53. Проблема сенсу життя в історії філософії

Проблема людини, її життя і смерті протягом багатьох століть притягувала до себе увагу мислителів. Люди намагалися осягнути таємницю людського буття, вирішити одвічні питання: Що таке життя? Коли і чому на нашій планеті з'явилися перші живі організми? Як продовжити життя? Питання про загадку виникнення життя природно, тягне за собою питання про сенс смерті. Що є смерть? Тріумф біологічної еволюції або плата за досконалість? Чи здатна людина запобігти смерті і стати безсмертною? І, нарешті: що ж панує в нашому світі - життя або смерть?

Проблема сенсу життя стала, за словами Г. Гейне, "проклятим" питанням філософії та історії.

Трагізм людського існування полягає в тому, що людина як би "закинута" (за висловом екзистенціалістів) в предметно-фізичний світ. Як жити в світі, усвідомлюючи тлінність свого існування? Як пізнати нескінченне кінцевими засобами пізнання? Не впадає людина в постійні помилки, пояснюючи собі світ? Більшість людей відчуває свій розрив зі світом природи, соціуму, космосу, і це розцінюється ними як відчуття самотності. Усвідомлення людиною причин своєї самотності не завжди рятує від неї, але веде до самопізнання. Це було сформульоване ще в античності, але і до цього дня головною таємницею людини є вона сама.

Зіткнення життя і смерті - це джерело творчості людини. У мистецтві ситуація смерті реалізується в одній з найбільш розвинених форм естетичного вираження - у трагедії. Як писав М. Волошин: "Джерело якого творчості лежить у смертельному напрузі, в зламі, в надриві душі, у спотворенні нормально-логічного плину життя".

У ході історії змінюється не тільки розуміння смерті, але й місце проблеми смерті у культурі. В архаїчних культурах проблема смерті займала одне з центральних місць. У стародавні періоди накопичено великий досвід вмирання та перевтілення. Такий досвід зафіксовано у пам'ятках минулого - Єгипетській та Тібетській книгах мертвих. Значне місце займає ця проблема у середньовічному світогляді з його ідеєю посмертної відплати за гріхи, коли життя перетворюється на своєрідну підготовку до смерті. У XIV ст. на Європу нахлинули мор, війни, чума, що показали такі страхіття смерті, які привели до того, що тема смерті аж до XVI ст. заступила собою все. Розпочинаючи з епохи Відродження смисловий центр у світогляді європейської людини дедалі більше переміщується з думок про смерть на думки про життя, з потойбічного на поцейбічний світ. Цю тенденцію досить чітко виявив Бенедикт Спіноза, який наполягав, що вільна людина ні про що так мало не міркує як про смерть, мудрість полягає як раз у міркуванні не про смерть, а про життя. Проблема смерті знов повертається у світогляд європейської людини вже в XX ст. у зв'язку з усвідомленням загальної трагічності, нестійкості людського буття, невідомими раніше страхіттями вмирання. З іншого боку, підсилення уваги до проблеми смерті обумовлено досягненнями у сфері геронтології, реаніматології, біології, генетики та інших спеціальних знань, які виявляють нові аспекти науки.

Навряд чи раціональні аргументи змусять людину коли-небудь полюбити смерть, але філософські роздуми з цього приводу можуть допомогти їй більш мудро ставитися до життя.

Людина не зустрічається зі смертю, твердив Епікур (коли ми є, то смерті ще немає, а коли є смерть, то нас вже немає), тому її не слід лякатися.

Кожен повинен для себе рано чи пізно відповісти на питання: "навіщо?". Після цього, дійсно, вже не так важливо "як?", бо сенс життя знайдений. Він може бути у вірі, в служінні, в досягненні мети, у відданості ідеї, в любові - це вже не принципово.

Самоцінність людини означає, що людина сама по собі є найвищою цінністю будь-якої культури. Принцип самоцінності людини означає визнання людиною свого унікального права на життя, творчість, існування нарешті. А також права на реалізацію своєї індивідуальності. Не випадково новий 2004–2005 навчальний рік у загальноосвітніх навчальних закладах України розпочався першим уроком за темою “Життя людини – найвища цінність”.

Цінності, виступаючи одним з найважливіших особистісних утворень, виражають свідоме ставлення людини до соціальної дійсності й у цій своїй якості визначають широку мотивацію її поведінки та впливають на всю її життєдіяльність. (Б.Ананьєв, І.Бех,С.Рубінштейн).

