Тема 8. Соціальна зрілість: стратегія життєвчиняння.

Ключові терміни та поняття: лідер, лідерство, теорії лідерства, імідж

1. Рівень домагань особистості у досягненні успіху.

Формування особистості відбувається також у процесі розвитку її інтересів і потреб. Великого значення для розвитку та формування особистості має темперамент, здібності, соціальний розвиток. Здібності – це психічні властивості індивіда, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності. Соціальний розвиток, тобто розвиток людської істоти під впливом зовнішніх соціальних факторів, називають ще соціалізацією (формуванням) особистості. Під соціалізацією розуміють процес і результат засвоєння та наступного активного відтворення індивідом соціального досвіду, в ході якого він стає особистістю, набуває необхідних для життя серед людейзнань, умінь і навичок. Соціальну природу особи визначають такі компоненти її структури, як свідомість, воля, можливість діяльності.

У чому ж полягає соціальна зрілість особи? У науковій літературі з психології розвитку людини існує два суттєво відмінних погляди на розуміння зрілості: 1) зрілість – це певний віковий період у житті людини; 2) зрілість – це характеристика високого розвитку певних психічних функцій людини незалежно від її віку. Психологічна зрілість характеризує високий рівень розвитку сенсорних, мнемічних, інтелектуальних та емоційно-вольових процесів, що забезпечує високий рівень функціонування індивіда, його готовність аналізувати й усвідомлювати події та явища зовнішнього світу.

“Соціальна зрілість – це якісний ступінь розвитку особистості за умов конкретного соціального середовища, який забезпечує творче входження людини до різних видів соціокультурної ситуації та сприяє її соціально-професійному зростанню” [5].

Відзначено, що поступовий розвиток соціальної зрілості особистості досягається завдяки відповідному поєднанню провідних видів діяльності на нових вікових етапах. Рівень особистісної зрілості людини може змінюватися. Соціальний досвід, який лежить в основі соціалізації особистості, не лише суб’єктивно засвоюється, він також активно трансформується, стаючи основою індивідуалізації особистості, тобто процесу набуття людиною своєї власної індивідуальності, неповторності психіки та особистості, своєрідного поєднання фізичних і психічних особливостей.

Вище відзначалось, що особистість – “це свідомий індивід, діяч суспільного розвитку, який посідає певне становище в суспільстві та виконує певну суспільну роль” [4]. Не можна зрозуміти суспільної ролі особистості, не аналізуючи її психології – мотивів діяльності, здібностей та характеру, а в деяких випадках – і особливостей її тілесної організації (наприклад, типу нервової діяльності). Суттєвими відносинами особистості є ставлення до матеріальних умов життя, до суспільства і людей, до себе, до власних обов’язків – трудових, громадських та ін. Ці відносини характеризують моральне обличчя особистості, її соціальні настанови, її соціальну зрілість.

Можна сказати, що особистість – продукт обставин, але обставини складаються людьми. Активність особистості, якщо вона упорядкована і цілеспрямована, досягається тонким управлінням як пізнавальної, так і практичної діяльності.

Переживаючи смисл життєвих явищ, особистість освоює соціокультурний світ. На думку І. Беха, у процесі пізнання себе через інших людей важливими є як позитивні, так і негативні міжособистісні стосунки [1]. Так, наприклад, міжособистісні конфлікти, емоційні зриви допомагають самопізнанню. Цей досвід не слід ігнорувати чи прагнути забути. Щоб він слугував у подальшому особистісному зростанню, його слід переживати, тобто знайти в собі сили здолати внутрішні протиріччя і відновити втрачену рівновагу.

У своїх міркуваннях щодо психічних явищ Л. Виготський наголошував на ролі спільної діяльності в розвитку психіки людини. Він показав, що внутрішні психічні процеси є перетвореними формами зовнішньої колективної діяльності людей, наслідком їх співробітництва.

Провідну роль у процесах формування особистості відіграють навчання і виховання, що здійснюються переважно в групах і колективах. Поняття “формування особистості” вживається в двох значеннях. Перше – формування особистості як розвиток, процес і результат – є предметом психологічної науки. Друге – формування особистості як цілеспрямоване виховання – є предметом педагогічної науки. Психологічний і педагогічний підходи не тотожні один одному, а становлять нерозривну єдність. Немає сенсу вивчати формування особистості з позиції психолога, якщо не знати, якими методами користувалися педагоги і які цілі вони ставили.

Кожна особистість має свій рівень домагань. Рівень домагань визначається: а) досягненням тих цілей і того ступеня складності, які особистість, на її думку, здатна подолати; б) співвідношенням двох протилежних мотиваційних тенденцій – прагнення до успіху та уникнення невдачі.

Рівень домагань — прагнення досягти мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною.

Залежно від самооцінки він теж може бути адекват­ним можливостям людини, заниженим або завищеним. Людина із заниженим рівнем, зустрівшись із новими завданнями, переживає невпевненість, тривогу, боїться втратити свій авторитет, а тому намагається відмовитися від них. Тому й не використовує свої потенційні можли­вості. При завищеному рівні домагань індивід береться вирішувати непосильні проблеми, а тому часто зазнає не­вдач.

Самосвідомість особистості через механізм самооцін­ки чутлива до співвідношення рівня домагань і реальних досягнень. З цим феноменом пов'язана самоповага.