Лекційне заняття №17

(2 години)

Тема 11. Держава в системі макроекономічного регулювання

Мета заняття: узагальнити знання студентів щодо обмеженості ринкового механізму та необхідності державного регулювання економіки. Визначити основні економічні функції держави та вивчити основні теорії макроекономічного регулювання.

План

1. Роль держави у змішаній економіці. Основні недоліки ринкового саморегулювання.

2. Класична теорія макроекономічного регулювання.

3. Основні положення кейнсіанської теорії.

4. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання, їх практична функція.

Література:1-4,6,7,11-16,30,34,37,40,47,48,54,56,59,61,122-129, 137,139.

Питання, що виносяться на самостійне опрацювання:

1. Основні економічні функції держави.

2. Суть теорії економіки пропонування.

3. Теорія адаптивних та раціональних очікувань, їх практична функція.

1. Роль держави у змішаній економіці. Основні недоліки ринкового саморегулювання

Дискусії про роль та місце держави в економіці точаться впродовж століть.

Теоретичні концепції про роль та місце держави в економіці мають багатовікову історію. Так, на думку меркантилістів держава має перебирати на себе майже увесь тягар управління економікою, селективно підтримуючи національного виробника. Як правило, держави в епоху меркантилізму підтримували торгівців і мануфактурників, надаючи їм монопольні права на ведення бізнесу.

Проте, вже наприкінці 18 століття в світі назрів великий супротив населення проти державного втручання в економіку, що було зумовлено державним фіаско (рис. 1).

Рис. 1. Основні прояви неспроможності держави

В епоху зародження фізіократичної школи політекономії (1758-1778 рр.) та критики політики меркантилізму, яка згубно впливала на аграрну сферу, отримав всезагальну популярність вираз, сформульований фізіократом Вінсентом Гурне «leissez faire, leissez passer!» (не втручайтесь у наші справи і тоді все владнається найкращим чином), що заклав основи політики економічного лібералізму, вільного підприємництва, необмеженого державним втручанням.

Ідеї економічного лібералізму були конкретизовані у концепції «невидимої руки ринку»¹ відомого шотландського економіста Адама Сміта, який вважав, що функціями держави повинні бути лише забезпечення національної безпеки; здійснення правосуддя; організація громадських робіт, невигідних для бізнесу, але потрібних суспільству; освіта; стягнення податків для оплати потреб держави. Всі інші проблеми ринок, на думку Сміта, здатний розв’язати самостійно.

Проте невідворотні економічні кризи недоспоживання, а також свавілля монополій, описані класиками марксизму (Карл Маркса, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін), поставили під сумнів ефективність політики економічного лібералізму. Найбільшою за глибиною економічної руйнації у всепланетарних масштабах виявилася криза 1929-1933 років («Велика депресія»), яка раз і назавжди поставила діагноз щодо неспроможності ринкового механізму протистояти економічним кризам.

Апологетом нового протекціонізму, державної фіскальної та монетарної політики, а також системи «вбудованих стабілізаторів»², здатних мінімізовувати наслідки економічних криз, перезавантажувати ринкову економічну систему, яка заходить у стан стагнації був Джон Кейнс. Продовжувачі його вчення (неокейнсіанці, посткейнсіанці) поглибили теоретичні підвалини у частині прогнозування та програмування ринкової економіки, визначення пропорцій поєднання держави і ринку, з метою недопущення економічних криз як таких.

Отже і у ринкового механізму є свої «провали» (фіаско ринку) – ситуації з якими «невидима рука» ринку не може справитись (наприклад, свавілля монополій та опортуністична поведінка ринкових агентів, що призводять до несправедливого розподілу і неефективного використання ресурсів, екстерналії, забруднення навколишнього середовища, піклування про дітей, інвалідів, людей похилого віку тощо). Є також сфери суспільного життя, які неможливо чи небезпечно передавати у владу приватних інтересів (наприклад, бюджетна сфера, охорона громадського правопорядку і боротьба зі злочинністю (організація і підтримка міліції, судів, в’язниць), оборона країни тощо) (рис. 2).

Рис. 2. Основні прояви неспроможності ринку

Проблема виробництва суспільних благ³ проявляється у тому, що ринок не в змозі забезпечити суспільство деякими соціально значущими благами, оскільки їх виробництво не несе комерційної вигоди (наприклад, національна оборона, охорона навколишнього середовища тощо).