Проблема цінностей цілком справедливо вважається проблемою міждисциплінарною, оскільки вона є предметом вивчення психології, філософії, аксіології, соціології, етики, естетики, педагогіки. Можна погодитись з думкою про те, що “проблеми, пов’язані з людськими цінностями, відносяться до найважливіших для будь-якої з наук, яка вивчає людину і суспільство. Найважливіших насамперед тому, що цінності виступають інтегративною основою як для окремо взятого індивіда, так і для будь-якої малої або великої соціальної групи, культури, нації, нарешті, для людства загалом” [2, 15].

Процес формування педагогічної культури майбутнього вчителя є складним, динамічним і багатогранним, кінцевий результат якого – досконалий рівень сформованості педагогічної культури, а також проміжні результати: сформованість професійної позиції, професійної компетентності, педагогічної етики, педагогічної майстерності.

Будь-яка культура завжди має особистісне підґрунття. Її цінностями, як правило, стає те, що людина сама пережила, що стало її власним досвідом, що сповнило її душу радістю або ж смутком. Тобто справжня культура – та, яка здійснює прямий вплив, – це культура пережитого, якою одна особистість ділиться з іншою. Це мова почуттів, емоцій, відчуттів, вражень, захоплень, це мова особистісної культури. Особистісна культура включає не лише слова та гасла, а й відчуття. Особистісно-ціннісний досвід означає, що цінності людини матеріалізуються, інтеріоризуються не лише на рівні розуму й слів, а й душі та серця людини. Без особистісного переживання культура залишається лише порожнім, нічим не наповненим звуком, словом, яке можна забути, не надаючи йому ніякого значення. Тільки зігріте душею слово, пропущене через себе, дає той ефект, якого ми завжди чекаємо від культури, виховання, освіти. Серед безлічі цінностей, які пропонує культура, дієвими будуть тільки ті, які пережиті людиною на особистому рівні. Те, чого вона не знає, не відчула, не пережила, не дасть бажаного ефекту або результату (В.П.Андрущенко, І.Д.Бех, І.А.Зязюн, С.Д.Максименко, С.О.Сисоєва).

Якщо ми справді хочемо, щоб наша освіта була якісною, ми маємо орієнтувати її учасників на таку мету, як покращення якості життя у будь-яких сферах – духовній, матеріальній, політичній, психологічній, технологічній. А починається досягнення цієї мети з позитивної трансформації цінностей – переходу від демонстрації себе – до усвідомлення необхідності ефективного виконання завдання як ментальної риси.

Наше дослідження, проведене серед студентів Бердянського державного педагогічного університету, констатує ціннісний характер педагогічної культури, оскільки вона втілюється людьми (педагогами та учнями) та існує заради їх блага. Встановлено, що ідеальні досягнення культури завжди корелюють, узгоджуються з реальними переживаннями тих чи інших досягнень. І якщо певне досягнення не відображається у відчуттях педагога, це означає, що мета не досягнута. Якщо ж феномен переживання результату культурної діяльності достатньо стійкий у часі, навіть афектний за силою прояву, то це означає, що мета педагогічно-культурного впливу на формування аксіосфери студентів досягнута.

Походження людини як філософська проблема

Питання про походження людини хвилювало людство протягом всієї його історії. Але довгий час ця проблема обговорювалася в межах релігії, міфу. В XX ст. особливо швидко почали накопичуватися природничо-наукові знання про походження життя на землі, а отже, і людини. Але, не дивлячись на значну, розгалужену систему досліджень, накопичені знання, експериментальні роботи, проблему не можна вважати вирішеною. Це лише гіпотези, жодна з яких не підтверджується практично.

Назвемо основні з них.

Космічна гіпотеза має варіанти. Згідно з першим процес виникнення життя на Землі є наслідком занесення з Космосу примітивних організмів і подальшого їх розвитку завдяки сприятливим фізико-біологічним умовам на Землі.

Другий варіант космологічної гіпотези. Землю відвідали інопланетяни. Вони залишили на ній своїх представників, які пережили низку катастроф, переродилися в сучасний вигляд людини і досягли сучасного розвитку.

Прихильники еволюційної гіпотези стверджують, що виникнення земного життя є закономірним результатом попередньої еволюції нашої планети без втручання зовнішньої волі.

