2.2.2. Фактори економічного розвитку країн, що розвиваються

Поліпшення економічної ситуації в країнах, що розвиваються, зумовлена рядом факторів:

• Різними мотивами перенесення ряду виробництв із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Багато трудомістких галузей промис-ловості, такі як швейне, текстильне, взуттєве, приладобудування й електроніка, були зорієнтовані на дешеві і численні трудові ресурси країн, що розвиваються. Матеріалоємні й енергоємні галузі, такі як виплавка кольорових металів, нафтопереробка, електроенергети-ка, деревообробка, більше стали орієнтуватися на сировинні бази. Екологічно шкідливі (нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, хімія органічного синтезу) через високі витрати на природоохоронні заходи в розви-нутих країнах були витиснені з них у країни, що розвиваються. Ці країни для залучення інвестицій створювали сприятливий інвес-тиційний клімат, пільгове оподаткування як усередині країни, так і в зонах сумісного підприємництва.

• Стабілізацією політичної ситуації в багатьох країнах, що роз-виваються. Націоналізація економіки після одержання країна-ми незалежності, усунення диктаторських режимів, припинення військових конфліктів і громадянських війн підвищували при-вабливість країн для іноземних інвесторів; обіцяли стабільно високі прибутки, недоторканість вкладених капіталів і придба-ної власності. Правда, ще є країни Тропічній Африці, Афганіс-тан, Ірак та деякі інші), що характеризуються нестабільністю політичної ситуації.

• Сформованою в 90-х роках загальною сприятливою економіч-ною ситуацією у світі, зростанням суспільного виробництва як у розвинутих країнах, так і в країнах НІК і нафтоекспорт-них. Це викликало підвищення попиту на сировину і паливо, що оживило споживчий попит всередині країн, що розвиваються. Посилення ролі ТНК у світі і на ринках країн, що розвиваються, призвело до припливу іноземних інвестицій, оживило економі-ку, сприяло індустріалізації раніше традиційно аграрних країн, розширило кредитування країн, що розвиваються, з боку розви-нутих. Капітали нафтоекспортних країн, що накопичувалися від експорту енергоносіїв, і прибутки від експорту готових виробів НІК також стали основами інвестування.

Світова економіка

• Проведенням структурних реформ в економіці країн. У краї-

нах, що розвиваються, продовжилися розпочаті раніше реформи

щодо індустріалізації їхніх економік: від видобувних виробництв

вони більше стали переходити до переробних, трудомістких і на-

віть наукомістких. Високими темпами розвивалася інженерна і

соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська

справа, страхування, зв'язок. Змінювалися форми власності:

державна власність приватизувалась, приватний сектор еконо-

міки всебічно підтримувався на державному рівні інвестиціями,

законодавчою і податковою базою. Проводилася жорстка фінан-

сова політика по зниженню рівня інфляції, боротьбі з корупці-

єю, тіньовим капіталом.

• Переорієнтуванням виробництва зі стратегії розвитку імпорто-

замінної на експортоорієнтовану. Багато країн, що розвивають-

ся, раніше надто залежали від кон'юнктури світового експорту,

бо виробляли обмежений перелік експортних товарів, і водночас

жорстко залежали від імпорту численної групи товарів. Зараз

вони значно розширили номенклатуру запропонованих на екс-

порт товарів, перейшовши з розряду монофункціональних у по-

ліфункціональні, що дало можливість, зокрема, встояти під час

азіатської фінансово-економічної кризи 1997–1998 рр.

Економічний підйом у країнах цієї групи сприяв зростання за-

гального і душового ВВП, а це стимулювало внутрішні інвестиції і

внутрішній ринок.

Високі темпи ВВП ряду країн, що розвиваються, незбалансова-ність галузевої структури, попиту і пропозиції на світовому ринку не утримали країни Південно-Східної Азії від кризи 1997–1998 ро-ків, що негативно позначилося на темпах розвитку всіх країн, що розвиваються. Спад валютно-фінансової кризи в середині 1999 року оживив темпи розвитку світової економіки та економіки країн, що розвиваються.

Прогресивні зміни в країнах Сходу і Півдня значною мірою ви-значаються інтенсифікацією міжнародного поділу праці, реіндустрі-алізацією, переходом ряду трудомістких і наукомістких технологій із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Для країн, що розвиваються, характерна диспропорція їхнього господарського розвитку, осередко-вість передових форм виробництва. Перехід країн, що розвиваються, до індустріального розвитку призвів до зниження частки зайнятих у сільському господарстві з 75% у 1950 р. до 50% у 1998 р. Частка сіль-

ського господарства у структурі ВВП ще нижче. Так, вона становить у Бразилія 5,5%, в Індії 17,7, Єгипті 13, Південній Кореї 3%. У найменш розвинутих країнах вона вища: в Афганістані – 31%, Ефіопії – 46, Ма-лаві – 38, Того – 40%.

