1.2. Еволюція зовнішньої політики Бразилії

в 60-х – 80-х роках ХХ сторіччя

Політологічні дослідження, присвячені Бразилії, дають вкрай суперечливу оцінку її ролі в сучасному світі: деякі автори беруть до уваги передусім велику територію, чисельність населення, об’єм ВВП, рівень промислового розвитку, інші, навпаки, вказують на політичну і економічну стабільність останніх десятиріч, технологічне відставання від передових держав, високий рівень бідності і соціальної нерівності. Так, на рубежі 60-80-х років політологи високо оцінювали роль Бразилії в міжнародних відносинах, визначали її як велику державу, одночасно відмічаючи складності її розвитку. Інші аналітики вважали, що через зростання зовнішньої заборгованості, інфляції, бідності, політичної нестабільності Бразилія – не більш ніж слаборозвинена країна розташована в маргінальному регіоні, а її можливості впливати на світову політику вкрай обмежені.

Протягом досить тривалого часу (з 1964 – 1985 рр.) в Бразилії панував режим воєнної диктатури. Під приводом захисту національних інтересів, яка могла б бути визначена як політика «супербезпеки», військові здійснювали тотальний контроль всіх сторін суспільного і економічного життя.

Така політика «супербезпеки» стала реальним гальмом на шляху до поглиблення регіонального співробітництва, основи для якого були намічені в кінці 50-х – початку 60-х років. Як було відмічено в документах першого латиноамериканського конгресу з міжнародних відносин і дослідженням миру, який відбувся в 1995 році в столиці Гватемали, така політика сприяла балканізаці регіону і ускладнила пошук спільних схем безпеки, які відповідали його власним інтересам, і як наслідок «викривили зміст поняття національна безпека» [22].

Владна еліта, яка панувала в Бразилії в середині 70-х років мала вигляд симбіозу військово-бюрократичної верхівки з крупним підприємництвом в рамках держсектора, привнесла в її зовнішню політику велику долю націоналізму із ідеєю перетворення Бразилії у «велику державу» за короткий термін [23].

В цей період були закладені основи сучасної зовнішньої політики Бразилії, головним чином під час правління Е. Гайзела (1974-1978) і на початку президентського терміну Ж. Фігейредо (1979-1980). З 1981 р. і до закінчення половини терміну правління Ж. Сарнея (1985-1986) робилися значні зусилля для збереження розробленого раніше курсу. Лише після 1987 р. почався реальний перегляд основ бразильської зовнішньої політики, хоча окремі спроби корегування курсу робилися і в попередній період [24].

Зовнішня політика Бразилії в галузі багатосторонніх відносин, особливо на міжнародних форумах, здійснювалася у відповідності з логікою конфлікту Північ-Південь, в той час як протиріччя між Сходом і Заходом відходили на другий план. Основною проблемою для Бразилії, вважався слабий розвиток. Існуючий світовий порядок кваліфікувався в основному як спрямований на збереження статус-кво в сфері політики, економіки і технології. Основою бразильської політики була боротьба проти «несправедливого» міжнародного порядку з опором на більшість дискримінованих країн третього світу. На міжнародних форумах в рамках ЮНКТАД, ГАТТ і ООН Бразилія прагнула домогтися тих чи інших переваг в сфері торгівлі, політики, ядерних випробувань і т.д., з метою створити необхідні умови для прискореного розвитку.

В двосторонніх відносинах з великими державами Бразилія переслідувала дві цілі. З однієї сторони, країна прагнула послабити технологічну, економічну і політичну залежність від них. Для цього Бразилія намагалася звести економічні, технологічні і політичні зв’язки з великими державами до необхідного мінімуму, зберігаючи лише найбільш вигідні. Особливу увагу приділяли відносинам із США, які, як вважалося являли особливу загрозу суверенітету і незалежності. Одночасно були спроби диверсифікувати зовнішні зв’язки з великими державами (Францією, Великобританією, Японією та ін.) для забезпечення автономності, незалежності і можливості здійснювати вплив на міжнародну систему [25].

Відносини Бразилії із США визначалися відповідно статусом середньої і великої держави, з однієї сторони і проблемами регіональної гегемонії, з іншої, причому ці факти нерідко перепліталися і впливали один на одного. У вказаний період Бразилія припинила підтримувати курс США в політичній, економічній і воєнній сферах, а в 1977 р. навіть відмовилася від угоди про співробітництво в галузі оборони. Під час президентства Дж. Картера основні розбіжності були пов’язані з проблемою ядерної енергетики, порушеннями прав людини, окремими питаннями торгівлі і т.д. Під час правління Р. Рейгана зв’язки між двома країнами стали ще більш натягнутими: Бразилія відмовлялась підтримувати нову міжнародну стратегію США не тільки в області військового протистояння між Сходом і Заходом, але і в питаннях реорганізації економіки і торгівлі західних країн. На початку 80-х років політика по відношенню до США також було неоднозначною: з однієї сторони, північний сусід вважався основним союзником серед західних країн і ядром альянсу, до якого входила Бразилія, з іншої – головним противником встановленню бразильської гегемонії в регіоні [26].

У другій половині 70-х років в Бразилії був створений потужний військово-промисловий комплекс, вона перетворилася в одного з десяти найпотужніших експортерів озброєння, що призвело до нарощування свого зовнішньополітичного потенціалу і все більшої автономізації від США в її міжнародній діяльності.