За сучасними науковими уявленнями перші ознаки життя на Землі з´явились близько 3,8 млрд років тому. Пізніше, приблизно 2 млрд років тому, виникли перші І клітини, здатні до фотосинтезу, тобто до використання 1 сонячної енергії. В процесі фотосинтезу виділяється І кисень. Змінюється докорінно земна атмосфера, що дало змогу життю розповсюдитись по всій планеті. Виникла нова система – біосфера. В результаті саме життя стало найважливішим фактором підтримки на Землі умов, необхідних для його збереження і розвитку. Живі організми на Землі еволюціонували в тваринний світ у сучасних зразках, в тому числі й у людину, внаслідок природного добору (див.: Дарвін Ч. "Походження видів шляхом природного добору").

В межах еволюційної гіпотези розробляється комплексний діяльнісний підхід до вирішення проблеми про походження людини, який включає такі фактори, як праця, мова, свідомість, різні форми спільності, регулювання шлюбних відносин, моральність. Але незважаючи на те, що цей підхід і концепції, які розробляються на його основі, претендують на науковість, проблема походження людини багато в чому залишається загадковою. Ці концепції нерідко поєднуються з релігійними та інопланетними підходами, що передбачають вторгнення розуму із Космосу.

Після створення Ч. Дарвіним своєї теорії, виникає трудова гіпотеза походження людини. Широковідомий її марксистський варіант, але не зводиться до нього. Наріжним каменем цієї гіпотези є положення, що саме праця, яка започатковується з виготовлення знарядь праці, використання вогню, створила людину. В процесі трудової діяльності рука стає все більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивається мозок, спостерігається більш тісний зв´язок між людьми і виникає потреба щось сказати один одному.

Отже, праця за допомогою певних знарядь, згуртування в суспільство, мова та мислення, використання вогню є вирішальними факторами перетворення мавпи на людину. Згодом додається регулювання шлюбних відносин, моральність та інші аспекти формування та існування людини.

Прибічники трудової гіпотези походження людини, згідно з якою "праця створила людину", стверджують, що в процесі праці розвиваються здібності людини, органи її тіла, за допомогою яких вона здійснює ті чи інші операції, а також мислення, чуттєве сприйняття світу тощо.

Людська праця цілком відрізняється від діяльності тварин. Можна виділити такі основні відмінності:

– людина використовує знаряддя праці,

– універсальність людської праці. Тварина діє лише за характером свого виду. Так, бобри будують греблю, бджоли – стільники, добувають мед. Але вони не здатні робити те, що не закладено в них природою. Людина діє універсально: будує і греблю, і житло, використовує бджіл для виготовлення меду;

– людська праця цілепокладена. Тварина будує інстинктивно, тобто так, як генетично спонукає її природа. Людина "планує", моделює результат в голові, потім за допомогою праці переносить модель у реальність. Вона формує, ставить мету, коригує її відповідно до зміни умов, нових уявлень і втілює її в життя;

– людина творить не лише на засадах доцільності, а й за законами краси. Наївшись, тварина спить, людина – співає, малює. В праці, знаряддях людина прагне творити красиво, естетично.

Слід зауважити, що проблематика походження людини названими підходами не вичерпується. Існує розмаїття різних відтінків цієї складної, таємничої в багатьох аспектах проблеми.

Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства

Сьогодні перед людством стоять гострі життєві проблеми, без вирішення яких в глобальних масштабах неможливий подальший соціальний прогрес. Більше того, нехтування ними, на думку багатьох мислителів може спричинити навіть загибель сучасної цивілізації. Філософи, політики та економісти сходяться на одному: людство знаходиться на порозі глобальної кризи. Будь-які кризи в економіці і політиці в будь-якій країні є проявом загальної кризи існування людства, яка охоплює найважливіші аспекти життєдіяльності людей: природу, світову економіку, політичні відносини, культуру й, особливо, саму людину.

Розглянемо основні глобальні проблеми сучасності.

1. Відвернення світової термоядерної катастрофи. Світове співтовариство в особі Генеральної Асамблеї ООН кваліфікувало свого часу підготовку і розв´язання термоядерної війни як надзвичайний злочин перед людством. Було прийнято ряд декларацій, мораторій на ядерні випробування, заборону на розповсюдження ядерної зброї. Зокрема, підписано угоди про скорочення стратегічних ядерних арсеналів, умови яких, поки що мовчки, ядерні держави дотримуються, але жодна з них цих угод не ратифікувала, тобто вони не набули статусу законів. Великі держави володіють величезними ядерними запасами. Крім того, спостерігається "розповзання" атомних технологій. Деякі країни Сходу прагнуть заволодіти ядерною зброєю чи виготовляти її. А це може призвести до її локального застосування, яке з невідворотністю викличе світову термоядерну пожежу.

