6. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 кк).

Досягнення мети виправлення особи, яка вчинила злочин, загального і спеціального попередження іноді стає або взагалі немож­ливим (наприклад, внаслідок закінчення тривалого строку після вчи­нення злочину), або просто зайвим. Тому недоцільним є і притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскільки відпадає або і істотно зменшується суспільна небезпечність особи, яка вчинила зло­чин. До того ж можуть бути втрачені речові та інші докази у справі.

Внаслідок цього ст. 49 КК встановлює строки давності, тобто певний проміжок часу, після закінчення яких особа не може бути піддана кримі­нальній відповідальності за раніше вчинений злочин. Закінчення цих строків є підставою обов’язкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Передумовою звільнення особи від кримінальної відповідальності є вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Ч. 1 ст. 49 КК передбачає вчинення наступних п’яти видів злочинів:

1. вчинення злочину невеликої тяжкості, який кваліфікований за статтею (частиною статті), що передбачає покарання менше суворе, ніж обмеження волі. Такими покараннями є покарання, передбачені у пунктах 1-8 ст. 51 КК: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт. КК налічує майже 60 злочинів невеликої тяжкості, санкції яких передбачають покарання менш суворі, ніж обмеження волі;

2. вчинення злочину невеликої тяжкості, який кваліфікований за статтею (частиною статті), що передбачає покарання у виді обмеження волі від одного до п’яти років або позбавлення волі на строк не більше двох років. КК налічує майже 160 таких злочинів. У п. 2 ч. 1 ст. 49 КК не передбачене таке більш суворе покарання, ніж обмеження волі, як тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, яке є менш суворим, ніж позбавлення волі на певний строк. При вирішенні питання, до якої групи злочинів невеликої тяжкості належать злочини, санкція яких передбачає тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців і не передбачає тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців і не передбачає обмеження або позбавлення волі (наприклад, ч. 1 ст. 412 – необережне знищення або пошкодження військового майна). слід керуватися п. 2 ч. 1 ст. 49 КК, оскільки тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців є більш суворим покаранням, ніж обмеження волі;

3. вчинення злочину середньої тяжкості. Таких злочинів КК налічує понад 240;

4. вчинення тяжкого злочину. КК налічує близько 150 таких злочинів;

5. вчинення особливо тяжкого злочину. КК передбачає майже 100 особливо тяжких злочинів.

В усіх випадках йдеться про вчинення злочину закінченого чи незакінченого, вчиненого одноосібно чи в співучасті.

Підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК визнається сприятливий сплив певних строків з дня вчинення злочину до набрання законної сили обвинувальним вироком суду, яким особа засуджена за вчинений нею злочин певної тяжкості. Строки давності, встановлені законом і їх тривалість залежить від ступеня тяжкості вчиненого злочину. У ст. 49 КК встановлені такі п’ять строків давності:

1) два роки – з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менше суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

3) п’ять років з дня вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років з дня вчинення тяжкого злочину;

5) п’ятнадцять років з дня вчинення особливо тяжкого злочину.

Для правильного обчислення цих строків необхідно визначи­ти початковий і кінцевий моменти їх перебігу.

Початковим днем, з якого обчислюється строк давності, є наступний за днем, коли злочин був вчинений. Іноді визначення цього дня викликає труднощі, проте наука і практика виробили у зв’язку з цим певні рекомендації. Так, сплив строку давності для злочинів з матеріаль­ним і формальним складами починається з дня завершення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого криміналь­ним законом. Строк давності щодо триваючих злочинів обчислю­ється з дня припинення їх з волі або поза волею особи (наприклад, з дня з’явлення із зізнанням, затримання і т. ін.), а щодо продовжу­ваних злочинів – з дня вчинення останнього діяння з числа тих, що становлять продовжуваний злочин. Початком обчислення строків да­вності при попередній злочинній діяльності слід вважати день, коли були припинені чи не вдалися підготовчі дії або злочин не був дове­дений до кінця з інших причин, що не залежать від волі винного. При співучасті початковим вважається день, в який була завершена та роль, що виконував конкретний співучасник.