Загалом, в сучасній економічній теорії виділяють чотири типи благ, виходячи із критеріїв «вичерпності» та «виключності» (табл. 1).

Таблиця 1

Типологія благ

		Ступінь вичерпності або зменшення блага по мірі його споживання
		низький	високий
Ступінь виключення інших індивідів з доступу до блага	важкий	Суспільні блага (сфера загальних знань, національна оборона та безпека, охорона навколишнього середовища, вуличне освітлення, маяки)	Ресурси загального користування (ліси, озера, річки, пляжі, парки відпочинку)
	легкий	Змішані або колективні блага (дитячі садки; школи, ВНЗ, спортивні та мистецькі клуби, медичні заклади, бібліотеки, театри, водопровідні системи, лінії електропередач, дороги, послуги міліції)	Приватні блага (пиріжки, комп’ютери, автомобілі)

Джерело: [Hess Ch., Ostrom E. Ideas, Artifacts, and Facilities: Information as a Common-Pool Resource // Law and Contemporary Problems. 2003. - Vol. 66. - № 1/2. - P. 111–145. - Р. 120].

Відповідно, якщо приватні блага є виключними і вичерпними, то суспільні – навпаки. Внаслідок відсутності зв’язку оплати з попитом і споживанням, попит на суспільні блага важко піддається оцінці, не завжди також можливо виміряти якість і кількість наданих благ. Саме це унеможливлює обіг суспільних благ на ринку (табл. 2).

Таблиця 2

Порівняльні характеристики суспільних і приватних благ

Ознаки	Суспільні блага	Приватні блага
Виключність	-	+
Вичерпність	-	+
Ефект «безбілетника»	+	-
Суперництво у споживанні	-	+
Поділ на частини	-	+
Визначення величини потреби, якості і кількості	-	+

Проблема ефективного використання ресурсів загального користування проявляється у тому, що механізм ринкового обміну не спроможний забезпечити баланс інтересів між виробниками і споживачами суспільних благ, оскільки існує так званий ефект «безбілетника».

Ефект безбілетника (безкоштовного споживання) – така поведінка споживача, яка проявляється в його ухилянні від оплати спожитих ресурсів загального використання. Індивід розуміє, що зможе скористатися суспільним благом навіть тоді, коли не сплатить за нього, а перекладе витрати на його виробництво на інших споживачів.

Наприклад, візьмемо ліси загального користування. Зрозуміло, що конституційно вони належать власності населення країни і люди можуть спільно ними користуватися. Прикладом суспільного блага тут будуть лісові гриби, ягоди, дичина, оздоровчий відпочинок. У разі відсутності контролюючих функцій з боку держави за споживанням та відтворенням суспільних благ (лісовідновлювані роботи, сезонні режими заборони полювання тощо), «ефект безбілетника» призведе до того, що браконьєри, а за їх прикладом і решта населення, в кінці-кінців винищать усі лісові дари і суспільне благо зникне як таке.

Ефект безбілетника проявляється тоді, коли в суспільстві відсутній жорсткий контроль та невідворотна система санкцій щодо порушників суспільного порядку. Як правило, такі функції бере на себе інститут держави, рідше – локальні інститути самоорганізації населення, покликані раціонально використовувати ресурси загального користування.

Змішані суспільні блага (колективні, клубні, публічні, мериторні, квазісуспільні) – це приватні блага, що надаються органами публічної влади. Держава бере на себе обов’язки щодо прийняття участі у наданні цих благ, оскільки ринкові виробники відносять їх до недостатньо прибуткового бізнесу. Таким чином, без участі держави обсяг виробництва клубних благ буде недостатнім. Основною ознакою клубних благ є значні зовнішні ефекти (екстерналії), так як вони приносять користь не лише тому індивіду, що безпосередньо споживає дане клубне благо, але й більш широкій сукупності людей (наприклад, щеплення тварин).

Загалом, під зовнішніми ефектами (англ. externalities) розуміють побічні, не опосередковані ринком (виробниками і споживачами), впливи на третіх осіб (тих, хто не приймав участі у ринковій трансакції). Ці впливи можуть бути сприятливими (позитивні екстерналії чи зовнішні вигоди)⁴ чи несприятливими (негативні екстерналії чи зовнішні витрати)⁵ (рис. 3).

