Теорії розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів

Пріоритетним напрямом соціально-економічного розвитку України є регіональна стратегія розвитку, в основу якої покладені сучасні теорії ре-гіоналізму, що функціонують в умовах постіндустріального суспільства. Розробкою регіональних теорій займалися як економгеографи, так і економісти. Класиками регіональної науки є: німецькі вчені Іоганн Тюнен, Альфред Вебер, Вільгельм Кристаллер, Аугуст Льош; російські вчені Н.Н. Ба-ранський, Н.Н. Колосовський та інші. Найсильніші наукові школи склалися в Німеччині, Швеції, Великобританії, США, Франції. Виділяють такі напрями і теорії розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів: географічний детермінізм;

енвайронменталізм;

штандортні теорії розміщення;

регіональна наука;

теорія ринків збуту;

геополітика.

Географічний детермінізм — форма натуралістичних учень, де провідна роль у розвитку суспільства та нації відводиться географічному положенню та природним ресурсам (Монтеск'є, Е. Реклю). Енвайронменталізм — наукове вчення, що пояснює міжнародний поділ праці різницею у природному середовищі (Сміт, Е. Хентингтон). Е. Хентингтон розробив теорію „кліматичних оптимумів", згідно з якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані у помірному поясі. Штандортні теорії розміщення виникли у XIX ст. і зв'язані з іменами І.Г. фон Тюнена, В. Лаунхардта, А. Вебера. Основними особливостями цих теорій є: розгляд одного, окремо взятого сільськогосподарського чи промислового підприємства; припущення, що дані за всіма факторами розміщення можна зібрати, узагальнити й отримати точну відповідь про оптимальне місце будівництва підприємства (розміщення виробництва). І. Тюнен вперше обґрунтував наявність об'єктивних закономірностей розміщення товарного виробництва. Перша його праця „Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства і національної економіки" з'явилась у 1826р. Вчений відкрив вплив фактора простору на затрати та прибуток сільськогосподарських підприємств і встановив, що таким чином простір впливає на спеціалізацію підприємств. Тюнен запропонував модель розподілу в просторі спеціалізації та способів ведення сільського господарства залежно від відстані до міста, яке водночас є ринком збуту сільськогосподарської продукції і постачальником промислових товарів. Як основний фактор розміщення в моделі є транспортні витрати. В. Лаунхардт також вважав транспортний фактор вирішальним для розміщення промислових підприємств. Він обґрунтовував мінімізацію транспортних витрат на сировину, допоміжні матеріали і готові вироби правильним вибором місця для їх розміщення. А. Вебер у праці „Теорія штандорта промисловості" (1909 р.) визначив і проаналізував основні фактори, які впливають на розміщення окремо взятого промислового підприємства та запропонував основний критерій оптимальності розміщення — мінімізацію сумарних витрат виробництва і збуту. Вебер увів поняття „стандартного фактора" або фактора розміщення і визначив його як чітко виражену перевагу, що виникає в процесі економічної діяльності, коли така діяльність здійснюється в даній місцевості чи у певному типі місцевості". На думку Вебера, на місцезнаходження підприємства найбільший вплив чинять такі фактори: транспортні витрати (основний), витрати на робочу силу, агломерації. Останній визначається технічною і просторовою концентрацією виробництва, можливістю використання спеціалізованої ремонтної бази, інфраструктури. Регіональна наука - це напрям зарубіжної теорії розміщення продуктивних сил, що виник у першій половині 50-х років і є синтезом багатьох традиційних наук. Термін „регіональна наука" ввів американський економіст Уолтер Айзард, який вважав, що це поняття є ширшим за регіональну економіку. Регіональна наука має вивчати простір, регіони (райони), локації (місце розташування) та їх системи. Найвидатнішими представниками регіональної науки є: П. Хаггет (Англія), У. Айзард (США), В. Леонтьєв (США), які видали низьку праць із регіонального планування й економічного прогнозування.  П. Хаггетом у працях „Просторовий аналіз" (1965р.), „Моделі в географії" (1971 р.) розроблена теорія просторової організації суспільства, моделювання процесів на основі мінімізації витрат сил і часу під час переміщення на найкоротші відстані. В. Леонтьєв розробив методи вивчення міжгалузевих зв'язків і міжгалузевого балансу за схемою „витрати - випуск" і є автором „Дослідження структури американської економіки" (1958 р.). Основним недоліком моделей типу „затрати - випуск" для пояснення регіонального росту є відсутність можливості повною мірою враховувати господарську динаміку. У. Айзард та В. Леонтьєв на початку 50-х років розробили перші багатогалузеві моделі міжрайонних зв'язків. Теорія ринків збуту пов'язана з працями таких видатних вчених, як: Август Льош та Вільгельм Кристаллер. А. Льош розглядав теоретичні проблеми розміщення господарства в цілому, в масштабі всієї країни, а тому багато уваги приділяв економічним районам. Вирішуючи проблеми розміщення виробництва, він сконцентровував увагу на ринках збуту готової продукції. Основними факторами розвитку він вважав: ринок збуту товарів; інтереси національного господарства; максимальний прибуток; транспортний; сировинний. В. Кристаллер створив і обґрунтував теорію „центральних міст", тобто міст, які забезпечують навколишній простір товарами та послугами; визначив роль міст і агломерацій у формуванні ієрархічної територіальної структури країни. Геополітика - це напрямок, який досліджує політику держави щодо довкілля та розглядає проблеми, які виникають внаслідок просторових відносин. Вперше цей термін увів Р.Челлен (наукова праця „Великі держави" (1910р.), а розвинув Ф.Ратцель (наукові праці „Антропогеографія" у 2т., „Політична географія" (1987р.)). В останні десятиліття розвивалися концепції територіально-виробничого комплексоутворення і „полюсів зростання". В основу теорії територіально-виробничих комплексів, розроблену в працях Н.Н. Колосовського (1969р.), покладено технологію енерговиробничих циклів. Н.Н. Колосовський ще в 40-х роках досліджував систему територіальних комплексів районного масштабу, створив фундамент для розробки теорії ТВК (територіально-виробничих комплексів). Вчений розробив метод енерговиробничих циклів, який став основним для економіко-географічної характеристики районів і дозволив чіткіше виявити структуру господарства та виробничі зв'язки всередині районів. На початку 50-х років минулого століття на Заході набула розвитку ідея створення „полюсів зростання", що базувалася на теорії інновацій Йозефа Шумпетера. Автор концепції „полюса зростання" французький учений Фран-суа Перру виокремлював центр генерації та передавання інноваційних імпульсів від одного сектора економіки до іншого. Концепція пізніше стала пріоритетом регіонального планування. Цей підхід рекомендується західними економістами для пострадянських держав у вигляді вільних економічних зон, підприємницьких зон у депресивних районах. Разом з тим, у західних країнах ця концепція використовується за умов розвинутої економіки та соціально-виробничої інфраструктури, якщо запровадження режиму преференції здійснюється без збитків для інших територій. „Точки економічного зростання" здебільшого створюються на обмежених територіях з метою підтримки малого та середнього бізнесу.

