Б. Від релігійних уявлень про душу - до науково-експериментального дослідження свідомості.

Особливість, можна сказати - унікальність свідомості і нерозуміння суті цієї унікальності первісною людиною привело до створення уявлень про свідомість, як про душу - відмінну від тіла двоскладову частину людини. Наявність саме таких уявлень про свідомість археологічно засвідчена ще в доісторичні часи, за 20-15 тисяч років до нашої ери. У історії людства - усі племена і народи - вступають з релігією і з вірою в існування душі. А релігії, починаючи з вірувань арійських племен, індійського ведизму, релігій стародавнього Єгипту і Месопотамії, релігії древньої Греції мають уже розроблені релігійні системи вірувань в душу. Перші філософські системи Індії, Китаю і Греції теж не можуть не звернути свою увагу на свідомість і спочатку трактують її в релігійному дусі. Якщо обмежиться розглядом історії філософії Древньої Греції, то вже у Платона можна побачити цілу систему філософсько-ідеалістичного вчення про душу (фактично - про свідомість), про трьох змістовність психіки людини, про метемпсихоз і так далі. Тут же помітимо, що вчення Платона про душу зробило визначальний вплив на систему християнських вірувань про душу, її безсмертя, після смертну долю і так далі. Про співвідношення душі і тіла пише Аристотель, існування душі є аксіомою для усього стоїцизму, не говорячи вже про вульгарну філософію греко-римського світу, про неопіфагореїзм, неоплатонізм і гностицизм. В період середньовіччя монополія на вчення про душу повністю знаходилась у руках богословів і освітлювалася тільки з позицій канонізованого християнства. І тільки в Новий час, з початку 17 століття, філософія робить спробу раціонально і в якійсь мірі науково розібратися з проблемою свідомості, але все таки відштовхується від вже сталих християнських уявлень про душу.

Не вдаючись до освітлення передісторії, можна сказати, що початок філософського досягнення і наукового пояснення суті свідомості/душі поклав французький філософ і математик Рене ДЕКАРТ. Він, з властивою йому чіткістю поставив на публічне філософське обговорення питання: чи Є свідомість (дух, душа) незалежною від матерії? Сама свідомість (душа) чи має просторовий (фізичний) протяг або вона суть нефізична і не займає місця в просторі? Чи являється свідомість детермінованою або її функціонування нічим не обумовлено? Яким чином взаємодіють і погоджують свої прояви свідомість/душа і тіло/матерія? Декарт і його школа картезіанців спробували дати відповіді на ці питання, частина з яких послужила початком плідного рішення проблем свідомості. Не випадково найбільший дослідник психіки тварин і людини російський академік Іван Петрович Павлов в своєму кабінеті на видному місці розмістив бюст Декарта, як одного з попередників свого вчення про рефлекси.

Відповідаючи на питання поставлені Декартом, англійський філософ Джон Локк у своєму філософському і педагогічному вченні душу вирівняв з (звів з) чуттєвим сприйняттям. Німецький філософ Готфрид Лейбніц суть свідомості душі убачав в раціональній діяльності свідомості/душі. І тільки Еммануїл Кант вперше почав говорити про специфіку, унікальність і самостійність свідомості і спробував показати головну роль її в усьому процесі пізнання людиною світу. Саме існування душі Кант ставив під сумнів, вірніше стверджував, що ні існування окремо від людського тіла безсмертної душі, ні її не існування довести не можливою.

Стимулом до безпосереднього наукового вивчення свідомості послужили роботи німецького філософа, психолога і педагога Йоганна Фрідріха ГЕРБАРТА (1776-1841). Він доводив, що духовний світ людини, почуття і ідеї в ньому мають свою власну і неповторну специфіку, якість і інтенсивність, що вони можуть впливати один на одного, посилювати або притуплювати один одного. Він також говорив, що ідеї можуть знаходиться або в стані реальному (усвідомлюватися людиною) або ж у стані пасивному (готовим до усвідомлення, в запасі). Згодом ідеї Гербарта про свідомість розвивалися психологом і фізіологом Густавом Теодором Фехнером (Gustav Theodor Fechner) і знайшли своє застосування в концепціях свідомого і несвідомого Зигмунда Фрейда (1856-1939).