Проте, така політика Бразилії насторожувала сусідів по континенту. Вони турбувалися про те, що тепер замість США на них могла здійснювати тиск Бразилія. І це, в свою чергу, знайшло відображення в долі Амазонського пакту.

У 1978 р. державами басейну Амазонії (Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Парагвай, Перу, Чилі) був підписаний Амазонський пакт, який передбачав налагодження гармонійного співробітництва, в тому числі і в таких галузях, які все активніше почали включатися в сферу політики безпеки: забезпечення свободи торгової навігації по Амазонці і її притокам, співробітництво у справі розвитку територій басейну і освоєння його гідроресурсів. Документ відображав поворот у сприйнятті Бразилією власних інтересів безпеки, які раніше майже повністю буди зосереджені в районі Південної Атлантики, що сприяло зняттю напруги у відносинах з Аргентиною. Крім того, Амазонський пакт став свого роду засобом стримування гегемоністських устремлінь Бразилії, а це, в свою чергу, гарантувало спокій її сусідам [27].

Участь Бразилії в Амазонському пакті і Контадорській групі пояснювалося скоріш прагненням уникнути ізоляції, чим бажанням розвивати і укріплювати дані угруповання [28]. В цілому, на рубежі 70-х – 80-х років регіональні відносини не були пріоритетним напрямком бразильської зовнішньої політики, яка приділяла значно більше уваги двостороннім і багатостороннім зв’язкам. Пріоритети подібної політики знайшли своє відображення в суперечності з Аргентиною відносно гегемонії в басейні Ла-Плати. Бразилія успішно розвивала двосторонні відносини із Перу, Колумбією, Венесуелою і Суринамом, які вилилися в підписання договору про співробітництво 1978 року. Стратегічний курс на політичне зближення ще більше закріпився під час правління Ж. Фігейредо – першого бразильського лідера, який відвідав Перу, Колумбію і Венесуелу, і третього президента, який здійснив офіційний візит в Аргентину після 45-річної перерви [29].

80-ті роки ХХ сторіччя в політичному плані ознаменувалися переходом Бразилії до демократії. Однак в економічному плані вона опинилася в глибокій кризі, яка характеризувалася невирішеністю проблеми величезного зовнішнього боргу, інфляцією, неефективністю внутрішньої моделі розвитку. В цих умовах бразильське керівництво почало розглядати інтеграцію з латиноамериканськими державами як інструмент подолання маргіналізації країни, як певний «випробувальний полігон» для досягнення в майбутньому інтеграції країни в світову економіку і одночасно як заманливий проект для інвесторів [30]. Така ситуація окреслила зовнішньополітичні орієнтири Бразилії, і вже на початку 90-их років південноамериканський регіон став пріоритетним, а до кінця десятиріччя – основоположним для бразильських інтересів.

Сукупність внутрішніх проблем, економічної і соціальної кризи, низки зовнішньополітичних факторів призвело до того, що Бразилія не змогла зберігати традиційні пріоритети своєї зовнішньої політики, старі союзи і колишню політичну орієнтацію. Тим не менш, водночас збереглися певні резерви для протистояння зовнішньому тиску. Саме тому, процес змін був відносно повільним, вибірковим і керованим не тільки в економічній, але і в політичній, військовій і ядерній сферах.

Поміркованість, яка є характерною в цілому для зовнішньої політики Бразилії, мала місце у всіх міжнародних акціях держави, і в результаті багато з них виявилися суперечливими. Прагнення до більшої автономії і до розширення простору для маневру не передбачало руйнування існуючого політичного правопорядку. Основна мета, яка ставилася у всіх сферах, полягала у створенні політичних і економічних умов для подальшого розвитку країни. В той же час для еволюції зовнішньої політики Бразилії був характерний ряд особливостей. По-перше, починаючи з кінця 70-их років країна відчувала вразливість своїх позицій на міжнародній арені. По-друге, рівень її спротиву зовнішньому натиску був іншим в порівнянні з іншими середніми державами або новими індустріальними країнами. По-третє, завдяки географічному положенню Бразилія змогла очолити динамічний інтеграційний процес. Традиційні прагнення країни не допустити посилення впливу позарегіональних держав, передусім США, легітимізували її роль як регіональної держави [31]. Після вирішення суперечок з Аргентиною і зближенням з країнами Південної Америки Бразилія користувалася достатнім ступенем довіри, щоб запропонувати себе в якості регіонального лідера. Диверсифікація зв’язків з головними економічними блоками і державами дозволила Бразилії виробити регіональну альтернативу, не обмежуючись Південною Америкою.

Таким чином, аналіз зовнішньополітичної доктрини Бразилії показує, що її дії на міжнародній арені відповідають стратегії нової індустріальної держави. Прагнення Бразилії до співробітництва і колективним діям в сфері міжнародних зв’язків і її підтримка міжнародних організацій використовувались для посилення переговорних можливостей і присутності на багатосторонніх форумах. В той час як в кінці 70-х – початку 80-х років ці акції основувалися на приналежності країни до третього світу, в кінці 80-х на перший план вийшла південноамериканська перспектива, проблеми ринку і інвестицій.