Концепції регіону

У працях основоположників регіональної економіки регіон виступав тільки як зосередження природних ресурсів і населення, виробництва і споживання товарів, сфери обслуговування. Регіон не розглядався як суб'єкт економічних відносин, носій особливих економічних інтересів. Навпаки, у сучасних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна і багатоаспектна система. Найбільше поширення одержали чотири парадигми регіону. Регіон як квазідержава являє собою відносно відокремлену підсистему держави і національної економіки. У багатьох країнах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, які раніше належали «центру» (процеси децентралізації і федералізації). Одна з головних функцій регіональної влади – регулювання економіки регіону. Регіон як квазікорпорація являє собою великий суб'єкт власності регіональної, муніципальної і економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладами можуть служити захист «торгової марки» місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг і т.п.). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє з національними і транснаціональними корпораціями.  Підхід до регіону як ринку, що має визначені межі (ареал), акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) і особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань і т.д. Дослідження в рамках даного підходу іноді виділяють в особливу дисципліну регіональне ринкознавство. Три зазначені парадигми в теорії регіону включають проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання і соціального контролю. Серед вчених-регіоналістів рідко зустрічаються прихильники крайніх позицій: або цілком ринкова економіка (радикальний лібералізм) або економіка, яка є управляється централізовано. Безліч теоретичних відтінків уміщається в платформі «соціальне ринкове господарство». Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, які проживають на визначеній території) висуває на перший план відтворення соціального життя (населення і трудових ресурсів, освіти, охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища і т.д.) і розвиток системи розселення. Вивчення ведеться в розрізі соціальних груп з їхніми особливими функціями та інтересами.  Проблеми реформування адміністративно-територіального устрою та економічного районування України

В останні роки все більше дискутується питання реформування адміністративно-територіального устрою України. Однак чіткої концепції такого реформування поки що не розроблено. її має розробити і затвердити Верховна Рада України. На сьогодні створено Міністерство регіонального розвитку і будівництва, яке і має займатися питаннями вдосконалення територіального устрою країни. Концепції, які пропонувались раніше, не витримували критики. Хоча, на нашу думку, варто розглянути питання про територіальну реформу Донецької та Одеської областей. На часі перегляд адміністративних меж сільських адміністративних районів. Вдосконалення законодавства про місцеве самоврядування внесе певні зміни і в адміністративно-територіальний устрій країни.