Початок експериментального вторгнення в дослідження свідомості можна датувати 1879 роком, роком створення спеціальної психологічної лабораторії німецьким вченим Вільгельмом Максом Вундтом (1832-1920). Учений вважав, що завданням психології є вивчення структури свідомості, яка включає окрім почуттів, відчуття, уяву, пам'ять, увагу кожне з яких для свого прояву потребує тривалості того або іншого часу. При цьому методом отримання початкових фактів для вивчення свідомості виступала так звана інтроспекція, тобто свідчення випробовуваних про свої власні суб'єктивні почуття під час того або іншого експерименту. Запропонований Вудтом метод інтроспективного дослідження свідомості якнайповніше був використаний і розвинений в роботах американського професора Корневиллського університету Едварда Бредфорда Тиченера (Edward Bradford Titchener - 1887-1927). Вбачаючи суть наукового дослідження свідомості в його структуризації, Тиченер спробував зібрати відомості про кожен елемент того або іншого складника свідомості, для вивчення смаку, його інтенсивності, заходи розуміння і оцінки він розділив на сприйняття людиною солодкого, кислого, гіркого і солоного. Метод його дослідження дістав назву структуралізм, який потім був використаний французьким соціологом Емілем Дюркгеймом (1858-1917) для вивчення соціальних явищ. У другому десятилітті 20-го століття в американській психології почалося панування біхевіоризму (від англійського слова behavior - поведінка). Ініціаторами його появи були професори Едуард Лі Торндайк (Edward - Ly Torndake, 1874-1949) і Джон Бродес Уотсон (John Broadus Watson, 1878-1858). Останній з них в 1913 році написав: "Я упевнений, що ми можемо науково писати про психологію без згадки понять "Свідомість", "Духовні явища", "Розум/дух" (mind), "Уява" і багатьох інших, що претендують на опис духовного світу людини". Біхевіоризм вважав, що для вивчення так званої душі людини цілком достатньо зупинитися на фіксації поведінки людини, на її реакції на зовнішні роздратування і довкілля. Свідомість, учив біхевіоризм, похідне і вторинне від поведінки людини. Біхевіоризм рішуче заперечував думку про таку приблизно послідовність подій: людина побачила вовка – злякалася - побігла. Він говорив, що в даному випадку усе відбувається в іншій послідовності: людина побачила вовка - побігла - злякалась - і тільки в кінці усього усвідомлює, що вона: побачила - злякалась - побігла.

Звичайно, за півстоліття свого існування біхевіоризм в чомусь змінювався, "збагачувався". Його видні діячі, такі як Едвард Чейз Толмен (1886-1959), Берхаз Скиннер (рід. 1904), Кларк Леонард Халл ввели у вчення своїх попередників окрім фіксації "стимул-реакція" поняття "проміжних змін”, визнали важливість вивчення психологічної установки, аналізу психіки незалежно від зовнішніх роздратувань, що привело до утворення необіхевіоризму. Нині біхевіоризм, можна сказати, зданий в архіви історії і в наукових і філософських дослідженнях про нього згадують в тільки в негативному значенні.

З 60-х років минулого століття на зміну захопленню біхевіоризмом прийшло таке ж, що триває і нині, захоплення вивченням так званих "змінених станів психіки": сну і сновидінь, медитацій, гіпнозу, містичної, трансцендентальної і одурманеної психіки; практики дзен-буддизму і взагалі "вищих станів душі" і її фізико-хіміко-біо-фізологічних підстав. Ці захоплення мало дають для науково-експериментального вивчення свідомості і її нормального стану, хоча дають багато матеріалу для самої психології і, особливо, психіатрії, у тому числі в розумінні релігійної психології.

Вирішальний вплив на наукове вивчення свідомості зробив дарвінізм. Звичайно, основним предметом вивчення дарвінізму є вивчення походження і розвитку живих організмів. Але кожен з дарвіністів минулого і сучасного не міг обійти проблеми свідомості. Багато хто з них висловлював ряд своїх думок про суть свідомості, про ті або інші сторони свідомості і сказаному ними намагалися дати наукове обґрунтування. Ми вже говорили про Томаса Гекслі і Євгенію Дюбуа-Раймоне і їх теорії агностицизму, про Гельмгольца і його теорію ієрогліфів, про Мюллере і його теорію специфічної енергії органів чуття. У цих і подібних до них концепціях було багато не з науки але з філософських припущень, але їх обговорення зрештою завжди вело до вірного наукового рішення і до глибшого філософського осмислення проблем свідомості. У результаті і наука, і філософія однозначно прийшли до рішення того, що душа людини - це не якась самостійна суть (істота), а процес, результат функціонування організму; що душа являється на ряду з тілом складовою частиною людини, а тільки - функцією її, якщо говорити спрощено, організму/тіла. Не сподівайтесь, наступивши на хворий мозоль, ми обуримо душу (зіпсуємо настрій) віруючої людини не у меншій мірі, ніж почнемо їй успішно доводити, що Бога немає.

Ми вже знаємо, що проблеми гносеології вперше поставлені філософією і впродовж усієї історії були виключно темою філософських досліджень. На основі розробки гносеологічних знань сформувалися такі окремі науки як логіка і психологія. Тривалий час логіка і психологія були розділами філософських знань. Згадайте хоч би назву основного твору філософа Гегеля: "Наука Логіки". Але зараз Логіка - це самостійна галузь гуманітарних знань. У рамках гносеології і для наукового пояснення проблем гносеології формувалася психологія. Зараз Психологія це окрема і самостійна наука, яка по бібліографічних каталогах числиться в розділі природничих наук.