Атомні технології використовуються не лише при виготовленні ядерної зброї. Серйозною небезпекою є загроза технологічних випадковостей на атомних електростанціях. Свіжою є пам´ять про Чорнобильську катастрофу. Зараз у світі діють сотні АЕС, їх | кількість збільшується. Але відомо, що будь-яка техніка коли-небудь ламається.

2. Подолання екологічної кризи. Насувається екологічна катастрофа, що породжується неконтрольованим вторгненням людини в біосферу, забрудненням навколишнього природного середовища.

Вище говорилося про екологічну проблему, її джерела, наслідки, шляхи вирішення. Треба ще раз наголосити, що ця проблема, проблема відношення "людина – природа", все ще недооцінюється людиною. За своєю значимістю, небезпечністю вона має бути найнагальнішою і стояти вище повсякденних економічних турбот, політичної метушні та теоретичних дискусій.

Проблема екології має стати пріоритетною щодо політики, економіки, предметом першочергової уваги ідеології, культури, всієї системи виховання. Адже очевидно, що ідея оптимізації ставлення людства до навколишнього природного середовища ще не усвідомлена повною мірою політиками й, особливо, масами. Поверхове знання проблеми, а звідси – безвідповідальне ставлення до природи, поступово і невідворотно веде до екологічної катастрофи. Ми, наприклад, могли чути про нестачу води в певних регіонах нашої планети. Це було десь далеко і безпосередньо нас не стосувалося. Але пройшло одне – два десятиліття і з проблемою питної води зіткнулося вже ряд міст України, де вода подається лише декілька годин на добу. Складне становище із забрудненням повітря, виснаженням ґрунтів. Негативні явища спостерігаються внаслідок загального потепління. Діяльність людини призводить до зникнення багатьох видів тварин і рослин.

Першочерговим завданням, на нашу думку, має стати діяльність державних, політичних органів, освітніх закладів, засобів масової інформації, спрямована на усвідомлення всіма верствами населення стану природи і невідкладності заходів, спрямованих на її збереження.

3. Демографічна проблема. Вона не однозначна, має дві, здавалося б, протилежні, сторони: з одного боку – перенаселення планети, з іншого – вимирання населення.

Перше стосується населення Землі в цілому. Про це свідчать такі дані. Демографи вважають, що Земля може витримати навантаження максимальної кількості населення не більше 10 млрд осіб. Сьогодні людство досягло б млрд, а на початку нашої ери народонаселення світу складало лише 250 млн. Особливо зросли темпи приросту в минулому XX столітті. Якщо у 60-ті роки населення збільшувалося на 8 тис. за годину, у 80-ті – на 10 тис. осіб, то сьогодні приріст досягнув 12 тис. осіб за годину.

За прогнозами, максимально допустимої цифри – 10 млрд осіб – буде досягнуто приблизно у 30-ті роки нашого століття. Є думки, що цього рівня буде досягнуто значно раніше. Отже, назріла гостра необхідність прийняття глобальних заходів з оптимізації демографічного процесу.

Іншим аспектом демографічної проблеми е вимирання населення в деяких регіонах. "Демографічний вибух", про який йшлося вище, спостерігається в малорозвинених країнах. В економічно розвинених країнах Європи відбувається процес прямо протилежний. Зменшується народжуваність, що призводить до неможливості забезпечення простої зміни поколінь.

Катастрофічний стан спостерігається у країнах колишнього СРСР. Зокрема, в Україні населення за останні роки зменшилося на 4 млн осіб. Сьогодні смертність вдвічі перевищує народжуваність, відбувається масовий виїзд з України за кордон. Демографи прогнозують, що за таких темпів населення України до 30-х років буде налічувати всього 15–20 млн. На цьому фоні так званий геноцид 1932–1933 pp. буде виглядати дитячою забавою.

4. Загроза людському здоров´ю, людській тілесності. Медики, біологи, генетики б´ють тривогу відносно загрози руйнування людства як виду, деформації її тілесності. На тілесність ведеться усвідомлений чи неусвідомлений фронтальний наступ. Страшне слово "СНІД" все частіше зустрічається в житті людства. Поширюється наркоманія. Злочинна пропаганда тютюнопаління, вживання алкоголю, їх реклама заполонила майже всі шпальти газет, екрани телевізорів. І це при розумінні їх шкідливості, розумінні того, що все це призводить лише до негативних наслідків, до фізичного і духовного виродження людини. Хто в цьому зацікавлений?