У країнах, що розвиваються, зросла роль експортоорієнтованих виробництв як запорука валютних надходжень і підйому економіки. При цьому в створенні таких виробництв головну роль відіграють філії ТНК.

ТНК і їхні філії контролюють значну частину експорту країн, що розвиваються. Найбільші ТНК монополізували світовий ринок і розділили його на окремі сегменти, контрольовані країнами «золо-того мільярда» – США, Японією, Великою Британією і ФРН.

Після здобуття незалежності в 50–60-ті роки і націоналізації ви-робництва країни, що розвиваються, стали накопичувати внутрішні інвестиції й одержувати іноземні. Спочатку іноземні інвестиції йшли в основному в експортоорієнтовані сировинні галузі, але згодом капі-тал став вкладатися і в імпортозаміщуючі галузі, - тобто стала виявля-тися тенденція індустріалізації країн цієї групи (табл. 2.16).

Таблиця 2.16

Щорічний приріст іноземних інвестицій за основними групами країн, млрд дол.1

Країни 1995 1997 2000 2003 2005

Світ в цілому 332 473 1 140 558 916

Розвинуті країни 206 275 890 359 542

Країни, що розвиваються 110 176 218 175 334

ЦСЄ та СНД 16 22 32 24 40

Таким чином, частка країн, що розвиваються, знизилася з 33% у 1995 р. до 19% в 2000 р. і знов піднялася до 36% у 2005 р. Найбільш привабливими для іноземних інвесторів є країни з динамічною еко-номікою – Бразилія, Мексика, Індія.

Уповільнення темпів залучення ПІІ в азіатські країни, що роз-виваються, пов’язано з тривалою стагнацією японської економіки. Слабкі позиції на ринку ПІІ у Аргентини, економіка якої переживає серйозні труднощі. Збільшенню припливу інвестицій в Африку пе-решкоджає невисокий рівень розвитку економіки, неефективне дер-жавне управління й нестабільна політична ситуація в ряді країн.

1 МЭ и МО. – 2001. – №8. – С. 7; UNCTAD, FDI/TNC database

Світова економіка

Промислова революція в країнах, що розвиваються, в основному здійснювалася через розвиток галузей, що виробляють промислові товари короткострокового і середньострокового користування. Га-лузі промисловості, що виробляють товари тривалого користування і товари виробничого призначення, стали розвиватися пізніше – за наявності відповідної економічної бази.

Істотною виявилася роль держави і державного сектора в еконо-міці. У багатьох країнах Третього світу була реалізована концепція етатизму – широкомасштабного втручання держави в економіку, на-ціоналізації промисловості й інфраструктури, державний контроль за цінами, курсом валют, зовнішньою торгівлею, промисловістю.

На початковому етапі розвитку національних економік це був виправ-даний захід, спрямований на концентрацію економічних ресурсів в одних руках. Для згладжування соціальних, економічних і політичних проблем уряди постійно маніпулювали цінами на продукцію державних підпри-ємств. Для зниження рівня безробіття штучно завищували кількість за-йнятих на цих підприємствах. Іноді в політичних цілях (всупереч еконо-мічним інтересам) укладали угоди на постачання сировини, партій товарів або надання концесій конкретному постачальнику чи закордонній фірмі.

Ця модель розвитку виправдала себе в країнах, де при владі зна-ходилася ерудована еліта, що зуміла сконсолідувати сили і засоби в інтересах суспільства. Приклади тому – Сінгапур, ОАЕ, Тайвань і Кувейт. У ряді великих за розміром країн, що розвиваються, які володіли значними природними, економічними і фінансовими мож-ливостями для економічного розвитку, модель етатизму призвела до корупції. Тому на сучасному етапі країни, що швидко розвиваються, в основному реалізують іншу - неоліберальну модель розвитку.

Ця модель розвитку широко застосовувалася в країнах Латин-ської Америки (ЛА). Протягом останніх 20–30 років усі країни ЛА використовували модель, розроблену в 50-ті роки експертами Еко-номічної комісії для Латинської Америки і Карибського басейну. Автори моделі «периферійної економіки» запропонували здійснити структурні перетворення по формуванню імпортозамінної індустрі-алізації. При цьому особлива роль приділялася розвитку економіч-ної інтеграції і регіонального співробітництва.

Головну роль у реалізації цієї моделі повинна була грати держава як регулятор макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у ЛА розвивати нові виробництва і підтримувати достатньо високі темпи економічного росту.

Починаючи з 70-х років, країни здійснювали спроби подолання депресії і забезпечення економічного зростання, але вони не були спрямовані на кардинальні зміни, а носили характер коригування з метою стабілізації економічної ситуації і стримування спаду ви-робництва.

