3. Вплив спадковості, середовища і виховання на розвиток особистості.

(БартківО. ФАКТОРИ РОЗВИТКУ СУБ’ЄКТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ //Гуманізація навчально-виховного процесу.-Спецвипуск 5.-Слов’янськ – 2010.- С.292-298; Бикова К.І. ОСОБИСТІСТЬ ТА УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСОМ ЇЇ ФОРМУВАННЯ // Актуальні проблеми державного управління, педагогіки та психології)

Поняття особистості – конкретноісторичне. Особистість виникла і розвинулася внаслідок суспільно-історичного розвитку людства. Її психологічну та соціальну сутність визначають належність до певного суспільства, входження до певної системи суспільних відносин, власна активна діяльність і спілкування з іншими людьми.

Особистість – це завжди соціальна істота, суб’єкт міжособистісних і соціальних взаємин та свідомої діяльності. З іншого боку, тривала робота, пов’язана з реалізацією в науково-психологічних дослідженнях принципу розвитку (Л. Виготський, Г. Костюк), розробка методологічних підвалин генетичної психології (Д. Максименко), її категоріального апарату призвела

до думки, що особистість можна зрозуміти лише як таку, що розвивається.

Розвиток є формою існування особистості точно так, як сама вона є формою існування психіки людини, процесом становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання, навчання та освіта. Але розвиток не можна зводити до засвоєння, простого накопичення знань, умінь і навичок з різних галузей науки та практичної діяльності. Його не слід розглядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових рис пам’яті, сприйняття, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості..

Першим фактором є біологічна зумовленість, тобто біологічна спадковість. Носії спадковості – гени – зберігають і передають із покоління в поколіннявсю інформацію про організм. Останні дослідження в галузі генної

інформації змушують переосмислювати багато положень у галузі психологічних та педагогічних наук. За П.Я.Гальперіним, у біологічному факторі найголовніше – це будова головного мозку, що є передумовою розвитку особистості. За О.Р.Лурією, сутність біологічного фактора полягає в забезпеченні генетичних передумов подальшого розвитку людини як соціальної істоти.

Становлення людського організму відбувається за конкретною програмою, заданою в його генотипі. Як висновок можна навести думку Г.С.Костюка: «Дитина не являє собою чистої дошки або просто воску, з якого можна ліпити, кому що схочеться. Дитина народжується з певними передумовами для подальшого її психічного розвитку» [8, c.109]. Народна педагогіка про роль спадковості в розвитку особистості: «Яке коріння, таке і насіння»; «Яка гребля, такий млин, який батько, такий і син».

Представники біологізаторської концепції Дж.Дьюї (1859-1952) і Е.Торндайк (1874-1949) стверджували, що соціально-психічні якості детерміновані біологічними факторами і їх розвиток не залежить від соціального впливу. Вплив біологічного фактора виявляється у передачі через генну інформацію (спадковість) певних задатків, які становлять потенційні можливості для психічного і соціального розвитку особистості.

Спадковість характеризується здатністю біологічних організмів передавати своїм нащадкам задатки. Прибічники біологізаторських концепцій у формування і розвитку особистості провідну роль відводять природно-біологічному началу і вважають, що основні психічні властивості особистості ніби закладені в самій природі людини, що визначає її життєву долю (Е.Торндайк, К.Бюлер, А.Дженсен) [15, c.78]. Особливо яскраво цей напрямок проявляється в аналізі біологічної природи злочинності (Ч.Ломброзо). Прихильники цього напряму підкреслюють не тільки «природженість», а й схильність людини до злочину. Причини злочину вони виводять із суто біологічних і біопсихічних якостей людей. Наприклад, злочинність у дитячому середовищі обґрунтовують особливостями організму дітей, наявністю в них вродженої агресивної схильності (Х.Джонс, Л.Стайнер). Частково цієї точки зору дотримуються Ж.Піаже, А.Маслоу, К.Роджерс). Наприклад, головним компонентом процесу розвитку є самоактуалізація, яка формується не під впливом середовища. А тільки на базі внутрішніх здібностей індивіда – фізіологічних потреб і потреби у безпеці [11].