Початковий момент строку давності обчислюється з першої секунди доби, яка настає після доби, протягом якої був вчинений злочин. Так, якщо крадіжка, що передбачена ч. 1 ст. 185 КК, була вчинена 2 вересня 2002 р. о 15 годині, то сплив строку давності починається з першої секунди 3 вересня 2002 р.

Кінцевий момент спливу строків давності обчислюється повними роками, ним визнається остання секунда 24 години останньої доби відповідного року. Якщо, наприклад, початком спливу строку давності за вчинену крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК) визначене 3 вересня 2002 р., то кінцевим моментом спливу трирічного строку давності є 24 ⁰⁰ 3 вересня 2005 р.

Частина 1 ст. 49 встановлює кінцевий момент обчислення стро­ків давності – ним є день набрання законної сили обвинувальним виро­ком суду. Відповідно до ч. 1 ст. 401 КПК обвинувальний вирок місцевого суду на­бирає законної сили після закінчення строку на подання апеляції, а вирок апеляційного суду – після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляції, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповід­но апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Отже, якщо зазначені в ч. 1 ст. 49 строки минули до дня набрання сили обвинувальним вироком суду, то особа, яка вчини­ла цей злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.

Сприятливий перебіг строків давності можливий лише при додержанні особою, яка вчинила злочин, двох умов, які взяті у своїй сукупності: така особа про­тягом строків, зазначених у ч. 1 ст. 49 КК, не повинна: 1) ухилятися від слідства або суду і 2) вчинити новий злочин певного виду, а саме: середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий.

Особою, що ухиляється від слідства або суду, визнається відома цим органам особа (що підтверджується матеріалами справи) як така, що вчинила певний злочин і здійснила дії з метою переховування місця свого перебування від слідства або суду (наприклад, не з’являється без поважних причин до слідчого або в суд, порушує умови запобіжного заходу, змінила місце перебування або документи тощо). Як правило, це особа, відносно якої винесена постанова про притягнення її як обвинуваченої та про оголошення її розшуку або обрання (зміни) запобіжного заходу. Не можуть розглядатися як такі, що ухиляються від слідства або суду, особи, що хоч і переховуються після вчинення злочину, але правоохоронним органам або взагалі невідомо про вчинений злочин, або не доведена причетність конкретної особи до цього злочину.

Якщо особа, яка вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то відповідно до ч. 2 ст. 49 КК перебіг давності зупиняється. Зупинення перебігу давності означає, що час, який минув з дня вчинення злочину, до дня, коли особа почала ухилятися від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується до загального строку давності, що продовжує спливати. Цей загальний строк відновлюється (а не починається спочатку) із дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. Отже, проміжок часу, коли перебіг давності був зупинений, дорівнює часу ухилення особи від слідства або суду. З’явлення із зізнанням – це добровільне особисте з’явлення особи, яка переховується від слідства або суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною або письмовою заявою про обставини вчинення злочину і переховування від слідства або суду. Затриман­ня є заходом процесуального примусу, відповідно до якого особа на короткий строк поміщається в приміщення для утримання затриманих і в такий спосіб позбавляється волі.

Особа, що вчинила злочин і ухиляється від слідства або суду, не може все життя, що залишилося, перебувати під постійним страхом того, що в будь-який час, скільки б його не минуло з дня вчинення злочину, вона може бути за нього притягнута до кримінальної відповідальності. Тому відповідно до частин 2 і 3 ст. 49 особа, яка ухиляється від слідства і суду, у будь-якому випадку звільняється від кримінальної відповідальності, якщо: 1) з часу вчинення злочину минули п’ятнадцять років і 2) ця давність не була перервана вчиненням нового злочину.

Другою обставиною, що виключає сприятливий сплив строків давності за раніше вчинений злочин є вчинення цією особою хоча б одного нового злочину певної тяжкості: злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину. Вчинення такого злочину тягне за собою перерив перебігу давності. Переривання давності означає, що час, який минув з дня вчинення першого злочину, втрачає своє юридичне значен­ня. Він визнається юридично незначущим і при новому обчисленні давності взагалі не береться до уваги.

Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину, причому окремо за кожний злочин. При перериванні давності з дня вчинення нового злочину починають обчислюватися самостій­но і паралельно два строки давності: один – за раніше вчинений злочин, а другий – за новий злочин. Ці строки не складаються і не поглинаються, а об­числюються окремо за кожний злочин.

Для констатації переривання перебігу давності матеріалами кримінальної справи повинно бути доведено, що до закінчення строку давності за раніше вчинений злочин така особа знову вчинила новий злочин відповідного ступеня тяжкості.

Якщо протягом строку давності особа вчинить новий злочин невели­кої тяжкості, то перебіг давності по першому злочину не пере­ривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостій­но починає обчислюватися строк давності за новий злочин з дня його вчинення.

При ідеальній сукупності двох злочинів, серед яких хоча б один був злочином середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий, перебіг переривається з дня вчинення такого злочину. З цього дня починають спливати окремо і паралельно три строки давності: 1) за раніше вчинений злочин; 2) за злочин, вчинення якого перервав перебіг давності; 3) за злочин невеликої тяжкості, що увійшов в ідеальну сукупність вчинених злочинів.

Якщо за новий злочин, наприклад, середньої тяжкості, особу згодом було звільнено від кримінальної відповідальності (наприклад, за амністією), то сам факт вчинення такого злочину все одно перериває перебіг давності за раніше вчинений злочин. Але якщо кримінальну справу було закрито при недоведеності участі даної особи у вчиненні нового злочину (п.2 ст. 213 КК), то перебіг давності не може вважатися перерваним.

Якщо новий злочин, що був вчинений, наприклад, середньої тяжкості в разі зміни КК згодом був виключений із КК або був переведений у категорію невеликої тяжкості, то згідно із ч. 1 ст. 5 КК це повинно вважатися такими обставинами, що відновлюють вплив давності за раніше вчинений злочин з дня його вчинення.

Додержання вимог, передбачених частинами 1-3 ст. 49 КК, як прави­ло, є безумовною підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. З цього правила, проте, закон знає два винятки: один – факультативний, а інший – обов’язковий.

Факультативний виняток полягає в тому, що якщо після вчинення особливо тяжкого злочину, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, минув п’ятнадцятирічний строк давності, то питання про застосування давності вирішується судом. КК містить 8 таких злочинів, пов’язаних з умисним позбавленням життя за обтяжуючих обставин: посягання на життя державного або громадського діяча (ст. 112), умисне вбивство за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115), терористичний акт (ч. 3 ст. 258), посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348), посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379), посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з її діяльністю, пов’язаною із наданням правової допомоги (ст. 400), опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків (ч. 4 ст. 404), посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443).

Якщо після вчинення будь-яких із зазначених вище особливо тяжких злочинів минув 15-річний строк давності, то суд вправі, але не зобов’язаний застосувати давність до особи, яка вчинила такий злочин. Це означає, що до суду повинна надійти кримінальна справа з обвинувальним висновком щодо такої особи.

У суду є два варіанти вирішення цього питання: 1) застосувати давність і на цій підставі звільнити особу від кримінальної відповідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин або 2) не застосовувати давність, у зв’язку з чим винести обвинувальний вирок, а також призначити винному покарання. Якщо суд переконається, що винний все ж заслуговує на довічне позбавлення волі, він, однак, не має права його призначити (ч. 4 ст. 49 КК), а за­міняє його позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин.

Обов’язковий виняток із загального правила про застосуван­ня давності полягає в тому, що давність не застосовується до осіб, які вчинили злочини проти миру і безпеки людства, передбачені статтями: 437 – планування, підго­товка, розв’язування та ведення агресивної війни, 438 – порушення зако­нів та звичаїв війни, 439 – застосування зброї масового знищення, ч. 1 ст. 442 – геноцид. На осіб, які вчинили зазначені злочини, не поширюються строки давності, вони повинні бути піддані покаранню незалежно від часу, що минув з дня вчинення цих злочинів. При цьому таким особам може бути призначене покарання і у виді довічного позбавлення волі, якщо воно передбачене в санкції відповідної статті (частини статті) КК.