Вторгнення природничих наук в галузь філософських гносеологічних знань нині поглиблюється і розширюється. Проблеми пізнання вивчають і на науковому рівні, намагаються вирішити не лише логіки і психологи, але і антропологи, психіатри (згадаємо хоч би Зигмунда Фрейда і Карла Юнга), генетики і навіть біохіміки. Втім, зараз важко назвати ту галузь природно-наукових і гуманітарних знань, які б зі своїм авторитетом і своїми методами не вторгалися в гносеологію. Для ілюстрації сказаного можна привести хоч би опубліковану в 1997 році в спеціальному випуску "Американський учений" (Scientific American) статтю американського професора, лауреата нобелівської премії, мікробіолога Франциска Крика ( Francis Crick) і його колеги, професора і біофізика Крістофа Коха (Christof Koch) під назвою "Проблеми свідомості" (The Problem of Consciousness).

Франциск Криг і Крістоф Кох ПРОБЛЕМИ СВІДОМОСТІ (TheProblemofConsciousness ByFrancisCrickandChristofKoch)

На сьогодні питання про взаємовідношення духу (mind - дух і розум, розум) і мозку є надзвичайно важливою проблемою для нейробіології. Кожен вже наперед знає, що дух (mind) тісно пов'язаний з функціонуванням мозку, а не серця, як те думалось Аристотелем. Найбільш загадковим аспектом цього взаємозв'язку є свідомість або усвідомлення (consciousness or awareness), яке проявляється в різних формах, починаючи від випробування болем до самосвідомості. У минулому дух (чи душа) частенько вважалася, як стверджував Декарт, чимось нематеріальним, що відокремлено від мозку, але якимсь невідомим чином пов'язано з ним. Втім, американський невролог Джон Екклес (John Eccles) і зараз твердить, що душа відмінна від тіла суть. Але усі інші неврологи світу переконані, що усі аспекти духу, включаючи його найбільш загадкові свідомі або несвідомі явища, легко і переконливо в матеріалістичному дусі, як результат активної взаємодії нейронних клітин. Як сказав більше сторіччя тому видатний американський психолог Уїльям Джеймс (William James), свідомість - це не річ (thing), а процес.

Який саме це процес і в чому його суть, для науки тривалий час залишалося загадкою. Навіть після написання Джеймсом своєї знаменитої книги "Принципи психології" (The Principles of Psychology) в Америці через засилля теорії біхевіоризму було накладено табу на наукове і експериментальне дослідження свідомості. Тільки в середині 1950-х років ряд учених різних галузей знань виступили проти примітивного вчення біхевіористів і започаткували так звану пізнавальну науку (cognitive science). Але і після цього прибічники "пізнавальної науки", а з ними і майже усі неврологи. ігнорували проблеми свідомості. Вважалося, що проблеми свідомості не повинні входити в круг наукового вивчення, що в області свідомості не можна проводити якісь експерименти, нарешті, що проблеми свідомості - це проблеми філософські, проблеми метафізичні. У цих умовах не можна було і сподіватися, що хтось зможе ризикнути і виділити гранти (грошову підтримку дослідникам свідомості - Є. Д.) для наукового дослідження свідомості.

В такій безглуздій зупинці ми на свій ризик і страх почали обмірковувати, яким чином по науковому підійти до дослідження проблем свідомості. Ми поставили собі завдання: а чи можна усі елементи духовного життя людини пояснити збудженням тих або інших з неймовірно великою кількості нейронних клітин. (У корі головного мозку людини налічується понад 14 мільярдів нейронних клітин. - Є. Д.) Хоча в нашому оточенні було багато з тих, хто вважав наше завдання безнадійним, ми стояли на тому, що було непродуктивним занадто турбуватися про майбутні результати наших досліджень, навіть якщо їх наукове рішення виявиться неспроможним, що їх не можна вирішити при використанні сучасних наукових ідей і методів. Звичайно, ми з самого початку усвідомлювали, що для наукового вирішення проблем свідомості нам потрібні радикально нові ідеї і методи. І нас в цьому відношенні надихали творці квантової фізики, ідея яких була не лише радикально новою у фізиці, але і рядом видатних фізиків завчасно проголошувалася тупиковою. Поміркувавши, ми дійшли висновку, що рішення проблем свідомості на експериментальному науковому рівні потрібно розпочинати тільки з атаки на почуття людини ( only sensible approach is to press the experimental attack).

Існує ряд допустимих підходів до вивчення проблем свідомості. Деякі психологи вважають, що будь-яка науково прийнятна теорія повинна пояснити як можна більше число різних проявів свідомості, включаючи емоції, уяву, мрії, містичні прозріння і так далі. Хоча створення такої теорії це завдання віддаленого майбутнього, ми вважаємо, що доцільніше розпочати з одного якогось конкретного прояву свідомості, яку найлегше піддати експериментальному дослідженню. Яку сторону свідомості узяти для дослідження, це особистий вибір кожного дослідника. Ми, наприклад, своїм дослідженням обрали зорову систему ссавців, оскільки людина належить до виду ссавців і має з ними багато спільного і тотожного, і, до цього ж, в області зору людини ученими зроблено вже досить багато".

[Далі автори мовою професійних мікробіологів і фізіологів пояснять результати свого наукового вивчення образу бачення людиною зовнішнього світу і співвідношення цього образу з дійсністю.]

Переклад Є. Дулумана.