Рис. 3. Класифікація екстерналій (зовнішніх ефектів)

За наявності негативних зовнішніх ефектів порушується ринкова рівновага (оптимум по Парето)⁶, з’являється «мертвий вантаж» (побічні витрати), який ніхто не хоче перекласти на свої плечі, погіршується становище третіх осіб, виникає фіаско ринку.

Екстерналії безпосередньо не впливають на економічний стан «винних», що зацікавлені лише в мінімізації своїх внутрішніх витрат виробництва, а зовнішні витрати їх, як правило, не цікавлять. Ці зовнішні витрати несуть інші. Вирішення такої ситуації потребує державного втручання в контексті зобов’язання «винних» нести відповідальність по ліквідації збитків (наприклад, через інститут оподаткування). Цей процес в економічній літературі носить назву інтерналізація екстерналій. Якщо екстерналії негативні, то інтерналізація відбувається у вигляді примусу до витрат - коректуючі податки, штрафи, встановлення граничних меж викидів тощо. Коли екстерналії позитивні (наприклад, у випадку недовиробнитцва медичних, освітніх послуг), то інтерналізація відбувається у вигляді компенсаційних виплат (державні субсидії, дотації).

Проблема нерівномірності економічного розвитку (на мега-, макро-, мезо-, мікрорівнях). Так, наприклад, на мікрорівні, зазначена проблема проявляється у ефекті переливання капіталу, який вкладається нерівномірно, а лише у ті галузі, які забезпечують найбільшу норму рентабельності. На мезорівні (регіональному) сильно виражена проблема нерівномірності економічного розвитку міста і села. На макрорівні – незбалансована структура економічного розвитку країни, диференціація економічного розвитку регіонів. На мегарівні – країни-лідери та країни-аутсайдери.

Вирівнювання економічного розвитку країни та її регіонів і галузей нині є обов’язковою функцією державних та самоврядних органів, які використовують для цього різноманітні адміністративні та економічні важелі та інструменти, в тому числі заходи анти циклічного та антикризового регулювання.

Проблема нерівномірності розподілу доходів і багатства нині є ключовою проблемою економіки. Відомо, що ринок спирається на критерій ефективності і обминає критерії справедливості та гуманності. Отже такі категорії населення, як малозабезпечені, інваліди, пенсіонери, студенти та інші в нинішній соціально-орієнтованій ринковій економіці мають бути забезпечені необхідним соціальним (компенсаційним) пакетом, гарантованим інститутом держави.

Проблеми нерівності розподілу доходів - об’єктивні реалії системи ринкових відносин, що виливаються у скорочення ефективного попиту, зниження цін, скорочення інвестицій, безробіття тощо.

Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях (фізичних та інтелектуальних), в освіті і кваліфікації, працьовитість і мотивацію, професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад сім’ї, володіння власністю і становище на ринку, удачу і дискримінацію.

Для виміру фактичного розподілу доходів використовують «криву Лоренца» і «коефіцієнт Джині», що визначають яка частка сукупних доходів припадає на кожну групу населення (рис. 4).

Рис. 4. Крива Лоренца

Якщо уявити, що доходи розподіляються рівномірно, то це означатиме, що існує абсолютна рівність (бісектриса АВ), за якої, наприклад, 10% сімей одержують 10 % доходу, 50% сімей – 50% доходу і т.д. Чим більше відходить крива Лоренца (АDB) від кривої «абсолютної рівності» (АВ) вправо, тим більшою є нерівність у розподілі доходів у суспільстві.

Коефіцієнт Джині можна отримати, якщо розділити площу фігури АВD (заштрихованої) на площу трикутника ABC. Чим більший коефіцієнт Джині, тим більшою буде нерівність (max=1). У випадку абсолютної рівності коефіцієнт Джині=0.

Зазначені проблеми потребують застосування державних важелів вирівнювання, шляхом бюджетно-фінансової та грошово-кредитної політик.