Це положення відповідає міжнародним зобов’язанням Украї­ни, яка 25 березня 1969 р. ратифікувала Конвенцію ООН “Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства”, відповідно до якої ніякі строки давності не застосовуються до військових злочинів і злочинів проти людства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвенція з 11 листопада 1970 р. має для України обов’язкову силу. На підставі ст. 9 Конституції України ці положення Конвенції є частиною національного законодавства України.

Література до теми:

1. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004.

2. Келина Г.С. Освобождение от уголовной ответственности в связи с изменением обстановки. Труды ВЮЗИ, 1969.

3. Коробков Г.Д. Освобождение от уголовной ответственности и наказания по советскому уголовному праву. – М, 1981.

4. Магомедов А.А. Правовые последствия освобождения от уголовной ответстенности. – Саратов, 1994.

5. Мшвениеридзе П.Я. Институт давности в советском уголовном праве. – Тбилиси, 1970.

6. Скибицкий В.В. Освобождение от уголовной ответственности и отбывания наказания. – К., 1987.

7. Ткачевский Ю.М. Давность в советском уголовном праве. – М., 1978.

8. Чугаев А.П. Основы дифференциации ответственности и индивидуализации наказания. – Краснодар, 1985.

9. Щерба С.П., Савкин А.А. Деятельное раскаяние в совершенном преступлении. Практическое пособие.– М., 1997.

10. ПОСТАНОВА № 12 Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності».

Звільнення від кримінальної відповідальності: порядок та правові підстави

Звільнення від кримінальної відповідальності не свідчить про виправдання особи, про визнання її невинною у вчиненні злочину

Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених Кримінальним Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених Кримінальним Кодексом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом. Звільнення від кримінальної відповідальності - це врегульована кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством відмова держави в особі компетентних органів від засудження особи, яка вчинила злочин, від застосування до неї кримінально-правових засобів примусового характеру. За своїм змістом звільнення від кримінальної відповідальності характеризується трьома моментами:

• не відбувається державний осуд особи, яка вчинила злочин (обвинувальний вирок суду не постановляється);

• до винного не застосовується покарання;

• через відсутність обвинувального вироку звільнена від кримінальної відповідальності особа вважається такою, що не має судимості.

Звільнення від кримінальної відповідальності в контексті розглядуваного правового інституту не свідчить про виправдання особи, про визнання її невинною у вчиненні злочину. У даному випадку КК виходить із встановлення факту вчинення особою кримінальне караного діяння, а тому передбачені розділом ІХ Особливої частини КК підстави звільнення від кримінальної відповідальності визнаються нереабілітуючими. Від кримінальної відповідальності звільняється особа, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що містить склад конкретного злочину, передбаченого КК. У зв’язку з цим звільнення від кримінальної відповідальності потрібно відрізняти від випадків, коли склад злочину як підстава кримінальної відповідальності взагалі відсутній, що виключає кримінальну відповідальність. Йдеться про:

• дію або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через ма-лозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11);

• добровільну відмову (ст. 17); 3) обставини, що виключають злочинність діяння (ст. ст. 36 - 43).

КК передбачає такі види звільнення від кримінальної відповідальності:

• у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45);

• у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46);

• у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47);

• у зв’язку із зміною обстановки (ст. 48);

• у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49);

• на підставі закону про амністію або акта помилування;

• у зв’язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (ст. 97);

• спеціальні випадки звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих злочинів (передбачені, зокрема, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 4 ст. 212, ч. З ст. 369).

Закон визначає звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, виключною компетенцією суду (ч. 2 ст. 44). Звільнення від кримінальної відповідальності слід відрізняти від звільнення від покарання. Вказані правові інститути відрізняються один від одного, зокрема, за підставами та умовами застосування, стадіями кримінального процесу. Якщо від кримінальної відповідальності звільняються підозрюваний, обвинувачений, підсудний, а також особа, чий кримінально-процесуальний статус ще не визначено (у разі відмови в порушенні справи), то від покарання звільняється засуджений, тобто особа, обвинувальний вирок суду щодо якої набрав чинності. Звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання регламентовано різними розділами Загальної частини КК (розділи IX і XII).