Їхні опоненти – прихильники соціологізаторських концепцій – дотримуються думки про те, що в поведінці людини немає нічого вродженого і кожна її дія – це лише результат зовнішньої стимуляції. Тому шляхом маніпулювання зовнішніми подразниками людини, регулюючи лише її взаємини з іншими людьми, можна досягти розвитку особистості (Б.Скінер, А.Бандура). Треті намагаються затушувати крайності як перших, так і других. Так, чимало американських психологів вивчають причини злочинності з точки зору антропологічних, біологічних, психологічних і психічних показників. Злочинець розглядається як неадаптована особистість, тобто особистість, яка не пристосована до певного життя. На думку відомого російського генетика П.Дубініна, окрім впливу біологічної спадковості на

розвиток людини, її становлення як особистості значний влив здійснює соціальна спадковість, завдяки якій народжена дитина активно засвоює соціально-психологічний досвід батьків і всіх оточуючих (мову, звички, особливості поведінки)[7, c.34].

Якщо для переважної кількості теорій психічний розвиток є процесом соціалізації дитини, тобто переходом від біологічного до соціального, то, на думку Л.С.Виготського, якісними змінами у психіці в ході ускладнення зв’язків дитини з дійсністю. Так у дитячу сферу потрапляє і біологічне, і соціальне. Це означає вихід за межі постулату безпосередності (коли психічний розвиток є наслідком дії на психіку біологічних або ж соціальних чинників) і перехід до постулату опосередкування в радянській психології [6, c.330].

На думку Г.С.Костюк, психічний розвиток є проявом єдності біологічного і соціального, На його думку, дитина вибірково сприйнятлива до соціальних умов, бо вони змінюються у зв’язку з її дозріванням, зростанням інтелектуальних можливостей та виникненням нових видів діяльності. Чинниками психічного розвитку вважав дозрівання і виховання [9, c.23].

Отже, розвиток людини – це процес кількісних і якісних змін в організмі під впливом різноманітних детермінант: зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих. Результат розвитку людини – це її становлення як біологічного виду і як соціальної істоти. Біологічне в людині характеризується фізичним розвитком і включає в себе морфологічні, біохімічні та фізіологічні зміни. Соціальні зміни в людині передбачають її активне опанування соціальним досвідом і перехід його у внутрішній світ, усвідомлену активну участь людини в суспільно-корисній діяльності та виконання певних соціальних ролей [15, 80].

Формування особистості – це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу зовнішніх і внутрішніх детермінант її розвитку. На думку І.П.Підласого, «формування передбачає певну закінченість людської особистості, досягнення рівня зрілості та стійкості» [12, c, 28].

Виокремлюють фактор формування особистості – соціальний, який забезпечує, насамперед, її соціалізацію. Природне буття людини «олюднюється» її соціальною сутністю, стає елементом її соціального буття. Соціальне не ліквідує біологічного, а тільки ніби «знімає» біологічне в людині та вводить його в соціальне, підпорядковує певним соціальним ідеалам, цінностям, правилам, нормам і законам суспільного життя [15, c.82]. Народна педагогіка наголошує: «З ким поведешся, від того і наберешся», «З розумним будеш розумним, з дурнем і сам будеш таким», «Як у сім’ї злагідне життя, то й виросте дитя до пуття ”.

Біологічний фактор у цьому процесі є передумовою розвитку особистості. Водночас природні (анатомічні, фізіологічні якості) та соціальні фактори утворюють єдність і не можуть протиставлятись одне одному, Це твердження всебічно розкрито в дослідженнях П.Я. Гальперіна, В.В. Давидова, О.М. Леонтьєва, О.Р. Лурії та інших, які вважають, що ні склад, ні специфічна якість новоутворень людини як особистості не визначаються «природженими механізмами». Усі здібності та функції особистості за їх складом і якістю є наслідком і суттю прижиттєвих утворень, які виникають і формуються тільки в певному соціальному середовищі, тільки шляхом діяльного відтворення її досвіду [15, c.82].

На думку А.Палій, – спадковість забезпечує стійкість існування біологічного виду, середовище – його мінливість і можливість пристосуватися до загальних умов життя. Отже, на людину впливають спадковість і середовище. Їй також властива соціальна спадковість – дотримання культурних зразків, передача акцентуалізації , наприклад, шизоїдної, від матері до дитини через виховання, формування сімейних сценаріїв, якого позбавлені тварини [14, c.71].

За визначенням А.Палій, роль спадковості і середовища намагається визначити генетика, яка аналізує різні види дисперсії. Численні дослідження, присвячені виявленню джерел індивідуальних варіацій, як правило, не дають змоги однозначно оцінити роль середовища чи спадковості.

Завдяки психогенетичним дослідженням Ф.Гальтона, проведеним у 20-ті роки ХХ ст. з використанням близнюкового методу, було виявлено, що біологічно детерміновані характеристики визначені генетично, а психологічні якості дають великий розкид і зумовлені середовищем. На них впливають соціальний і економічний статус сім’ї [15, c.74].

На думку сучасної російської дослідниці В.Мухіної, поняття “середовище” включає предметний світ, образно-знакові системи, соціальний

простір, природну реальність. Тепер можна вести мову і про віртуальне середовище (інтернет, комп’ютерна залежність та інші явища стійкого афективного ставлення до об’єктивно неіснуючих явищ). Вплив середовища також охоплює детермінування психічних особливостей географічними умовами – ландшафтом, кліматом тощо (географічний детермінізм), змістом культури і субкультури, необхідними і цінними для суб’єкта речами, нарешті, якістю і формою спілкування людини.

Однією зі спроб примирення прихильників біогенетичних концепцій і

соціогенетичних концепцій стала онтогенетична концепція Х.Вернера (ортогенез – альтернативна дарвінізму теорія, за якою розвиток організмів являє собою лише «органічний ріст» у певних, наперед визначених напрямках; еволюцію організмів спрямовують закладені в них внутрішні сили; заперечує творчу роль природного добору в процесі еволюції). Згідно з його поглядами, всі організми народжуються з функціями (у тому числі і психічними), зафіксованими на нижній точці їх розвитку. Взаємодіючи із середовищем, вони набувають нового досвіду, який, у свою чергу, закріплюється в нових функціональних структурах, котрі знову визначають мінімум взаємодії, проте вже нової якості. За висловленням А.Палій, у буденній свідомості поширені хибні уявлення про дію спадковості і середовища на людину. Їх слід з’ясовувати, щоб уникнути помилок при аналізі співвідношення спадковості і середовища. Одне з найпоширеніших непорозумінь полягає у змішуванні понять «спадкове» і «вроджене».

Спадкові чинники можуть впливати на розвиток індивіда фактично протягом усього життя. Спадкова сприйнятливість до різних захворювань, наприклад, може не виявлятись у молодому віці. Навіть на причини смертності впливають спадкові чинники, – отже, спадкові впливи виявляються в будь-якому віці. Не всі стійкі властивості людина набуває спадково. Наприклад, олігофренію, яка не піддається лікуванню, спричинює пренатальна мозкова травма. Однак відмінності, що виникли під впливом навколишнього середовища, теж не можна ігнорувати або відкидати, бо вони стійкі і формують індивідуальність [14, c.80].

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що проблема формування особистості – проблема неосяжна, значима і складна, що охоплює величезне поле досліджень. У ході теоретичного аналізу педагогічної і психологічної літератури ми зрозуміли, що особистість є щось унікальне, що пов’язано, по-перше, з її спадковими особливостями і, по-друге, з неповторними умовами

навколишнього середовища, в якому вона виховується. У кожної народженої дитини є мозок, голосовий апарат, але навчитися мислити і розмовляти вона може лише в суспільстві. Звичайно ж, єдність біологічних і соціальних якостей показує, що людина істота біологічна і соціальна. Розвиваючись поза людським суспільством, істота, що має людський мозок, ніколи не стане навіть подобою особистості.

Таким чином, у результаті розвитку йде становлення людини як біологічного виду і соціальної істоти.

Поняття “розвиток особистості” та “формування особистості” дуже близькі, їх нерідко вживають як синоніми. Виділяють три види розвитку та формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, саморозвиток і самоформування.

Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному, соціальному напрямках. Анатомо-фізіологічні зміни – збільшення і розвиток кісткової та м’язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни – передусім розумовий розвиток, формування психічних рис особистості. Набуття соціальних якостей, необхідних для життя в суспільстві, – соціальний розвиток особистості.

Слід зазначити, що розвиток особистості залежить від спадковості, середовища та виховання. Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні та зовнішні суперечності, як процеси збудження і гальмування; в емоційній сфері – задоволення і незадоволення, радість і горе; між спадковими даними і потребами виховання, між рівнем розвитку особистості й ідеалом: оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до самовдосконалення особистості; між потребами особистості та моральним обов’язком : щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, вона “стримується” моральним обов’язком людини, сприяючи формуванню здорових матеріальних і духовних потреб особистості; між прагненням особистості та її можливостями : коли особистість прагне досягти певних результатів у навчанні, а рівень її пізнавальних можливостей ще недостатній, для вирішення суперечності їй потрібно посилено працювати над собою.

