4.2.8. Економічна політика Канади

Канада належить до країн, у яких роль державних органів у ке-рівництві економікою порівняно невисока; проте вона активніша, ніж в США. У перші повоєнні десятиліття частка державного сек-тора в економіці Канади мала тенденцію до зростання; починаючи з 80-х років, владні кола країни схиляються до монетаристських кон-цепцій обмеження втручання держави в справи бізнесу.

Держава має у власності 90% земельного й лісового фонду Кана-ди1. Пріоритетним напрямом діяльності держави є будівництво нових шляхів, енергетичних споруд, каналів, портів, аеродромів. У 70-х ро-ках у державному секторі перебувало 3,7% активів у видобувній про-мисловості й 5% в обробній промисловості. Зате в електроенергетиці й комунальному господарстві частка держави сягає 60%.

Серед великих компаній, що контролюються державою, слід на-звати корпорацію «Полісар», яка виробляє синтетичний каучук і є монополістом у цій галузі. В розробці уранових руд міцні позиції має державна корпорація «Ельдорадо ньюкліер». В електроенерге-тиці виокремлюються такі підприємства держсектора, як «Атомік енерджі оф Кенада» і «Хайдро-Квебек».

Під контролем держави перебуває 70% залізниць, у тому числі трансканадська залізниця «Кенедіен нешнл рейлуейз». Державі на-лежить також авіакомпанія «Ейр Кенада».

Значні позиції держава має в аерокосмічному секторі. Їй нале-жить компанія «Телесат Кенада», а також контрольні пакети акцій компанії «Де Хевіленд ейкрафт оф Кенада» і «Кенадейр».

1 Современный монополистический капитализм. Австралия и Канада. – С. 250.

Світова економіка

Власністю держави є центральний емісійний банк («Бенк оф Кенада»), Федеральний банк розвитку бізнесу, Корпорація фер-мерського кредиту, Корпорація розвитку експорту та деякі інші кредитно-фінансові заклади.

Оскільки державний сектор в економіці Канади все ж таки об-межений за обсягом активів, основним важелем регулювання еко-номіки є бюджет. Протягом повоєнних десятиліть уряду вдавало-ся зберігати рівновагу бюджету; виняток прийшовся на 80-ті роки, коли дефіцит бюджету вимірювався десятками мільярдів доларів. З 1994 р. уряд Ж. Кретьєна розпочав здійснення довгострокової програми ліквідації бюджетного дефіциту. Її ключовим елементом стало послідовне скорочення витрат при збереженні стабільних ста-вок оподаткування. По закінченню 1995 р. дефіцит федерального бюджету зменшився уперше за двадцять років. На початку 1997 р. він становив 10 млрд дол. порівняно з 42 млрд в 1994 р. В 2000 р. надходження до бюджету становили 126 млрд канадських доларів, а витрати – 125 млрд; отже, бюджет було зведено з профіцитом.

Уряд Канади не застосовував планування економіки на зразок європейських розвинутих країн; вважалося, що таке планування не відповідає національним особливостям канадської економіки. Натомість у 70-х роках було проголошено курс на розробку «на-ціональної промислової стратегії», в якому формувалися загальні принципи індустріальної політики держави.1 Стратегія була спря-мована на підвищення конкурентоспроможності і продуктивності праці в промисловості. В рамках «Стратегії» були розроблені «на-ціональна ресурсна політика», «національна енергетична політика» та ін. Особлива увага приділяється прискоренню розвитку обробної промисловості; зокрема, вважалося за необхідне збільшити частку природних ресурсів, що переробляються на канадських підприєм-ствах.

Однією зі стратегічних цілей економічної політики канадського уряду стала державна підтримка інноваційної діяльності фірм. На-прикінці 70-х років державні витрати на НДДКР у промисловості становили 45%. Найбільше державних субсидій на наукові дослі-дження й дослідно-конструкторські розробки зосереджено у вироб-ництві обладнання зв’язку, нафтодобувного обладнання й в електро-технічному виробництві. У 80-х та 90-х роках політика підтримки

1 Див. докладніше: Современный монополистический капитализм. Австралия и Канада. – С. 262 – 263.