Значну небезпеку, часом непередбачені наслідки { можуть мати діяльність генної інженерії, клонування людини, експерименти над генетичним кодом. Можливість появи мутантів, спотворення еволюційного пристосування людини – ось незначний перелік проблем, що є нагальними вже сьогодні.

Сюди слід додати негативний вплив на людину, на її здоров´я навколишнього середовища, зокрема, забрудненого повітря, широкого застосування хімії в побуті, харчуванні. Крім того, нестабільність в економіці, політиці викликає стресові стани, руйнує нервову систему, що призводить нерідко до фізичного виродження людини.

Зрозуміло, названі проблеми не вичерпують всього розмаїття питань, які змушене вирішувати людство. Деякі з них, наприклад, криза людської духовності, моральне виродження тощо, висвітлюються в інших параграфах. Досить названих проблем, щоб зрозуміти надзвичайну важливість позитивного їх вирішення для збереження і подальшого розвитку людини на планеті Земля. Сьогодення поставило перед людиною надзвичайно важливі і складні питання: як відновити рівновагу між суспільством і природою, зокрема біосферою, як гармонізувати екологічні, технологічні та соціальні процеси, як зняти соціальну напругу і звідси – загрозу термоядерної війни, а отже, загибель людської цивілізації. Ці та інші питання вимагають вирішення на рівні планетарного інтелекту. Звідси – необхідність взаєморозуміння, єднання, а не конфронтації всіх позитивних сил для успішного вирішення глобальних проблем, що стоять перед людством.

. Рушійні сили історичного процесу

Суспільство становить складну систему, що розвивається на своїй власній основі, тобто воно саморозвивається, має власні джерела розвитку. Ніякі зовнішні сили чи стимули не здатні стимулювати історичний процес. Суспільство має свій внутрішній двигун розвитку.

Двигуном чи загальним джерелом розвитку суспільства, як і взагалі будь-якого розвитку, є суперечності. Останні виступають як єдність протилежностей, які водночас зумовлюють одна одну і перебувають у боротьбі. Суперечності проявляються в усіх сферах людської життєдіяльності: економічній, політичній, ідеологічній, духовній тощо. Вони властиві будь-яким спільнотам людей (сім´ї, роду, племені, нації, народу), окремій людині, суспільству в цілому як соціальній системі.

Суперечності пов´язані з діяльністю людей. Більше того, стимулюють цю діяльність і органічно вплетені в неї. Саме людська суспільна діяльність є рушійною силою. Але таке твердження є занадто загальним. Адже діяльність властива й окремій людині, і різним соціальним групам, спільнотам людей, і певному суспільному устрою та людству в цілому. Бажано виділити, проаналізувати найбільш загальні джерела саморозвитку суспільства. Але перед цим необхідно усвідомити витоки, стимули діяльності людей а також суперечності, що проявляються в цій діяльності й водночас стимулюють її.

Що рухає людьми? Що спонукає їх, зокрема, до соціальної діяльності?

Визначальною причиною соціальних дій, звершень, спонукань є інтереси людей. Будь-яка людина унікальна і неповторна, кожна має в житті немовби власну мету. Але кожний індивід належить до певного об´єднання людей, що історично склалося, – станів, націй, народностей, сім´ї та ін. Як частка об´єднання індивід пов´язаний з іншими людьми, що входять до цього об´єднання, однаковими умовами життя, загальністю інтересів. Інтерес об´єднання стає, як правило, інтересом індивіда.

Особливе місце серед розмаїття інтересів належить матеріальним інтересам, особливо інтересам власності. Наявність чи відсутність власності на знаряддя і засоби виробництва – це фактор, що визначає інтереси і особистості, і соціальних об´єднань. Інтереси людей, надзвичайно розмаїті, але саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що об´єднує людей у певні соціальні спільноти чи роз´єднує їх.

Зрозуміло, що виходячи з розмаїття інтересів, ступеня їх важливості, значимості можна відповідно класифікувати і діяльність людей. Отже, рушійні сили можуть бути впливовими лише або в певній окремій сфері суспільного життя, або в межах окремого соціального об´єднання. Нас же цікавлять джерела, рушійні сили поступу суспільства в цілому. Можна виділити найбільш загальні, фундаментальні рушійні сили чи джерела історичного процесу.

