§ 7. Особисті права і свободи

Особисті (громадянські) права і свободи становлять основу право­вого статусу особи, покликані забезпечити свободу й автономію інди­віда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність [від будь-якого незаконного зовнішнього втручання. До них належать права: на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недо­торканність; на недоторканність житла; на таємницю листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сімейне життя; свободу пересування, вільний вибір міс­ця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і ві­росповідання (статті 27-35 Конституції України).

Право на життя є найголовнішим, невід'ємним правом кожної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини — це найвища цінність, всі інші права втрачають свій сенс і значення в разі смерті людини. Це фундаментальне право можна розглядати у двох аспектах: по-перше, як право особи на свободу від будь-яких незаконних посягань на її життя з боку держави, її представників чи приватних осіб; по-друге, як право особи вільно розпоряджатися своїм життям, звичайно якщо це не завдаватиме шкоди інтересам інших людей, держави.

По суті всі інші права так чи інакше об'єднуються навколо цього стрижневого права. Наприклад, такі права, як право на соціальний за­хист, охорону здоров'я, медичну допомогу, на безпечне для життя і здоров'я довкілля є лише додатковими інструментами, що забезпе­чують ефективну реалізацію права на життя. Держава зобов'язана визнавати ці права і створювати належні умови для життя людини всіма засобами. Це право передбачено міжнародними правовими ак­тами з прав людини. Вперше в нашій державі це право було закріпле­не в ст. 27 Конституції України 1996 року, яка передбачає, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений його. На державу покладений обов'язок захищати права

особи від протиправних посягань. Разом з тим ч. З ст. 27 Конституції встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Після вступу України в 1995 р. до Ради Європи в нашій державі був накла­дений мораторій на застосування смертної кари. Кримінальний кодекс України 2001 р. вже не передбачає такого виду покарання, як смертна кара. Адже, як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. (справа про смертну кару), право на життя на­лежить людині від народження, а позбавлення людини життя державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання є скасуванням невід'ємного права людини на життя, що не відповідає Конституції України.

Право на повагу до гідності людини є невід'ємною ознакою ци­вілізованого суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У статті 21 Конституції України наголошується на тому, що «усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах». Ніхто не може бути під­даний катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Причому людина без її віль­ної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослі­дам. Ця конституційна норма відповідає положенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження і покарання, прийнятої в 1984 р., учасницею якої є Україна. Наявність цієї норми в Конституції України свідчить про те, що повага до людської гідності є обов'язком посадовців та всіх інших осіб. Положення ч. З ст. 28 Конституції України щодо неприпустимості піддавати особу без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам відповідає нормі, яка міститься у ст. 7 Міжнародного пакту про грома­дянські і політичні права.

У системі основних особистих прав людини і громадянина важли­ве значення має право на свободу та особисту недоторканність, яке означає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вар­тою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Це право послідовно проголо­шується в міжнародних документах: у Загальній декларації прав лю­дини 1948 року (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і полі­тичні права 1966 року (ст. 9), Конвенції про захист прав людини і осно­вних свобод 1950 року (ст. 5). Згідно з частиною 3 ст. 29 Конституції України, тримання під вартою в разі нагальної необхідності може за­стосовуватися і без попереднього вмотивованого рішення суду, але його

112

ф\ рунтованість протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена чіудом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдеся­ти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого pi­ll им-іня про тримання під вартою. Кожна особа, яка заарештована чи втримана, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи за­при мання та своїми правами. Особа або орган, які застосували такий іихід, зобов'язані ознайомити заарештованого чи затриманого з моти-Шіми арешту або затримання, а також із його відповідними правами.

Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді Й&оє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи заарештованого.

Право людини на недоторканність житла означає, що не допус­кається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, прове­дення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Англійське прислів'я «Мій дім — моя фортеця» чітко відображає сутність цього конституційного права; людина може робити у своєму домі все те, що забажає. У невідкладних випадках, пов'язаних із уря­туванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встанов­лений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Слід враховувати, що житлом За законодавством визнається й місце тимчасового проживання (готель, дім-інтернат, гуртожиток, пансіонат тощо).

Кожному гарантується таємниця листування, телефонних роз­мов, телеграфної та іншої інформації. Разом з тим у реалізації цього права можуть бути встановлені винятки лише судом у випадках, перед­бачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одер­жати інформацію неможливо.

У Конституції України вперше встановлюється право людини на приватність. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, ви­значених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економіч­ного добробуту та прав людини. Кожному громадянину України нада­ється право знайомитися в органах державної влади, органах місцево­го самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Сут-

113

тєве значення має те, що конституційно гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Уперше в Конституції України 1996 року закріплюється свобода пересування. Кожному, хто на законних підставах перебуває на тери торії України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Водно­час поточне законодавство встановлює обмеження у свободі пересу­вання і виборі місця проживання, що стосується місцевостей, у яких встановлений особливий режим (прикордонна смуга, закриті військо­ві поселення, зони екологічного лиха тощо). Порядок реалізації зазна­ченого права регламентується законами «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року та «Про порядок виїзду з України та в'їзду в Україну громадян Украї­ни» від 21 січня 1994 року.

Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежено законом з огляду на: а) інтереси національної безпеки, територіальну цілісність; б) забезпечення громадського по­рядку; в) запобігання заворушенням чи злочинам; г) запобігання роз­голошенню інформації, одержаної конфіденційно; ґ) підтримання авто­ритету і неупередженості правосуддя. Ці конституційні положення відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема Між­народному пакту про громадянські та політичні права (статті 18, 19), які передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження.

Право на свободу світогляду і віросповідання включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкод­но відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність. Це конституційне право людини відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18). Здійснення цього права може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності на-

Уцінення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення Ммі конституційне положення про те, що церква і релігійні організації и Україні відокремлені від держави, а школа від церкви, що жодна І 'Г її ні я не може бути визнана державою як обов'язкова. Право на сво­їм ту світогляду і віросповідання в Україні регламентується Законом (('Країни від 23 квітня 1991 року «Про свободу совісті та релігійні ор-і іиізації». Згідно з частиною 4 ст. 35 Конституції, ніхто не може бути

і Ільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від ииконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо

ц і і шання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінено альтерна-і іншою (невійськовою) службою.