наукоємних галузей продовжилася й поширилася. За активного сприяння федерального уряду в різних регіонах країни інтенсивно формувалися «технологічні кластери» – інноваційні товариства, в яких взаємодіють науково-дослідницькі центри, корпорації, інвес-тиційні фонди тощо.

У рамках підтримки стабільного економічного зростання уряд Канади надає важливого значення приборканню інфляції. За угодою між керівництвом Банку Канади й федеральним урядом кредитно-грошова політика центрального банку останнім часом здійснюється з урахуванням підтримки пересічних темпів зростання інфляції в межах 1–3%. У 2000 р. темп інфляції становив 2,6%, але в 2001 р. він уже перевищив 3% (в першому кварталі становив 3,7%). Для запо-бігання інфляції банківський відсоток було піднято з 4,9% в 1999 до 6% в 2000 р.

З метою пожвавлення економіки уряд знизив ставки податків на доходи населення й корпорації (постанова вступила в дію з 1 січня 2001 р.). Згідно з програмою, в розпорядженні канадців залишиться додатково 100 млрд дол. протягом трьох років. Федеральна ставка податків на прибутки корпорації знижується з 27 до 21%.

Держава планує збільшення інвестицій і витрат на закупівлю товарів та послуг. У 2001 р. федеральний уряд виділив додаткові асигнування для державного Фонду підтримки інновацій.

Соціальна політика держави спирається на досить високий до-сягнутий рівень життя канадців. Тому радикальних реформ у цій сфері не передбачається. Основна увага приділяється скороченню безробіття. Цікавим явищем стало збільшення категорії «самозай-нятих» – людей, що самостійно забезпечують себе роботою. В осно-вному це лікарі, архітектори, юристи, працівники мистецтва; напри-клад, серед зубних лікарів «самозайняті» становлять 80%.

Соціальні трансферти (пенсії, субсидії) поступово зменшуються. Це пов’язано з урядовою політикою «оздоровлення державних фінансів» й переглядом принципів здійснення основних соціальних програм.

Така політика позитивно позначилася на канадській економіці. В 2008 р. темп інфляції знизився до 1% (при банківському відсо-тку 1,75%), профіцит держбюджету +2,3 млн дол., позитивне сальдо платіжного балансу +12,82 млрд дол.

Однак економічна криза відзначилася на Канаді. Вже в 2008 р. приріст ВВП становив лише 0,6%, промислове виробництво скоро-тилося на 1%.

Світова економіка4.3. Специфіка економічної політики країн, що розвиваються 4.3.1. Умови здійснення економічної політики країн, що розвиваються

Важливою рисою економічних політик країн, що розвиваються, було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучен-ня іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове опо-даткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80–90-х роках минулого століття це сприяло інтенсив-ному надходженню інвестицій; поступово, з середини 90-х років, тем-пи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн.

Поступово в окремих країнах розпочалося проведення структур-них реформ. Від видобувних виробництв вони стали переходити до переробних трудомістких і навіть наукомістких. Це стосується нових індустріальних країн. Високими темпами розвивалася інженерна й соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв’язок. Проводилася жорстка фінансова політика, полі-тика щодо зниження рівня інфляції, боротьба з корупцією, тіньовим капіталом; щоправда, успіхи у цій сфері були не такі очевидні.

Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду моно-функціональних у поліфункціональні.

У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформу-вання економіки була широко застосована модель “етатизму” – широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регу-лював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з пози-тивними наслідками такої політики (наприклад, у Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.

На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко не-

оліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетво-рення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але метода-ми макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала мож-ливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтри-мувати достатньо високі темпи економічного зростання.

У 90-х роках була запропонована нова модель «Вашингтонський консенсус» (див. розділ 2 посібника).

Упровадження моделі «Вашингтонського консенсусу» мало су-перечливі наслідки. До позитивних наслідків слід віднести зростан-ня темпів зовнішньої торгівлі, залучення іноземних інвестицій; до негативних – фінансову й валютну нестабільність, яка обернулася низкою криз, зокрема в Аргентині, Південно-Східній Азії.

У виборі й реалізації економічних стратегій країн, що розвива-ються, є суттєві розбіжності за групами нових індустріальних країн (НІК) і найменш розвинутих країн.