Першим джерелом саморозвитку суспільства є протиріччя між природною і культурною організацією людини і її спільнот. За будь-яких форм соціальності людина залишається часткою природи, специфічним проявом феномену життя. Звідси – необхідність підтримки, збереження життя всієї біосфери і можливостей існування та розвитку кожної людської істоти. Тому необхідно усвідомлювати важливість глобальних проблем людства (насамперед екологічної) саме як проблем життя і смерті. Лише в цьому зв´язку можна і потрібно розглядати комплекс економічних, соціально-політичних, національних, релігійних та інших проблем людства. Ці проблеми в принципі не можуть бути успішно розв´язані поза взаємовідносинами людини зі світом природи і світом "другої" природи, тобто культури.

Другим, більш складним джерелом саморозвитку суспільства є суспільні відносини, що виникають у процесі трудової діяльності людини. Для філософського аналізу розвитку суспільства центральними питанням виступає насамперед аналіз мотивів та стимулів до діяльності, оскільки цей момент істотною мірою визначає відношення людини до світу та іншої людини.

Можна визначити такі мотиви і стимули діяльності.

1. Підтримка власного існування, виживання індивіда.

2. Продовження життя роду (особливо праця батьків заради підтримки життя дітей). Разом з тим, у період соціальних потрясінь сім´я виявляється єдиною опорою, смислом життя і життєдіяльності.

3. Задоволення самої потреби в праці, праця заради творчості, що приносить радість і відчуття повноти існування.

4. Боротьба з іншими людьми за привласнення продуктів праці або заради допомоги людям. Антагонізми і співробітництво – два полюси взаємодії людей у суспільстві, а між ними знаходиться основна маса людських взаємовідносин відносно праці та її плодів.

Аналіз цього джерела саморозвитку суспільства з необхідністю вимагає філософського розгляду понять "власність" і "експлуатація". Але останні аналізуються в інших темах курсу філософії.

Третім джерелом саморозвитку суспільства є духовний потенціал.

Ця проблема зводиться, по суті, до двох найбільш поширених варіантів:

1) спроби реалізувати в житті релігійний ідеал, тобто влаштувати життя суспільства за моделлю догматів тієї чи іншої релігії;

2) організувати життя суспільства на основі ідеї, пов´язаної з формулюванням земного ідеалу рівності та справедливості.

Культура як предмет філософського осмислення

Одним із найбільш популярних і поширених у роздумах про вічні філософські проблеми є слово"культура". Вивченням культури займаються різні науки – історія, археологія, соціологія, антропологія, етнографія, мистецтвознавство. Нараховується декілька сотень визначень культури, десятки теоретичних концепцій та моделей культури.

Найбільш загальним визначенням культури є таке: культура – це все те, що створила людина, сукупність результатів матеріальної і духовної людської діяльності. Але це надзвичайно широке визначення, воно не враховує розмаїття моделей культури. Розглянемо основні з цих моделей.

"Натуралістична" модель (Вольтер, Руссо, Гольбах). Її представники розуміли культуру як одну зі сходинок природної еволюції, що втілює розвиток здібностей "природної" людини. Вони ЗВОДИЛИ культуру до предметно-речових форм її прояву. Завдяки культурі людина стає вищою ланкою в ланцюгу розвитку природи. Німецькі просвітники пов´язували поняття "культура" з особистісним розвитком людини, в центр своєї уваги ставили моральне виховання.

"Класична" модель культури (характерна для XIX ст.). Вона є своєрідним результатом звільнення людини від жорсткої залежності від природного та божественного світів. Тут людина виступає як розумна динамічна істота, яка розвиває свої духовні здібності і є творцем культури. В основі цієї моделі лежать принципи гуманізму, раціоналізму та історизму.

У класичній моделі культура виступає як суто духовне утворення. Це головна, суттєва, визначальна сфера розвитку людини. Про матеріальний аспект культури тут мова не йде. В цілому, класична модель культури у філософії ідеалістична.

У марксистській філософії класична модель культури отримала матеріалістичне тлумачення. Культура розуміється не лише як духовна проблема виховання та освічення індивіда, а також як проблема створення необхідних матеріальних умов для всебічного розвитку людини. При цьому стверджується, що культура є не лише сукупністю результатів трудової діяльності суспільства, а й самим процесом людської діяльності.

У XX ст. виникає криза класичної моделі культури. Криза була викликана, в основному, такими причинами. По-перше, стало очевидно, що у вивченні культури недостатньо посилатися лише на точну наукову об´єктивність. Слід враховувати переживання, смисли, тлумачення, інтереси суб´єктів культури в її дослідженні. По-друге, класична модель втілювала ідеологію європоцентризму, тобто неєвропейські форми культури сприймалися як недорозвинені, неповноцінні. Але бурхливе розширення зв´язків з неєвропейськими культурами, криза колоніалізму показали "некоректність" такого ставлення до цих культур.

