Розділ 3 Бразилія та проект створення зони вільної торгівлі в західній півкулі

3.1. Бразилія на початковому етапі міжконтинентальної інтеграції

Перші заклики до можливого об’єднання американських народів прозвучали в Америці ще в ході війн за незалежність від європейських метрополій. Зокрема герой латиноамериканського визвольного руху Симон Болівар неодноразово закликав до створення союзу країн регіону без участі США [71]. Інша ідея, яка знайшла своє відображення в доктрині Монро, народилася в США і передбачала створення загальноамериканської системи, яка б охоплювала всю Західну півкулю, лідером якої став би Вашингтон [72].

Перший період переговорних процесів по створенню міжамериканської зони вільної торгівлі можна умовно назвати «від Маямі до Сан Хосе». Він характеризувався передусім протистоянням двох різних підходів щодо тектоніки інтеграційних процесів в рамках об’єднання. США, Канада і Мексика хотіли побудувати «велику» НАФТА, тобто розповсюдити концепцію НАФТА на всю Західну півкулю шляхом приєднання до них інших країн регіону в індивідуальному порядку. Стратегія Бразилії була іншою. Найбільша держава Південної Америки за підтримки членів Меркосур пропонувала побудувати об’єднання на основі всіх дієвих в цій часині світу субрегіональних і двосторонніх інтеграційних угод. Інакше кажучи, створити своєрідний «союз союзів».

27 червня 1990 р. Президент США Дж. Буш старший оголосив спеціальну заяву щодо нової політики США в Західній півкулі, яка отримала назву «Ініціатива для Америк» і передбачала створення зони вільної торгівлі Америк (Acuerdo de Libre Comercio de las Americas, ALCA) від Аляски до Вогняної Землі. На початок XXI ст. передбачалася поява єдиного і найбільшого торгово-економічного та інвестиційного простору в світі [73].

Під час правління Б. Клінтона ініціатива про створення Міжамериканської зони вільної торгівлі – від Аляски до Вогняної Землі, була «інституціоналізована» в ході зустрічі, яка відбулася в грудні 1994 року в Маямі. В ній прийняли участь 34 голови держав та урядів країн Західної півкулі (крім Куби). У підписаній усіма його учасниками «Декларації принципів партнерства в ім'я розвитку і процвітання» і в доданому до неї «Плані дій», передбачалося завершити створення загальноконтинетальної зони вільної торгівлі до 2005 р. Головна роль у просуванні ініціативи відводилася ОАД, в рамках якої було створено Бюро з питань торгівлі [74]. Саміт в Маямі був охарактеризований у пресі як «проривний», здатний стати «початком нової ери міжамериканські відносин». За ініціативою Бразилії та інших латиноамериканських країн в «Декларації принципів партнерства в ім'я розвитку і процвітання» було записано: «Ми розширимо і поглибимо економічну інтеграцію в Західній півкулі на основі діючих субрегіональних і двосторонніх угод, привівши їх до спільного знаменника» [75]. Записане трактувалося Бразилією як визнання рівнозначності всіх діючих в регіоні інтеграційних блоків, об'єднання яких приведе до створення АЛКА.

На думку американських ліволіберальних вчених і політиків, за цією ініціативою стояло занепокоєння Вашингтону перспективою демонтажу всієї системи стримувань і противаг біполярного устрою на фоні зростаючої в Латинській Америці торгово-економічній активності Японії та ЄС [76]. Крім того, зіграло свою роль традиційне занепокоєння США «надмірною самостійністю» латиноамериканців. Саме ці фактори визначили постановку на порядок денний питання про повну лібералізацію режиму інвестицій, торгівлі і послуг в Західній півкулі.

Процес створення АЛКА із самого початку зіштовхнувся із серйозними труднощами. І обумовлено це не лише технічними складностями формування зони вільної торгівлі таких масштабів, але і в першу чергу тим, що величезна різниця в рівнях розвитку потенційних країн-членів об’єднання породжують різницю інтересів і пріоритетів.