Поняття нові індустріальні країни виникло у 80-х роках минуло-го століття і пов’язувалося з чотирма драконами Південно-Східної Азії: Гонконгом, Республікою Кореєю, Сінгапуром і Тайванем. Ці країни першими почали індустріалізацію і згодом за багатьма по-казниками наздогнали й обігнали розвинуті країни. Пізніше до НІК додалися “тигри” – Індонезія, Філіппіни, Малайзія і Таїланд. В Азії до нових індустріальних країн належить також Індія, а в Латинській Америці – Бразилія, Мексика, Аргентина та Чилі. В цілому на НІК припадає 30% населення світу, 18% світового ВВП.

Головну роль у становленні нових індустріальних країн відігра-ла держава. Нею здійснювалася дирижистська політика: жорстка економія валютних коштів, протекціонізм (обмеження імпорту й стимулювання експорту). Створювалися найсприятливіші умови для прямих зарубіжних інвестицій у сфері організації спочатку тру-домістких, а пізніше – наукомістких виробництв, залучення нових технологій. Держава шляхом продуманої політики пільгового опо-даткування скорочувала розвиток одних галузей і сприяла розвитку інших.

Важливим важелем державної політики було валютне регулю-вання. Гальмувалося підвищення курсу національних валют. Зрос-

Світова економіка

тання ж курсу валют в міру нарощування експорту й зростання кон-курентоспроможності національних товарів держава компенсувала субсидіями для експортерів, що продовжувало робити експорт ви-гідним.

Політика імпортозаміщення здійснювалася за такою схемою: спочатку заміщувався імпорт у галузях, що виготовляють товари на-родного споживання (текстильна, взуттєва, харчова); пізніше, при накопиченні необхідного капіталу, імпортозаміщення стало поши-рюватися на товари виробничого призначення (хімічні й нафтопе-реробні продукти, чорні метали, деталі машин і устаткування).

Держава постійно контролювала перерозподіл коштів між прі-оритетними й допоміжними галузями. Так, обробна промисловість в основному фінансувалася за рахунок коштів сільського господар-ства і видобувних галузей, а також за рахунок припливу прямих іно-земних інвестицій. Пріоритети в економіці постійно змінювалися. Так, у 50-х роках минулого століття це було текстильне виробни-цтво; у 60-х роках – виробництво цементу, мінеральних добрив, на-фтопереробка, чорна металургія, хімія органічного синтезу; у 70-х – суднобудування, автомобілебудування; у 80-х – інформатика, електротехнічне машинобудування; у 90-х – виробництво нових матеріалів і технологій, електроніка й аерокосмічна промисловість. В останні два десятиліття були створені науково-дослідні інститу-ти, вузи, технопарки, технополіси для практичних наукових розро-бок. Основні напрями досліджень, що впроваджуються в практику: устаткування для АЕС, виробництво комп’ютерів, устаткування для шельфового видобутку нафти й газу, мікроекономіка, чиста хімія, інформатика, автоматизація виробництва.

У міру зміцнення економіки роль держави почала знижуватися, жорсткі адміністративні методи в управлінні стали замінятися ма-кроекономічним регулюванням. Експортоорієнтована модель роз-витку багато в чому себе вже зжила. З підвищенням рівня зарплати товари цієї групи країн втрачають свою конкурентоспроможність на світових ринках, темпи обсягів виробництва знижуються. Тому НІК продовжують модернізацію і перехід на нові технології, наукоміст-ке виробництво й послуги. Розвиваються туризм, фінансова діяль-ність, інформаційні технології.

Фінансово-економічна криза 1997–1998 рр. негативно вплину-ла на нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Таїланд, Ін-донезію, Філіппіни, Сінгапур). Криза мала, зокрема, такі причини:

незбалансованість галузевої структури виробництва (відсутність або недостатній розвиток базових галузей); спрямованість інозем-них інвестицій переважно в ті галузі, в яких очікувався найвищий прибуток; дисбаланс у фінансово-банківському секторі.

На початку нового тисячоліття темпи розвитку деяких НІК дещо знизилися, але в цілому вони вищі за відповідні показники в розвинутих країнах.