4. Ментальність та менталітет нації.

Вивчення особливостей українського менталітету, його основних характеристик привертає до себе особливу увагу і потребує детального дослідження з часів незалежності України. Серед вітчизняних науковців студіюванням особливостей українського менталітету впродовж останніх десятиліть займалися Л. Костюк, А. Бичко, П. Гнатенко, Є. Чернявський, М. Кисельов, В. Стрілецький, Г. Смітюх, С. Кримський, В. Погрібна та інші дослідники.

Отримавши незалежність, Україна, нація опинилися перед вибором власної стратегії розвитку, яку вже здійснили багато країн Західної Європи. На думку Вокера Коннора, нації – це насправді етнічні групи, наділені самоусвідомленням. Нації становлять найчисленнішу групу, сформовану на основі властивої її членам переконаності, що вони мають глибоке культурне коріння і зв'язок з попередніми поколіннями. А те, що вони можуть походити з розмаїття етнічних джерел, не має значення. У творенні націй важливою є

не фактична історія, а те, що відбувається та переживається. Ось чому сучасні націоналісти уподібнюють націю з великою родиною, і ось чому їхні закиди про "спільну кров" завжди мають відгук у народі [1, 18].

Можливо, саме у відмінності менталітетів народів криється відповідь на запитання, чому економічний, політичний, соціальний та культурно-побутовий розвиток держав світу відбувається по-різному і різними темпами.

Характерні відмінності між етносами помічені дуже давно. Ще античні філософи намагалися пояснити це впливом клімату та небесних світил. Як правило, ментальність формують такі чинники: географічне середовище, політичні інститути і соціальні структури суспільства, культура, традиції.

Характерно, що ментальність є активним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого. Крім історичної детермінанти та геополітичних чинників, менталітет нації тієї чи іншої держави виступає чинником, який визначає подальший її розвиток і місце серед цивілізованих країн світу [8].

Ментальність, на думку багатьох сучасних українських учених, – це глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, усталена й водночас динамічна сукупність настанов особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичної пам'яті, культури тощо [7]. Під поняттям "менталітет" розуміється сукупність генетично і соціально зумовлених ознак, які властиві певній етнічній спільноті й визначають форми її соціокультурної активності, реагування в тих чи інших ситуаціях.

Етнічна ментальність сприймається як етнічний тип свідомого і підсвідомого світовідчуття і світосприймання, що зумовлюють стереотипи поведінки, реакції, оцінки певних подій, ставлення до навколишнього середовища. Тобто етнос має свою емоційно-образну систему світобачення, відмінності в психології. Отже, етнічна ментальність – це сформовані в процесі етногенезу особливості психічного складу, традиційного світогляду, світовідчуття і світосприймання членів етнічної спільноти [6].

Поняття "менталітет" походить з латині (mens (mentis) - розум, мислення, розсуд). Відомий словник Webster визначає mentality як mental capacity, тобто як розумову здатність, чи як mental power - розумову силу, потужність, чи як activity mind. У наступному значенні наводяться такі визначення ментальності, як mental attitude, mental outlook, тобто розумовий погляд, розумова перспектива, що можна розуміти і як світогляд. Наводиться значення даного терміну як state of mind – стан розуму. Mentality як прояв певних властивостей може тлумачитися як mental character - певний характер, характеристика інтелектуальності. Як вид чи різновид інтелектуальності даний термін отримує нові значення, якщо його розглядають як kind or degree of intelligence. Наводяться в цьому зв'язку такі визначення, як educable mentally, що можна трактувати як "навчання розуміти" і деякі ін. [2].

У найширшому змісті менталітет - це не лише самоідентифікація, тобто

віднесення людиною себе до тієї чи іншої національності, суспільної верстви,

професії, вікової категорії, це й певні знання про свою приналежність, а саме

про культуру, мову і територію мешкання, історичне минуле, автостереотипи

поведінки. Усе це етнопсихологи називають образом "Ми". Ці уявлення завжди емоційно забарвлені, складається певне ставлення до них, наприклад, почуття гордості, співпереживання тощо, здатне стимулювати вчинки людей.