"Некласична" (модерністська) модель. Ця модель спрямовує увагу на повсякденне життя людини. Культурну реальність розглядають як культуру окремої особистості, етносу, соціуму, які взаємодіють між собою, і сприймається ця культурна реальність людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення.

Для некласичної моделі характерні песимізм, ідея абсурдності, "темноти" світу, пріоритет особистого над суспільним у житті людини, тенденції небажання упорядкування світу тощо.

Постмодерністська модель. Ця модель пов´язана з думкою, що світ немовби чинить опір впливу на нього людини, що порядок, який існує в Світі, "мститься" людським спробам творчо його переробити, перевести з "нерозумного" стану в "розумний" (класична модель культури). Відмова від перетворення світу спричиняє відмову від спроб його систематизації. Звідси випливає висновок: світ не тільки не піддається людським зусиллям, ай не уміщається ні в які теоретичні схеми.

Поняття "культура" не можна виразити лише шляхом виділення сукупності її ознак, як це спостерігається в кожній з розглянутих моделей культури. Необхідно враховувати її тлумачення залежно від конкретного аспекту розгляду культури, тобто конкретного підходу до осмислення культури.

Аксіологічний (ціннісний) підхід полягає у зосередженості уваги на сфері буття людини, яку можна назвати світом цінностей. Саме до цього світу, на думку прихильників підходу, і прийнятне поняття культури. Культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, складною ієрархією ідеалів і смислів та їх реалізація в інтересах певного суспільного організму. Головними проблемами аксіологічного підходу є розуміння природи цінностей, їх походження та загальнозначущість.

Діяльний підхід. Культуру розуміють як діалектичний процес реалізації в єдності об´єктивних і суб´єктивних моментів, передумов і результатів. Вона виступає способом регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, це "технологія виробництва та відтворення людини і суспільства", основа творчої активності людини, механізм пристосування особистості в суспільстві. Культура – це свого роду "технологія" людської діяльності.

Семіотичний підхід. Оскільки культура є суспільним утворенням, то принципово важливим для її розуміння є розгляд, аналіз ролі знакових систем, що забезпечують соціальну спадкоємність. Крім того, символи, знаки є тими засобами реалізації цінностей та смислів культури, які найбільш доступні для вивчення.

Структуралістський підхід. Культуру розглядають як сукупність соціальних елементів – носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність, тобто сім´ї, шлюбу, звичаїв, символів, текстів ТОЩО, Але особистісний фактор тут не враховується.

"Соціологічний" підхід. Культуру тлумачать як соціальний інститут, що дає змогу розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від природи. Культуру розглядають з погляду її функціонування в конкретній системі суспільних відносин та інститутів, що визначають ролі і норми поведінки людей у суспільстві.

Гуманітарний підхід. При цьому підході зосереджується увага на вдосконаленні людини як духовно-морального суб´єкта культури. Культуру розуміють як процес, що поєднує всі види людської творчості і який регулюється людиною як членом колективу. Вона охоплює всі сторони життя людини, виступає як процес відтворення людини в усьому розмаїтті її властивостей і потреб.

Всі ці підходи заслуговують на увагу. Адже у кожному з них увага звертається на певний суттєвий аспект культури. Але зберігається необхідність у формуванні узагальненого розуміння культури, тобто у філософському розумінні.

Філософія вивчає культуру не як особливий об´єкт, що досліджується поряд із природою, суспільством, людиною, а як всезагальну характеристику світу як цілого. Культура відображає прагнення до безмежності й універсальності людського розвитку. Для філософії культура – це увесь світ, в якому людина знаходить себе.

Сучасні концепції філософії історії

Розвиток поглядів на історію у філософській думці

Хоч термін "філософія історії" з'явився порівняно недавно, перші філософсько-історичні ідеї виникли ще в античні часи. Проблема осмислення шляхів історичного руху, тенденцій і напрямів історичного процесу привертала увагу Геродота, Фукідіда, Аристотеля, Теофраста, Плінія Старшого та ін. У роботах цих істориків і філософів містилися певні уявлення про минуле і майбутнє людства, роздуми про людські діяння, про хід і зміст історичних подій (що пізніше дістало назву "філософії історії"), проте вони ще не становили системи поглядів. Крім того, більшість античних філософів і істориків дотримувалася релігійно-міфологічного світогляду, відповідно до якого в суспільстві, як і в природі, панує кругообіг, вчинками людей керує доля і вони підвладні волі богів. Вирішальним же фактором людської поведінки є незмінні за своєю природою пристрасті і воля, властиві видатним особам - вождям, політичним діячам, героям.