В ході створення АЛКА, головним опонентом США стала Бразилія. Бразильська дипломатія розвинула активну діяльність в Маямі, їй вдалося залучити на свій бік багато держав регіону і отримати підтримку найважливіших форумів міждержавного співробітництва країн Латинської Америки (ЛАЕС і Група Ріо). Бразильська сторона від самого початку запропонувала іншим латиноамериканським країнам спершу укріпити регіональні інтеграційні об’єднання, які діяли на той момент, і лише після цього на блоковій основі приступити до побудови АЛКА. Цю ідею Бразилія використовувала як лейтмотив під час зустрічей президентів латиноамериканських країн, які проходили без участі США. Перспектива міжамериканського діалогу за таким сценарієм не дуже порадувала Вашингтон, якому значно легше було б вести діалог з кожною латиноамериканською країною окремо. Не випадково, в цей період США стали на шлях укладення двосторонніх угод про вільну торгівлю, зокрема з Чилі і низкою центральноамериканських держав [77].

До середини 90-х років зміцнений Меркосур на чолі із Бразилією чітко позначив інший полюс загальнорегіонального інтеграційного процесу. При цьому він не просто почав вибудовувати системи внутрішньо- і позарегіональних зв'язків, але і, як показали подальші події, зіграв важливу роль в тому, що б АЛКА не була створена у встановлені терміни за американським сценарієм. Бразилії та її союзникам вдалося просунути свій варіант інтеграції, що привело практично до нульового результату в просуванні американського «варіанту» АЛКА .

У 1993 р. Бразилія запропонувала проект Південноамериканської зони вільної торгівлі, САФТА (South American Free Trade Area, SAFTA) з метою об'єднання країн Південної Америки, а також Центральної Америки і Карибского басейну, активізації і розширення інтеграційних процесів у Латинській Америці. Пропонувалося спочатку сформувати зону вільної торгівлі між двома основними інтеграційними об'єднаннями в Південній Америці - Меркосур і Андським Співтовариством, надалі між Меркосур і Центральноамериканським загальним ринком, між Меркосур і Каріком. Подібний підхід отримав назву концепції «плавального басейну», коли головне інтеграційне об'єднання Латинської Америки - Меркосур служить яскравим прикладом успішної реалізації інтеграційних планів, надаючи демонстраційний ефект іншим інтеграційним об'єднанням, сприяючи стабільності економік країн Латинської Америки при їх інтеграції в північноамериканську економіку. В перспективі намічалося об'єднати САФТА і НАФТА в єдину зону вільної торгівлі для Америк [78].

Бразильський проект по створенню міжамериканської зони вільної торгівлі віддавав перевагу досягненню кінцевої мети за рахунок всебічного розвитку субрегіональних інтеграційних об'єднань, які слідують принципам «відкритого регіоналізму», створення на базі Меркосур зони вільної торгівлі Південної Америки і об'єднання з НАФТА на фінальній стадії. З одного боку, такий шлях гарантував рівноправність всіх учасників, взаємність поступок і механізми захисту більш слабких. З іншого боку, за Бразилією зберігалася лідируюча роль у латиноамериканській інтеграції та зміцнювався переговорний потенціал держав регіону. Президент Ф.Е. Кардозу підкреслював в інтерв'ю для преси: «Меркосур є пріоритетом номер один для Бразилії і покликаний послужити опорою для інтеграції спочатку Південної Америки, а потім всієї Західної півкулі» [79]. У цій схемі НАФТА не відводилася якась особлива роль.

Виступаючи від імені Меркосур, бразильська делегація спочатку на нараді заступників міністрів, а потім – міністрів торгівлі в Бело-Орізонте представила детальну програму просування до 2005 року по етапам. На першому етапі (1998-1999 роки) пропонувалося сконцентрувати зусилля на розробці методів стимулювання внутрішньорегіональної торгівлі (спрощення митних правил, взаємне визнання сертифікатів походження товарів, санітарних та ветеринарних свідоцтв). На другому етапі (2000-2002 роки) необхідно вирішити більш складну проблему уніфікації технічних і законодавчих норм регулювання торговельних відносин і прийняття їх усіма країнами – майбутніми учасниками АЛКА . І тільки на третьому (2003-2005) – приступити до скорочення тарифів, ліквідації нетарифних обмежень і відкриття величезного торгово-економічного простору від Аляски до Вогняної Землі, що в кінцевому рахунку дозволить укласти угоду про АЛКА.

Бразилія рішуче відкинула американську пропозицію про «секторальні блоки», заявивши про намір дотримуватися формули: «або все, або нічого» [80]. У переговорах про АЛКА Бразилія протистоїть США і по ряду конкретних питань: державні закупівлі, права промислової власності, торгівля послугами, субсидування сільськогосподарського експорту, включення в договір про АЛКА норм трудового законодавства і охорони навколишнього середовища, оскільки останні не мають відношення до лібералізації торгівлі.

Незважаючи на протиріччя щодо торговельно-тарифних питань, нарада у верхах країн-членів Меркосур в червні 1997 р. прийняла важливе політичне рішення: на переговорах про створення АЛКА виступати єдиним блоком. У вересні 1997 року послідувала заява Меркосур і Андського співтовариства про згоду дотримуватися єдиної лінії в питаннях всеамериканської інтеграції. Пізніше до них приєдналися учасники системи центральноамериканської інтеграції [81]. Таким чином, відбулася певна консолідація всередині Меркосур і навколо нього, хоча між країнами, що тяжіють до Бразилії, зберігаються суперечності з різних конкретних питань.

Формування АЛКА перебувало в центрі уваги і на саміті в Сантьяго, порядок денний якого включав ряд проблем: стратегія об’єднання в цілях розвитку, зміцнення демократії, гарантії прав мігрантів і т.д.

У Декларації Сантьяго і Плані дій, прийнятих на зустрічі, були записані наступні рішення:

• Лідери регіону підтвердили рішучість створити АЛКА в 2005 р., хоча країни Меркосур пропонували більш віддалені терміни, і доручили міністрам торгівлі та робочим групам почати підготовку угоди.

• Інтеграція та відкриття економік проголошувалися магістральним шляхом поліпшення умов життя і гідної участі в процесі глобалізації;

• Два міжнародних банку (МБРР і МАБР) спільно виділили 10 млрд. доларів на найближчі п'ять років для фінансування проекту АЛКА [82].

Варто відмітити компромісний характер низки рішень в ході проведеної зустрічі. Мабуть, вперше отримало відображення одне з головних вимог латиноамериканських країн про соціальні компоненти інтеграції. У Декларації Сантьяго проголошувалася необхідність надання «особливої уваги вразливим країнам півкулі та соціальним верствам населення».

Багато учасників підтримали бразильський підхід до АЛКА як «союзу союзів». Такий підхід дозволяє зберегти існуючі в Західній півкулі субрегіональні інтеграційні угруповання, які не розчиняються в новому об'єднанні, побудувати гнучкий механізм багатостороннього співробітництва, передбачає поступовий відхід глобального лідера від претензій на гегемонію. Було визнано, що в кінцевому рахунку успіх такого грандіозного інтеграційного проекту багато в чому буде залежати від зближення позицій сторін з ключових питань та принципам функціонування майбутнього об'єднання.

Заключною подією першого етапу створення зони вільної торгівлі в західній півкулі, стала міністерська конференція в Сан-Хосе в березні 1998 року. Учасники конференції погодили Керівні принципи переговорів про АЛКА. Найбільш важливі серед цих принципів свідчили:

• всі рішення приймаються консенсусом;

• АЛКА буде відповідати правилам і принципам ГАТТ і ВТО;

• переговори будуть проходити в режимі транспарентності;

• всі угоди, досягнені в ході переговорів, повинні являти собою «нерозривне ціле», тобто буде діяти принцип: «ніщо не буде вважатися договірним, до тих пір, поки про все не досягнута домовленість»;

• це «нерозривне ціле» обов’язкове для виконання всіма учасниками;

• АЛКА буде співіснувати з двосторонніми і субрегіональними інтеграційними угодами, які будуть продовжувати діяти в сферах, які не підпадають під юрисдикцію АЛКА, в тих випадках, коли встановлений ними рівень інтеграції буде вищим, ніж передбачений АЛКА;

• Країни можуть брати участь в переговорах і приймати на себе зобов’язання по АЛКА індивідуально або як члени субрегіональних інтеграційних об’єднань;

• особлива увага буде приділятися потребам малих економік [83].

Другий Саміт Америк погодив всі рекомендації міністерської конференції Сан-Хосе, а рішення прийняте в Декларації Сантьяго про офіційні переговори щодо угоди по АЛКА, підвело риску під першим етапом переговорного процесу і відкрило нову його фазу, коли предметом переговорів стала угода по АЛКА, а не структура, методологія, терміни і форма ведення переговорів.