У більш вузькому сенсі менталітет - спосіб сприйняття людиною світу, реагування на нього, що характеризується певним історично сформованим ставленням до праці, приватної власності, родини, політики (у т.ч. виборів), права, проблем життя та смерті, релігії й т. ін. Тобто менталітет - це сталий спосіб світосприйняття, що зумовлює форму реагування на різні соціальні подразники. Ядром менталітету, його сутнісним змістом є численні архетипи, стереотипи, міфологеми, традиції, а також ієрархізовані норми й цінності, що задають орієнтири поведінки для індивіда в соціокультурній системі координат [1]. Наведені вище визначення поняття "менталітет" не повною мірою віддзеркалюють чинники історичного формування цього явища. У результаті не відбивається вплив менталітету на всі прояви життя індивіда.

Ще кілька визначень: менталітет - "сукупність історично сформованих

психологічних особливостей поведінки нації", "своєрідна пам'ять народу про

минуле, психологічна детермінанта поведінки мільйонів людей, вірних своєму історично сформованому "коду" за будь-яких обставин...", "...певний

соціально-психологічний стан суб'єкта - нації, народності, народу, його громадян, - яке відбило в собі (не "у пам'яті народу", а в його підсвідомості)

результати тривалого і стійкого впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економічних умов проживання суб'єкта менталітету" [5, с. 57-61].

Менталітет - підсвідома соціально-психологічна "програма" дій і поведінки окремих людей, нації в цілому, що виявляється у свідомості й у практичній діяльності людей. Джерело її формування – сукупність психологічних, соціально-економічних, природнокліматичних явищ, щодіють протягом тривалої еволюції країни [7].

Менталітет містить у собі почуття, симпатії й антипатії, образи, уявлення про людину та її місце у світі. Причому всі ці уявлення й відчуття не піддаються логічній систематизації, осмисленню. Вони пов'язані не так зі свідомістю, як із підсвідомістю; якщо свідомість регулює мислення людини, то менталітет регулює її поведінку.

Таким чином, відзначаючи генетичні, історичні, природнокліматичні

джерела цього явища, А. Бутенко і Ю. Колесниченко, ґрунтуючись на дослідженнях Л. Виготського, виділяють, головним чином, менталітет як

"код", що детермінує соціальну поведінку окремої людини та нації.

Підсумовуючи, можна навести найбільш повне, на наш погляд, визначення цього поняття, поданого українськім дослідником М. Юрієм. На його думку, менталітет - це певний соціально-психологічний стан суб'єкта - етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі (не "у пам'яті народу", а в його підсвідомості) результати тривалого й усталеного впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економічних умов життя суб'єкта менталітету [7].

Тобто, як і було зауважено раніше, менталітет нерозривно пов'язано із суспільної свідомістю. До характеристик суспільства певної держави включається поняття "національний характер" .Дослідники, визначаючи "національний характер", виокремлюють як найважливіші різні його компоненти : а) спосіб життя народу; б) темперамент; в) ціннісні орієнтації; г) типові риси значної частини індивідів нації; д) унікальність структури рис характеру, специфіка їхнього виявлення.

Сучасні словники іноземних мов намагаються розмежувати поняття (і терміни) “менталітет” та “ментальність”. Менталітет – це склад розуму, спосіб сприйняття світу, а ментальність – це інтелектуальний світ людини (цит. з [10, 45]). В англійській мові існує лише одне слово “mentality”, яке позначає ці обидва поняття. У нашому дослідженні ми, услід за В. В. Колесовим, не розмежовуватимемо цих понять і віддаємо перевагу терміну “ментальність” як світогляду в категоріях рідної мови, у якому поєднуються інтелектуальні, духовні й вольові риси національного характеру в його типових проявах [7, 81].

Національний характер - це сукупність соціально-психологічних рис

(почуттів, ціннісних орієнтацій, емоційно-вольових якостей, національно-

психологічних настанов), які властиві нації на певному етапі розвитку, умовами її існування та виявляються в культурі, традиціях, звичаях і обрядах.

Національний характер це своєрідне специфічне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації [5].

Категорія національного характеру розвивалась від "вільного портрету", що створювався на основі спостережень мандрівників, письменників, дослідників (XVIII ст.), до порівняльних характеристик (В. Каразін, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Костомаров та ін.) українців та росіян до портрету "типового українця" (П. Чубинський). Деякі дослідники, переважно медики, наголошували на біологічних підвалинах національного характеру.

