57.Національно-визвольний рух другої половини 19ст.: громади, народовці, москвофіли

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — історик, археолог, етнограф, археограф. Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (нині Житомирська обл.). Закінчив медичний (1855) та історично-філологічний (I860) факультети Київського університету. В 1863—1880 pp. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. — професор руської історії Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця (з 1881). Активний учасник українського національно-визвольного руху, один з організаторів Київської громади. Антонович — автор багатьох праць, найвідоміші з яких: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 р.» (1863), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 pp.» (1876), «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії» (1885) та ін.

Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже в 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літератури). Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політичний діяч, автор понад 2 тис. творів. Народився в дворянській родині козацького походження. Вчився в Київському університеті, де згодом (1864) став приват-доцентом, а з 1873 р. — штатним до. центом. Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукраїнських репресій у 1875 р. звільнений з університету. В 1876 р. емігрував за кордон. У Женеві заснував вільну українську друкарню, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878—1882). Разом з С Подолинським і М. Павликом заснував «Женевський гурток» — зародок українського соціалізму. Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 р. прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського університету, у Болгарії провів останні роки свого життя.

Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою громади «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» археологію, етнографію, статистику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. M. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:

- демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

- федералізм (децентралізація, запровадження гро-мадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

- європеїзм (зв´язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);

- культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

- еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.

Незважаючи на те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв´язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.