У 90-х роках була запропонована нова модель – «Вашингтон-ський консенсус». Вона була підтримана МВФ і рекомендована та-кож усім країнам із перехідною економікою. Стосовно до країн ЛА ця модель зводилася до такого:

1. Бюджетна дисципліна. Дефіцит бюджету не повинен переви-щувати резерви, що дозволяють профінансувати його без зрос-тання інфляції. Дефіцит за поточними статтями (без урахування відсотка виплати за боргами) варто стримувати на рівні 3% ВВП і не більше.

2. Пріоритети державних витрат. Витрати повинні бути пере-орієнтовані зі сфери політичної (управління, оборона, амбіційні проекти) у сферу економічну – базові галузі, охорона здоров'я, освіта, інфраструктура.

3. Податкова реформа. Зниження податкових ставок і розширен-ня податкової бази із застосуванням прогресивної шкали опо-датковування.

4. Фінансова лібералізація. Відмова від пільгових умов кредиту-вання «привілейованих» позичальників. Розвиток ринкових ме-ханізмів регулювання відсоткових ставок.

5. Обмінні курси. Застосування єдиного обмінного курсу, його рі-вень повинен стимулювати швидке зростання нетрадиційного експорту.

6. Лібералізація торгівлі. Зменшення митних тарифів до 10%.

7. Прямі іноземні інвестиції. Усунення бар'єрів для залучення ПІІ, створення умов для конкуренції на внутрішньому ринку між іноземними і національними фірмами.

8. Приватизація. Державні підприємства повинні бути приватизовані.

9. Дерегулювання. Уряд повинен переглянути закони і постанови, що жорстко обмежують конкуренцію або діяльність нових гос-подарських суб'єктів.

10. Права власності повинні бути захищені законодавчо і поширю-ватися в тому числі і на неформальний сектор. Перші позитивні результати впровадження цієї моделі були

отримані в Аргентині і Бразилії. У інших країнах (Болівії, Гайані,

Світова економіка

Гватемалі, Гондурасі, Парагваї, Перу) в ході реалізації стабілізацій-них програм, у тій або іншій мірі заснованих на більш жорсткому регулюванні валютного курсу, спочатку відзначалося пожвавлен-ня економіки, розширювалися обсяги кредитування, але це було пов'язано з короткостроковим споживчим бумом, насамперед на ринку товарів тривалого користування. Непевність у стабілізації економічного розвитку й очікування чергового витка інфляції спри-яли витраті прибутків на споживання, а не на інвестування.

Створивши на першому етапі модель відносної стабілізації, кра-їни ЛА почали формувати модель соціально-економічного розви-тку. Зменшилися розміри прямих податків і збільшилися розміри непрямих. Якщо в країнах ОЕСР вони становили 65% від загальної суми податків, то в ЛА – 25%.

Зменшилися державні витрати. Для країн ЛА характерна пара-доксальна ситуація, коли, з одному боку, держава спричиняла над-мірний вплив на всі сфери економіки, а з іншого – була надзвичайно слабкою і не могла ефективно реалізовувати свої функції, оскільки перебувала під впливом різноманітних політичних і економічних еліт. При цьому вона була змушена брати на себе не властиві їй функції і нездійсненні зобов'язання, потопаючи в корупції і затягу-ючи країну в боргову яму.

Одним з основних позитивних наслідків стала швидка лібераліза-ція зовнішнього сектора економіки і зовнішньої торгівлі. Знизився рі-вень митних тарифів, зменшилася кількість рівнів митного захисту.

Паралельно йшов процес лібералізації допуску іноземного капіталу. До середини 90-х років у ЛА панував тільки національний і державний капітал. Пізніше рівні пільгові умови були надані й іноземному капіталу.

Угруповання країн, що розвиваються, можна уявити у вигляді піраміди, на верхівці якої – НІК з високими темпами економічного розвитку і найвищим як серед країн, що розвиваються, так і серед ба-гатьох розвинутих країн, душовим ВВП. За ними йдуть країни серед-нього рівня розвитку, що зберігають в останні десятиліття високі тем-пи економічного розвитку з динамікою на їхнє прискорення. Ближче до основи й основу піраміди становлять слаборозвинуті і найбідніші країни – найчисленіша група. Вона також неоднорідна і супроводжу-ється тенденцією постійного вимивання на більш високий рівень пі-раміди усе нових і нових країн. Приклади тому – Індія, Бангладеш, Нігерія, Пакистан та інші країни, що покинули за останні декілька років нижчу групу і перейшли на щабель вище (табл. 2.17).

Таблиця 2.17

ВВП на душу населення в 2008 р. ( тис. дол., за ПКС)1

Весь світ 10,5

США 48,0

Республіка Корея 27,1

Аргентина 14,5

Мексика 14,4

Бразилія 10,3

Таїланд 8,7

Індія 2,9

Бангладеш 1,5

Країни, що розвиваються, дуже відрізняються за рівнем продуктивнос-ті праці. Найвищий він у нових індустріальних країнах, нижчий – у країнах Тропічної Африки. Але навіть в деяких країнах з динамічною економікою, наприклад, в Індії він ще далекий від світового рівня продуктивності.