В епоху Середньовіччя представники християнської філософської думки (Аврелій Августин, Фома Аквінський та ін.), синтезуючи біблійну і греко-римську філософсько-історичну думку, створили теологічну концепцію історії, висунули нові теорії про зміст історичних подій, про призначення і завдання історичних праць. Відповідно до цієї концепції християнські автори, прагнучи через історію зрозуміти Божий задум, відкинули ідею кругообігу. Вони уявляли історичний процес як лінійний рух від минулого до майбутнього (майбутнього порятунку, приходу Месії").

Криза феодалізму, розвиток капіталістичних відносин, вільнодумство сприяли звільненню суспільної свідомості від теологічного погляду на історію, що позитивно позначилося на розвитку науки. Мислителі епохи Відродження (XIV-XVI ст.) прагнули, на противагу християнським історикам, пояснити історичний процес, виходячи із земних умов, із природи людини. Наприклад, Нікколо Макіавеллі, який у своїх працях обґрунтовував ідею циклічного розвитку, доводив, що рушійною силою розвитку суспільства є матеріальний інтерес, прагнення до збереження і збільшення приватної власності. Він також висловлював думки про закономірність суспільних явищ, однак чітко їх не сформулював.

У XVII-XVIII ст. у Європі настає епоха промислових і соціально-політичних революцій, що привела до затвердження буржуазної індустріальної цивілізації і прискорення суспільного розвитку. Величезну роль у формуванні поглядів мислителів Нового часу почали відігравати природничі науки. Вплив природознавства на розвиток суспільних наук тоді був таким великим, що історію вони також намагалися пояснити з природничо-наукових позицій.

Саме в цей період і виникають натуралістичні концепції філософії історії, що дістали цю назву від латинського слова naturalis - природини. їх прибічники розглядали природу як універсальний принцип пояснення всього сущого, у тому числі й історичного процесу. Оскільки поняття "натуралізм" вони тлумачили по-різному, то і напрями, в руслі яких вони йшли, називалися по-різному: географічний натуралізм (Шарль Луї Монтеск'є, Йоганн Гердер та інші суспільні явища розуміли як вплив природного середовища); демографічний (Томас Мальтус історичні процеси пояснював дією "природного закону народонаселення"); ідеалістичний (Клод Гельвецій, Жан Жак Руссо зміни в суспільстві пов'язували, насамперед, з волею, розумом людини).

Значний вплив на розвиток історичної самосвідомості мали також праці Вольтера, який у своїх дослідженнях наголошував на філософському осмисленні історії як особливої предметної реальності, пов'язаної з еволюцією і розвитком розумної природи людини. Марі Жана Кондорсе, який одним із перших обґрунтував ідею історичного прогресу, та інших філософів.

Новий крок в осмисленні своєрідності суспільного розвитку з позиції об'єктивного ідеалізму був зроблений Г. В. Ф. Гегелем. Він розглядав історію як єдиний закономірний процес, у якому кожна епоха є неповторно різноманітною, але водночас - це наступний щабель у розвитку людства. Цей розвиток має дещо інший характер, ніж той, який має сфера природної закономірності. Історичні закони тут реалізуються за допомогою свідомої діяльності людей, але разом з тим в історії здійснюється певна об'єктивна логіка, тому історичний процес - лише нескінченний саморозвиток, саморозгортання світового розуму, абсолютної ідеї.

Значний внесок у розвиток філософії історії цього періоду внесли німецькі мислителі Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, які створили діалектико-матеріалістичне вчення. У ньому були розвинені раціоналістичні і діалектичні ідеї Гегеля. Однак марксистська філософія історії істотно відрізняється від філософії історії Гегеля. Зокрема, К. Маркс значно розширює сферу дії матеріалізму і поширює його на сферу суспільних явищ.

У другій половині XIX - на початку XX ст. історичне знання піднімається на якісно новий щабель. Завдяки удосконаленню методів історичного і лінгвістичного аналізу різних текстів, розвитку археології, більш критичному ставленню до фактів минулого воно набуло статусу науки. Разом з тим виникло і усвідомлення того, що історичні і природничо-наукові знання належать не тільки до якісно різних об'єктів, але вони самі якісно розрізняються.