Методологічні засади української ментальності були визначені Дм.Чижевським та О. Кульчицьким. Основні риси породжені різними чинниками. По-перше, слід відмити її емоційність, що іноді переважає над інтелектом і волею, сентиментальність, надмірну чутливість. Емоційність українців втілюється в естетизмі буденного життя, у мистецтві творчості, зокрема пісенності. Переважання емоційності може ставати на перешкоді прийняттю раціонально виважених рішень за екстремальних умов. Ліризм як прояв емоційності виявляється в естетизмі народного життя та обрядовості,,

пісенності, своєрідному м'якому гуморі. Вислів географічного (екологічного) чинника виявляється, наприклад, у тому, що "безкрая далечінь степу" сприяє розвитку споглядальної настанови, породжує почуття любові до нескінченного, абсолютного.

Історичний чинник виявляється в трагічності історії українців, їхня психіка була часто в "екзистенціально-межовому стані". Постійна загроза випадковості привела до двох типів реакцій: авантюрно-козацької та прихованого існування. Отже, індивідуалізм в українців часто переважає над колективізмом.

Щодо соціального чинника слід відмітити такі риси: селянська структура української нації породжує схильність до малих груп, до опори на почуттєву близькість, їй притаманні рефлексивні настанови, спрямовані на самопізнання. Отже, інтравертність в українців часто переважає над екстравертністю.

Культурологічний чинник формування української психіки пов'язаний із периферійністю, межовим положенням України між Сходом та Заходом.

Персоналізм на українському ґрунті здійснився як звернутий у напрямку "увнутрішнення", інтенсифікації особистого, внутрішнього життя, а не напрямку експансії людської особи в світ.

Глибинно-психологічний чинник ментальності передбачає аналіз колективного несвідомого (за К. Юнгом). Воно включає колективно успадковуванні форми сприймання й розуміння, що звуться архетипами.

Характеризуючи українську ментальність, слід відмітити вплив на неї

загальнонаціональних та регіонально-групових архетипів. Перші зумовлені

проекцією візантійської компоненти на менталітет українця. Другі – взаємодією візантійського й латинського психотипів на заході та впливом російського менталітету на сході та півдні. Центр та північ коливаються між позиціями заходу та сходу. Зупинимося стисло на характеристиці архетипів,

зумовлених візантійською компонентою менталітету українців [1].

У дзеркалі візантизму пізнається образ українця – лицаря авантюриста вчорашнього дня, готового бачити лише прекрасне без гірких домішок недосконалості. Але він - лише дещо модифікований етнотип розбещеного елліна: гультяй, естет, прихильник пишномовного доктринерства в публічній сфері (і напрочуд безплідний у прийнятті предметних рішень), любитель невеликих замкнених товариств (із натяком на клубну елітарність), імпотентно-безпорадний перед громадською думкою і владою (на приниження особистої гідності реагує лише тоді, коли справа доходить до приниження тіла), чуйно-сентиментальний до чужого горя "тут і тепер" і байдуже-індиферентний, якщо воно знаходиться на відстані хоча б декількох метрів, волюнтаристичний у непринципових питаннях і єлейно м’який там, де доводиться брати на себе відповідальність" [1, с.56-57].

Архетип "вічного учня" передбачає інфантилізм, перевагу насліду-

вання над творчістю, геронтократію, нейтралізується індивідуалізмом.

Архетип "героїзованого злочинця" характеризується симпатією до життя в екстремумі; вбачання елітарності в девіантній поведінці. Даний архетип зумовлює такі якості, як авантюризм, маргінальність, естетичний максималізм, естетичний хамелеонізм. Дія цього архетипу є гальмом соціального прогресу.

Архетип домінування уречевленого над процесуальним: некритичний традиціоналізм, консерватизм, ригідність, пасивність. На рівні підсвідомого зберігається негативний досвід розгортання ситуації. Тому виникає острах перед будь-якою процесуальністю, динамікою, змінами.

Архетип об'єктивно-речової детермінації буття: усе вирішує не суб'єкт, а об'єкт (екстернальність). Це означає, що засобом вирішення проблем часто виявляється пасивне очікування або звинувачення ситуації чи інших, а не залучення власних можливостей.

Архетип "вічного повернення": майбутнє має бути подібним до минулого, традиціоналізм. Наслідки: налаштованість на позицію "як усі"; повага до батьків, як копіювання.

Архетип едукативності психокультури: квазікомпенсація меншовартості - навчання. Нейтралізується сенсорною нестабільністю. Особлива роль навчання, відзначена в цьому архетипі, означає наступне: політик, який мав тривале й різноманітне навчання, сприймається як такий, що позбавився комплексу меншовартості. Але компенсація меншовартості через навчання є, радше, уявною, аніж реальною.

