо- дільні. Розподільні визначають спосіб розподілу людських, мате­ріальних або фінансових ресурсів (наприклад, політика розподілу

• Тауіог, 8., Кігуі, р., Ілп£гас1, В. аші Непгу, М. (1997) ЕдисаНоп Роїісу аші &е РоІШсз оГ СЬап£е. Іх>ткк>п:К.ои11ес1§е.

підручників або фінансування програм). Перерозподільна політи­ка передбачає перерозподіл ресурсів між певними регіонами, школами або групами дітей (наприклад, держава може перероз­поділити місцеві освітні бюджети з метою підтримки муніци­пальних шкіл у знедолених районах);

2. розрізняють політику символічну і матеріальну. Симво­лічна політика, як правило, декларує певні принципи і цінності. Принципи гуманізму, демократії, національної ідентичності та відновлення, задекларовані в Загальній концепції освіти Литов­ської республіки, - приклад символічної політики. Матеріальна політика передбачає зобов’язання щодо імплементації через за­безпечення ресурсами (наприклад, політика комп’ютеризації шкіл або їх ремонт);

3. виділяють раціональні і прибуткові типи політики. При­хильники раціональної політики окреслюють обов’язкові стадії її розвитку. Прибуткова політика нарощує вже існуючі практики. Наприклад, реформування екзаменаційної системи в Литві - це, без сумніву, раціональна реформа з чітким початком і визначе­ним кінцем. А перетворення шкіл на культурні центри для міс­цевої громади - це прибуткова політика, яка продовжує вже іс­нуючу довготривалу практику;

4. політика може бути самостійною і процедурною. Само­стійна політика визначає, що має бути зроблено, а процедурна - в який спосіб це має бути зроблено. Закон про освіту - приклад самостійної політики, а нормативні документи - процедурної;

5. виділяють політику регулятивну і дерегулятивну. Регу­лятивна має тенденцію до заборони, а дерегулятивна — дозволу і сприяння чомусь. Заборона наркотиків у школі — приклад регу­лятивної політики. Політика шкільного самоврядування - дерегу­лятивна політика;

6. політика може бути впроваджена «зверху» або «знизу». Впровадження політики «зверху» передбачає прийняття рішення на центральному державному рівні та його впровадження школа­ми «знизу». Політика «знизу» характеризується розбудовою вже існуючої шкільної практики або нової шкільної ініціативи. Вони стимулюють зміни та ініціюють реформи загального рівня.