У сучасних умовах першочерговим завданням є узаконення на державному рівні мережі економічних районів. Прикладне значення економічного районування полягає в тому, що воно є основою вироблення регіональної економічної політики.

Раціональна мережа економічних районів має служити основою вдосконалення територіальної структури господарства, що є важливим в умовах трансформаційних процесів у економіці. Сьогодні е потреба в доповненні міжгалузевих комплексів окремими галузями і передусім підприємствами сільськогосподарського машинобудування, з виробництва товарів народного споживання (електротехніка, побутова техніка, одяг, взуття, легкові автомобілі, мотоцикли). Гострим залишається питання реконструкції і перепрофілювання підприємств воєнно-промислового комплексу. Потребує обґрунтування будівництво нових доріг і реконструкція старих.

Дедалі гострішими стають проблеми технічного переозброєння діючих підприємств паливно-енергетичного і металургійного комплексів, що призведе до нарощування потужностей на окремих підприємствах, а також закриття багатьох з них, оскільки реконструкція є економічно недоцільною.

Певні зміни в територіальну структуру господарства можуть внести геологічні дослідження території України. Відкриття нових родовищ корисних копалин може спричинити виникнення нових галузей промисловості, які б істотно вплинути на спеціалізацію економічних районів.

Членство України у Світовій організації торгівлі вносить певні зміни в галузеву структуру господарства окремих районів, особливо тих, що мають експортну орієнтацію економіки.

 Галузевий і територіальний поділ праці в системі суспільного поділу праці.

район ввозить необхідну продукцію, яку не може виробляти внаслідок несприятливих не відповідних природних умов для організації її виробництва. У цьому випадку на перший план виступає географічне положення району-споживача щодо районів - виробників цієї продукції;

район ввозить продукцію, яка може виготовлятися на місці, однак затрати на її виробництво значно вищі ніж в інших районах, звідкіля він її ввозить.

Перший випадок названий вченим абсолютним, а другий - відносним. Завдяки науковому аналізу територіального поділу праці відкрилися широкі можливості для виявлення конкретних форм його прояву при вивченні різних об'єктів (галузей господарства, міжгалузевих поєднань, районів та окремих країн). Отже, для вивчення кожного окремого об'єкта мають застосовуватись методологічні основи територіального поділу праці. За науково-технічного прогресу територіальний поділ праці набуває низки специфічних рис:

ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури;

прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності;

розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.

Міграція населення та її види

Міграція — це переміщення населення з постійного місця проживання, пов’язане з перетином певних меж (міста, району, області, країни, материка). Переміщення населення може бути пов’язане зі зміною місця проживання або без його зміни. Можливі і сезонні виїзди на збирання врожаю, на лісозаготівлю тощо.

Роль міграції у житті суспільства досить значна, особливо у відтворенні населення певних регіонів. Відомо, що у міграції беруть участь переважно люди молодших вікових груп. У місцях їх прибуття зростає частка молоді, а значить, і можливості покращання демографічної ситуації (створення сім’ї, зростання народжуваності, зменшення частки населення старшого віку, а отже, і загальних коефіцієнтів смертності).

Протилежні наслідки міграції населення спостерігаються у районах вибуття мігрантів.

Міграції відіграють і важливу економічну роль. Насамперед вони сприяють територіальному перерозподілу трудових ресурсів, більш повному їх використанню. Крім того, міграція населення сприяє розвитку нових виробництв, освоєнню нових територій тощо.

Міграції відіграли значну роль у динаміці загальної чисельності населення України. Протягом 1970—1993 рр. сальдо міграції населення України було додатнім, і населення країни зростало за рахунок його механічного руху.

Починаючи з 1994 р., сальдо міграції населення України набуло від’ємних значень і стало фактором зменшення загальної чисельності населення країни.

Від’ємне сальдо міграції досягло своїх максимальних значень у високоіндустріальних і гіперурбанізованих областях Донбасу і Придніпров’я. Основними причинами цього були причини соціально-економічного характеру: різкий спад промислового виробництва, зниження життєвого рівня населення, незадоволеність рівнем заробітної плати тощо.

