4.3.2. Економічна політика Індії

Із самого початку здобуття незалежності уряд Індії стикнувся з розбалансованою й децентралізованою економікою, з відцентрова-ними тенденціями місцевих князьків і олігархів. Великий президент Індії Джавахарлал Неру проклав курс, названий його ім’ям, який передбачав суттєве підвищення ролі держави в економічній сфері. В основі економічної стратегії «курсу Неру» було спирання на вну-трішні сили країни.

З перших же років незалежності Неру всіляко зміцнював дер-жавний сектор в економіці. Було націоналізовано усі підприємства, що належали колоніальній владі. Державний сектор почав розвива-тися найбільш динамічно. На початку 70-х років його частка у ВВП становила вже 26%, а на початку 80-х – навіть 38%1. При цьому дер-жава контролювала основну діяльність приватного сектора.

Державне регулювання в Індії здійснюється в умовах багато-укладної економіки. Використовуються два методи регулювання: пряме (адміністративне) й непряме (економічне). Відсталі госпо-дарства, що перебувають на нижчому технологічному рівні, слабо реагують на економічне регулювання, тому до них застосовуються адміністративні методи. Підприємства й сектори з високим техно-логічним рівнем краще піддаються економічним методам, які дають більший ефект. Економічне регулювання здійснюється шляхом ре-гулювання цін, тарифів, умов кредиту, курсу валюти, рівня подат-ків2.

На перших етапах економічного реформування (аж до кінця 80-х років) держава проводила політику захисту внутрішнього ринку від активної іноземної конкуренції, що створювало умови для виживан-ня дрібних підприємств, орієнтованих на бідні прошарки населення. Цей ринок має свою специфіку: попит обмежений вузьким набором

1 МЭ и МО. – 2003. – №3. – С.78

2 www.rus-ind.ru/economic/factors

Світова економіка

товарів першої необхідності, слабо схильний до змін, що дає можли-вість не втрачати додаткових коштів на модернізацію і відновлення асортименту. В основному це текстильне, взуттєве, шкіряне, скляне й будівельне виробництво, у яких дрібні підприємства становлять 70–80%. Держава уклала перелік товарів, які заборонено виробля-ти великим підприємствам. У цей перелік входять 800 найменувань товарів, які можуть закуповуватися в дрібних виробників за фіксо-ваною ціною. Це фактично гарантує збут продукції.

У сільській місцевості здійснюється політика «сільської інду-стрії» – створюються підприємства по переробці сільськогоспо-дарської сировини на дрібних олійнях, рисосушках, млинах. Це дає можливість збільшити сільськогосподарську зайнятість населення і ширше використовувати місцеві ресурси. Прийнято рішення про створення кластерів малих підприємств як центрів зростання, осо-бливо в економічно відсталих районах.

На початку 90-х років минулого століття Індія зіштовхнулася з новими економічними проблемами. Процес розвитку економіки ставав усе менш стабільним. Зростав дефіцит платіжного балансу, а також зовнішній і внутрішній борг. У 1990–1994 рр. пересічноріч-ний приріст ВВП знизився до 3,8%. У 1991–1992 рр. Індію спіткала фінансова криза. Дефіцит бюджету центрального уряду становив 8,2% від ВВП, дефіцит платіжного балансу за поточними операці-ями – 3,5%, інфляція підскочила до 17%, приріст промислової про-дукції не досягав навіть 1%, суттєво скоротився експорт1.

За таких умов стало очевидно, що необхідна нова стратегія економіч-ного розвитку, яку й обрав індійський уряд. Основою стратегії стало обме-ження державного регулювання, лібералізація економічної політики.

Першочерговим завданням стало досягнення макрофінансової стабілізації й реструктуризації на галузевому рівні. Реформи охо-пили практично усі сектори економіки. В сільському господарстві були здійснені цінові зрушення, ціни на сільгосппродукти були на-ближені до реальних витрат на їх виготовлення. Зберігаються суб-сидії виробникам аграрного сектора. За різними оцінками субсидії становлять 14% від ВВП, що утруднює відносини Індії із СОТ2.

В промисловості було ліквідовано ліцензування підприємств; це сприяло залученню капіталу. Були відкриті для приватного під-приємництва деякі сектори економіки, які раніше були власністю

1 МЭ и МО. – 2005. – №1. – С. 90.

2 Там само.

держави. В зовнішній торгівлі зняті кількісні обмеження й знижено тарифи з 71% в 1993 р. до 35% в 1998 році.

Економічні реформи сприяли припливу іноземних інвестицій в Ін-дію. За роки реформ у країну залучено 27 млрд доларів прямих іноземних інвестицій. Суттєва роль у цьому процесі належить етнічним індійцям, які проживають за кордоном: у 90-х роках їх частка в ПІІ становила 31%. Проте іноземні інвестиції в індійську економіку становлять поки що 11,5% потреб. Стримують приплив інвестицій бюрократизація індійського сус-пільства, корупція, закритість деяких секторів для іноземного капіталу.

Стратегічною метою економічної реформи Індії на перше де-сятиліття поточного століття визнано створення в країні конку-рентоспроможного господарства за стандартами світової ринкової економіки. Взято курс на ослаблення державного втручання в госпо-дарський механізм країни з метою заохочення приватної ініціативи, розширення можливостей для саморегуляції національної економі-ки. Пріоритетними напрямами 10-го плану соціально-економічного розвитку Індії (2002–2007) було визнано прискорення процесу при-ватизації підприємств державного сектора, реформи в банківській сфері, реформа трудового законодавства. Особлива увага приділя-ється виконанню програм щодо розвитку інфраструктури, насампе-ред енергетики, нафтогазової промисловості, транспорту й зв’язку.

Проблемою економіки Індії залишається ще великий масив бід-ного населення, безробіття. Це стримує впровадження нових тех-нологій в господарство, оскільки підвищення продуктивності ви-робництва буде звільняти значну кількість працівників. Ось чому більшість технологічних досягнень має в Індії експортну спрямова-ність. З іншого боку, щорічний від’їзд з країни десятків тисяч най-більш кваліфікованих фахівців ослаблює позиції Індії у високотех-нологічній сфері.

Отже, перед урядом Індії постає завдання сформувати нову стратегію економічного розвитку на найближчі роки, яка б ще біль-ше прискорила темпи розвитку й сприяла б підвищенню рівня жит-тя основної маси населення.