Проблема неповноти і асиметричності інформації. Як відомо, господарська діяльність дедалі більше розглядається як процес прийняття рішень в умовах дефіциту інформації, дезінформації та несиметричної поінформованості економічних суб’єктів. Чим більш якісніша, достовірніша, прозоріша, надійніша інформація, тим ефективніше будуть реалізовані господарські рішення. Отже функціонування ринкової економіки, зважаючи на відсутність абсолютної (повної) інформації, а також нерівномірний її розподіл між суб’єктами ринку, в значній мірі залежить від рівня організації та управління потоками економічної інформації. Відповідно, виникає необхідність у створенні не тільки інститутів, які б гарантовано надавали якісні інформаційні послуги, а й органів, які б слідкували за їх неупередженою діяльністю. Наразі такими органами є державні статистичні органи, державні ЗМІ, прокуратура та ін.

Проблема підтримання конкуренції криється у неспроможності ринку природним шляхом усувати проблеми існування монополій (погіршення якості продукції, підвищення цін, усунення конкурентів опортуністичним шляхом, зниження зарплат найманих працівників). Загальновідомо, що і в природі, і у суспільстві в умовах необмеженої свободи виживають не сильні і найкращі, а ті, хто краще пристосувався. Практика свідчить, що в нинішніх умовах господарювання процвітають неконкурентні, в тому числі опортуністичні, методи боротьби. Все це висуває необхідність провадження державної антимонопольної політики та політики сприяння ефективній конкуренції, яка будується, за висловом Йозефа Шумпетера, на інноваціях.

Таким чином «провали» ринку обумовлюють необхідність державного управління економікою з метою створення умов для ефективного функціонування ринку та згладжування/усунення негативних наслідків від вільного ринкового механізму (рис. 5).

Рис. 5. Функції держави в ринковій економіці

Чисто державне регулювання економіки і чисто ринкове наносять нищівну шкоду суспільству, а от поєднання пропорцій ринкового та державного регулювання здатне подолати дефекти дирижизму та фіаско ринку. Першою моделлю такого поєднання стала модель соціально-ринкового господарства (модель змішаної економіки), запропонована німецьким вченим В. Ойкеном, який державі відводив роль «нічного сторожа», або «спортивного арбітра», суть чого зводилася до того, що держава, шляхом активних зусиль в сфері законодавства та державного управління створює такі оптимальні умови, в яких економічна свобода одного економічного суб’єкта не обмежує свободу іншого. Держава, крім того, реалізує антимонопольну політику та політику справедливого розподілу доходів.

Економічні функції держава реалізує, здійснюючи економічну політику.

Економічна політика – це система макроекономічних цілей і методів (механізмів, важелів, інструментів, організаційних структур) їх досягнення (рис. 6).

Рис. 6. Система державного регулювання економіки

Пряме державне управління економікою – безпосереднє втручання державних органів в економіку через правові або адміністративні важелі та відповідний інструментарій.

Правові важелі державного управління економікою - введення нових та корекція старих «правил гри» (закони, накази, рішення, розпорядження, посадові інструкції, стратегії, концепції, програми соціально-економічного розвитку, законодавче встановлення економічних режимів (СЕЗ, «полюси зростання», концесійні угоди).

Адміністративні важелі державного управління економікою - прогнозування, планування, координація, моніторинг, контроль, реєстрування, ліцензування, сертифікація, стандартизація, санкціонування, делегування, реприватизація, демонополізація, конкурси та гранти, аукціони, державно-приватні трансакції (концесії, тендери), фіксовані ціни, квотування обсягів виробництва та продажу, встановлення верхньої межі процентних ставок, норми обов’язкових банківських резервів, операції з державним майном, прямі бюджетні інвестиції, державні кредити та запозичення тощо.

Непряме державне управління економікою – опосередковане втручання державних органів в економіку через механізм фіскальної та монетарної політики, а також систему «вбудованих стабілізаторів». Інструментами тут виступають податкові ставки, договірні ціни, трансферти (субсидії, субвенції, дотації, стипендії, зарплати, пенсії, допомоги по безробіттю), різноманітні податкові та кредитні пільги, компенсаційні доплати тощо.

Найважливішими видами економічної політики є монетарна, фіскальна, зовнішньоекономічна та соціальна.

Монетарна (грошово-кредитна) політика – це мистецтво управління пропозицією грошей. Згідно з законом України «Про Національний банк України» монетарна політика – «це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу».