5. Становлення і розвиток педагогіки.

У процесі розвитку педагогіки виокремилися такі її галузі, як народна педагогіка, духовна педагогіка і світсь­ка педагогіка.

Народна педагогіка. Термін «народна педагогіка» упер­ше вжив український письменник, культурний діяч, педагог Олександр Духнович (1803—1865) у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ і учителей сельских».

Народна педагогіка — галузь педагогіки, що охоплює накопиче­ний віками народний досвід, погляди на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання підростаючого покоління.

Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпірич­ні педагогічні знання без вказівки на їх походження, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етніч­ною належністю педагогічних традицій. Етнопедагогіка досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прог­ресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи поєднання народної педа­гогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педаго­гічне значення явищ народного життя і» визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.

Етнопедагогіка є складовою народознавства й водно­час — педагогіки народознавства.

Народознавство — у вузькому значенні (етнографія) є наукою про походження й розселення народу, його куль­туру, побут, традиції, звичаї, обряди; у широкому значен­ні — сукупністю сучасних наук про певний народ, його культуру, історію, духовність.

Педагогіка народознавства — напрям сучасної педагогіки, який вивчає шляхи та засоби практичного засвоєння учнями культурно-історичних надбань минулих поколінь — традицій, звичаїв, обрядів свого народу.

Невід'ємними складовими народної педагогіки є ро­динна педагогіка, педагогічна деонтологія, педагогіка на­родного календаря.

Родинна педагогіка — складова народної педагогіки, в якій зосе­реджено знання й досвід щодо створення і збереження сім'ї, започаткування та продовження сімейних традицій (трудових, мораль­них, мистецьких).

Родинна педагогіка сприяє формуванню в дітей любо­ві до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін.

Актуальні для сучасної педагогіки питання стосунків між вихователями і вихованцями розглядає педагогічна деонтологія.

Педагогічна деонтологія (гр. сіеопіоз — належне, потрібне, необхідне) — народні знання про виховні обов'язки батьків пе­ред дітьми, вчителів перед учнями, вихователів перед вихован­цями, про етичні норми, необхідні для виконання педагогічних функцій.

Значні виховні можливості закладено в педагогіці на­родного календаря, який попри певні універсальні особ­ливості закорінений у буттєвий досвід кожного народу.

Педагогіка народного календаря — складова народної педаго­гіки, що передбачає виховання дітей та молоді шляхом залучен­ня їх до сезонних робіт, підтримання звичаїв, участі у святах і обрядах.

Великі потенційні можливості національного вихо­вання, зокрема формування патріотичних рис, має педаго­гіка, джерелом якої є історична пам'ять про оборонців рідної землі, традиції формування мужнього воїна — за­хисника вітчизни. У контексті педагогіки українського народу нею є козацька педагогіка.

Козацька педагогіка — педагогіка українського народу, спрямо­вана на формування мужнього громадянина (козака-лицаря) з яс­краво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Новий сплеск інтересу до надбань козацької педагогі­ки стався з набуттям Україною державної незалежності

Духовна педагогіка. Духовна педагогіка найбільшого розвитку набула в епоху Середньовіччя, коли церква мо­нополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до того часу розвивалася на ґрунті філософії, стала елемен­том теології (богослов'я). У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах (початко­вих школах) на арабському Сході, у школах брахманів (жерців) у Індії виховання набуло яскраво вираженого теологічного характеру.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань, що передбачає пріоритет релігії у вихованні і навчанні особистості.

Значний внесок у розвиток духовної педагогіки зро­били християнські теологи, філософи та церковні діячі Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (прибл. 160—222), Августин (Блаженний) Аврелій, Фома Аквінський (1225— 1274).

Повернення до основ релігії є важливою гранню соці­ального життя в Україні на рубежі XX—XXI ст. Вплив духовної педагогіки на вітчизняну педагогічну думку ви­являється в акценті на етичні орієнтації, що базуються на принципах свободи й унікальності особистості, альтруїс­тичних цінностях, увазі до внутрішнього світу особистос­ті, вихованні моральних чеснот.

Світська педагогіка. Своїм корінням вона сягає педа­гогічних пошуків давнього світу. У Давньому Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати основні педагогічні ідеї. Саме на той час припадають перші педагогічні міркуван­ня щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, а також про цілі, зміст та правила виховної діяльності.

Вагомий внесок у розвиток світської педагогічної думки зробили давньогрецькі філософи. Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено від народження. Учень Платона Арістотель об­ґрунтував залежність мети і засобів виховання від полі­тичних завдань держави. Джерелом пізнання він визна­вав матеріальний світ, не відкидаючи при цьому ідеї першопоштовху, Творця світу. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана «Про виховання оратора» упродовж тривалого часу був основним посіб­ником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

В епоху Відродження в багатьох країнах Європи набу­ли значного поширення гуманістичні ідеї. їх пропагува­ли видатні філософи-гуманісти, письменники, педагоги Вітторіно да Фельтре (1378—1446) в Італії, Луїс Вівес (1492—1540) в Іспанії, Франсуа Рабле (1494—1553) і Мішель Монтень (1533—1592) у Франції, Еразм Роттердамський (1469—1536) у Голландії. Гуманісти проголосили людину найвищою цінністю і стверджували, що її всебіч­ного розвитку можна досягти вихованням.

До надбань світської педагогіки належить і доробок видатного чеського педагога Яна-Амоса Коменського (1592—1670). У своїй головній книзі «Велика дидакти­ка», яка містить засади світської педагогіки, Коменський з позиції гуманізму трактує основні педагогічні катего­рії — «виховання», «навчання» й «освіта» — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й зале­жать від особливостей дитини. У численних його працях окреслено всі найважливіші питання педагогічної науки, яку він розглядав як науку про виховання дитини. За­пропоновані ним принципи, методи, форми навчання ста­ли підґрунтям багатьох педагогічних теорій, чимало ідей актуальні й нині.

Англійський філософ і педагог Джон Локк у своїй праці «Думки про виховання» зосереджується на проб­лемі виховання джентльмена — людини, в якій поєднуються високоосвіченість із діловими якостями, тверді моральні переконання з відповідними манерами пове­дінки.

Французькі матереалісти й просвітники XVIII ст. Дені Дідро (1713—1784), Клод-Адріан Гельвецій (1715— 1771), Поль-Анрі Гольбах (1723—1789), Жан-Жак Руссо (1712—1778) єдиним джерелом знань, розвитку інтелек­ту, моральних сил та естетичних уподобань дитини вва­жали чуттєвий досвід, обстоювали ідею природовідповідності у вихованні.

Демократичні ідеї французьких просвітників розви­нув видатний швейцарський педагог Йоган-Генріх Песталоцці (1746—1827). Головне завдання виховання він та­кож убачав у розвитку здібностей людини відповідно до законів природи, теоретично обґрунтував доцільність по­єднання праці та навчання. Збагачуючи принципи наоч­ності, поступовості й послідовності у навчанні, Песталоцці створив методику елементарного навчання.

Значний внесок у розвиток світської педагогіки зро­бив німецький педагог Йоган-Фрідріх Гербарт (1776— 1841). Йому належать ідеї чотириступеневої структури уроку, поєднання навчання з вихованням. Для втілення у життя своїх ідей Гербарт створив систему вправ, спрямованих на розвиток дитини.

Знаний німецький педагог Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервег (1790—1866) виступав проти авторитарного ви­ховання, обстоював всебічний гармонійний розвиток люди­ни, вивчав внутрішні суперечності педагогічних явищ, сформулював принципи відповідності виховання природі та культурі народу, самодіяльності у вихованні й навчанні.