Найнижчі значення показників від’ємного сальдо міграції були у західних областях України: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернівецькій

Сучасні проблеми регіонального розвитку в Україні

У даній статті піднімається проблема нерівномірності регіонального економічного розвитку в Україні та пов'язаних з цим питань соціально-економічного піднесення, використання внутрішніх ресурсів регіонів і зовнішніх джерел росту, вдосконалення відносин органів виконавчої влади усіх рівнів.  Теоретико-методологічні засади регіонального розвитку, трансформації регіональних господарських комплексів, регіональної політики визначені у працях українських економістів А. Амоші, П. Борщевського, С. Дорогунцова, Б.Данилишина, Л. Дейнеко, М. Долишнього, Л. Зайцевої, А. Єпіфанова, Н.Каніщевої, Є. Качана, В. Мамутова, А. Мазура, С. Мельника, В. Пили, В.Поповкіна, Т. Приходько, М. Тимчука, М. Фащевського, В. Фінагіна, М.Чумаченка та інших. У працях вітчизняних та зарубіжних вчених вирішуються питання зменшення диференціації регіонального розвитку, формування комплексних регіональних господарських систем, соціальної орієнтації економічного зростання. Невирішеними залишаються проблеми, пов'язані зі зміною загальної макроекономічної ситуації в Україні та кон'юнктури зовнішніх ринків, спеціалізації регіонів та тенденцій у розміщенні продуктивних сил, механізмів реалізації регіональної політики. На відміну від існуючих досліджень дана стаття присвячена проблемам економічного зростання регіонів України в умовах трансформації регіональних господарських систем і дії факторів, які сформувалися за останні роки і визначатимуть перспективи України на світових ринках у довгостроковій перспективі. На сучасному етапі Україна знаходиться на стадії економічного піднесення, яка активно розпочалась у 2000 році. Темп приросту ВВП склав за 2000 рік - 6 %, за 2001 - 9,2, за 2002- 4,1, за 2003 - 9,8 %. Таким чином, за чотири роки обсяги ВВП України збільшилися на 32,1 %. Найбільший приріст валової доданої вартості (ВДВ) у січні 2004 року спостерігається у будівництві - 21,9 %, обробній промисловості -20,5, оптовій та роздрібній торгівлі - 9,4, добувній промисловості - 9,2 %. Водночас у темпах еконо-мічного розвитку регіонів простежується нестабільність і значна відмінність, зумовлена специфікою структури їх господарських комплексів, регіональною спеціалізацією, конкурентоспроможністю продукції, активністю підприємницьких структур, економічною політикою держави стосовно підприємств-експортерів, що відбивається у внеску кожного регіону у загальний дохід і продукт держави. Так, у результаті невиваженості економічної політики у 2002 році у грошово-фінансовому блоці економічних проблем інтенсивність економічного зростання зменшилась. Дефляційна політика щодо розвитку цього року, коли замість запланованих Урядом України 9 % інфляції на рік відбулася штучна дефляція в 0,6 % через завищення курсу гривні, завдала збитків експортному сектору економіки, який у сучасній структурі виробництва є таким, що найбільш динамічно розвивається і робить життєво важливі валютні вливання. Результатом цього стала втрата експортерами майже 5 млрд. грн. прибутку, 1,5 з яких передбачалось спрямувати у бюджети всіх рівнів. Постраждали і регіони експортної спеціалізації. Негативну роль у суспільно-економічних регіональних процесах, наповнюваності бюджетів усіх рівнів відіграла і жорстка монетарна політика. Недостатній рівень монетизації економіки, який залишається недостатнім, призвів до ревальвації гривні, що відразу негативно вплинуло на підприємства, які активно діють на зовнішніх ринках, а за ланцюговою реакцією і на внутрішньоорієнтованих виробників. Динаміка частки валової доданої вартості (ВДВ) у регіонах України відбиває значні зрушення у територіальній структурі виробництва, які проявляються у перерозподілі ресурсів суспільства на користь м. Києва, питома вага якого у ВДВ України зросла за останні шість років майже у 2,3 раза, що зумовлено високою інвестиційною активністю у місті, його особливим статусом, формуванням столиці європейського типу, розвитком сфери послуг, у тому числі висококваліфікованих і наукоємних (табл.1). З 18 млрд. грн. інвестицій в основний капітал у 2002 році в економіку міста було спрямовано 16 %, а з 2,7 млрд. доларів іноземних інвестицій - 15,2 %.