У процесі формування особистості відокремити засоби навчання від засобів виховання вельми проблематично, тому що вони виступають у єдності. Умовно процесс виховання розподіляють на:

 розумове виховання;

 трудове виховання і профорієнтаційну роботу;

 моральне виховання;

 естетичневиховання.

Академік І. Павлов зазначав, що людина – це система, яка сама себе регулює, підправляє і навіть удосконалює. Саме це є складовою саморозвитку і самовиховання людини як особистості, що в свою чергу є основною метою виховання як суспільного явища.

У системі управління процесом формування особистості особливого значення набуває скерованість, або вибіркове (селективне) ставлення людини до дійсності, характер, поняття “Я”. Скерованість приховує різні властивості, систему взаємних потреб та інтересів, практичних установок. При цьому одні з компонентів скерованості домінують і мають провідне значення, тоді як інші виконують опорну роль. Домінуюча скерованість визначає всю психічну діяльність особистості. Наприклад, домінування пізнавальної потреби призводить до відповідного вольового та емоційного налаштування, що у свою чергу активізує інтелектуальну діяльність. Водночас природні потреби дещо гальмуються, повсякденні клопоти відходять на задній план. Не останню роль у цьому, на нашу думку, відіграє особистісно орієнтоване виховання.

Особистісно-орієнтований підхід ставить у центр виховного процесу інтереси людини, її потреби та можливості, права окремого індивіда, його суверенітет незалежно від індивідуальних особливостей. Такий підхід потребує і того, щоб вихованець бачив у собі таку особистість, як і в людях, які його оточують. За такого підходу кожна людина сприймається як самостійна цінність, а не як досягнення власних цілей.

Список використаної літератури:

1. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания/ Б.Г.Ананьев// С-Пб.:Питер, 2003.- с. 720.

2. Божович А.И. Личность и её форирование в детском воздасте/ А.И. Божович // М., 2003. – С. 35.

3. Выготский Л.С Развитие личности и мировоззрение ребенка / Л.С.Выготский // Собр. Соч. в 6 т. – М., 1983. – Т.3. – С. 314-336.

4. Дубинин Н.П. Что такое человек / Н.П.Дубинин // М.: Мысль, 1983. – С. 36.

5. Коменский Я.А. Великая дидактика/ Я.А.Коменский / Избр. Пед. соч. М., Учпедгиз, 1955. – С. 164.

6. Костюк Г.С.Навчально-виховний процесс і психологічний розвиток особистості / Г.С.Костюк // Київ, 1987. – С. 23.

7. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность / А.Н.Леонтьев // – М., 1977. – С. 160.

8. Майерс Д. Психология. / Д. Майерс— Минск: Попурри, 2006. — 848 с.

9. Максименко С. Д. Генеза здійснення особистості. / Сергій Дмитрович Максименко — К.: Вид-тво ТОВ “КММ”, 2006. — 240 с.

10. Палій А.А. Диференціальна психологія: навч. посіб. /А.А.Палій навч. посібн.// К.: Академвидав, 2010. – С. 70-88

11. Превентивна педагогіка: Навчальний посібник / В.М. Оржеховська, О.І. Пилипенко. – Черкаси: Вид. Чабаненко Ю. – 2007. – 284 с.

12. Подласый И.П. Педагогика / И.П.Полдласый // Новый курс: В 2 кн. М., 1999, кн. 1. – С. 28

13. Популярная психология для родителей / Под ред. Бодалева А.А. – М.: педагогика 1988.

14. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. Человек и мир. / С. Л. Рубинштейн — СПб.: Питтер, 2003. — 5—8 с.

15. Словник основних термінів і понять з превентивного виховання / Під заг. ред. доктора пед. наук, професора Оржеховської В.М. / ТзОВ "Терно-граф", Тернопіль. – 2007, – 200 с.

16. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности./ Л. Хьелл, Д. Зиглер - СПб.:Питер, 2003. — 608 с.

17. Ягупов В.В. Педагогіка / В.В. Ягупов навч посібн.//. – К.: Либідь, 2003. – С. 67-100.