Архетип анігілятивної рівності: нехтування стратегічними інтересами. Перевага задоволення потреб, які гарантують яскраве видовище і черговий емоційний стрибок.

Архетип долі: ірраціонально-героїчні вчинки в екстремальних умовах і пасивне очікування за умов повсякдення. Даний архетип є основою прогнозу політичної поведінки представників сучасного електорату. Архетип ідеалізації старовини зумовлює те, що минуле розглядається не як носій досконалих моделей, а як засіб узвичаювання нового. Рівень досконалості минулого досвіду сучасними українцями визначається не актуальністю, а давністю використання. Наслідок: пік амбіцій припадає на початок згасання активності.

Архетип тотожності істини і влади зумовлює визначення того, що істиною володіє той, хто відповідно до неї має константне буття (бюрократія). Наслідком дії цього архетипу є визнання правоти за тими, хто має стале благополуччя.

Архетип центральної провини культивує узалежнення. Адже почуття провини перед авторитетом та потреба у прощенні й спокутуванні утримує залежність. Схильність до узалежнення в українського електорату зумовлює відповідну специфіку підготовчих заходів пропаганди.

Архетип монарності буття. Тут монарність розуміється як синонім закинутості в буття і нівелюється індивідуалізмом.

Архетип вічної правди виявляє себе у відсутності раціональної диспозиції в ситуаціях обстоювання особистих інтересів. Він зумовлює пошук опори буття у вигляді естетичного ідеалу.

Архетип звеличення юродивого означає, що психокультура візантизму потребує для власного самовиправдання великої кількості непродуктивних індивідів. Звідси перепони для здібних та клопотання про непродуктивних у сучасному суспільстві.

Характеризуючи особливості сучасної української ментальності необхідно відмітити загальні характеристики російського та українського менталітету.

Розглядаючи загальні особливості російського та українського менталітету, спираючись на класифікацію М. Решетнікова, необхідно відмітити такі його риси: просторова експансія, соборність, євразійство, орієнтація на першу особу в державі, боговиборність, Зупинимося на деяких

характеристиках більш детально [3].

Просторова експансія. М. Решетніков, розглядаючи дану рису менталітету, підкреслює, що на протязі багатьох століть кордони Київської Русі, а потім Росії мали умовний характер(на відміну від Європи з чіткими кордонами) і постійно розширялися. Наявність багатьох малозаселених просторів створювало умови для міграції та викликало почуття очікування нового, а іноді невизначеності. Це зробило певний вплив на формування національної самосвідомості. А саме, можливість відходу на нові землі, тобто просторова експансія, перешкоджала формуванню напруженого та постійного відношення до праці, скоріше розвивало споживче відношення до природи та надмірну терплячість та покірність. З іншого боку, розвивало здатність адаптації до нових умов існування. В ракурсі нашого дослідження

дана особливість ментальності народу сприяє відкритості до нових контактів, співробітництву та діалогу [3].

Общинність. Найбільш яскрава риса менталітету. В основі її общинні

цінності, колективність, любов та солідарність, взаємодопомога та співчуття. Ця культура має глибокі історичні корені: саме общинне буття дозволило українському народу зберегтися як самостійний етнос при умовах численних нападів зовні, при постійному зовнішньому тиску зі сходу та Заходу.

Соборність. “Соборна особистість” – головний архетип та культурний

ідеал українського етносу. Саме соборність протиставляють європейському

принципу формально-юридичної рівності окремих особистостей. Соборність передбачає поєднання солідарних дій та духовного єднання. Причому приорітет в цьому союзі належить духовному началу. Основним принципом соборності є органічне з’єднання єдиного та загального, єдиного та різноманітного. Соборність, як говорить Шапошников Л.Є., передбачає прийняття людьми найвищих цінностей при збереженні неповторних рис кожного окремого індивіду [3].

Євразійство. Історично Україна перехідна держава, посередниця між

Європою та Азією. Дійсно наша держава ніколи не належала до Заходу ні

до Сходу, також не належала до скандинавського “Північну”, ні до мусульманського “Півдня”. Наша держава завжди існувала на межі полярних цивілізацій та культур, не була здатна до синтезу, а виконувала амортизаційну функцію. В певній мірі це обумовило протерічність души українського народу та стійку орієнтацію на збереження самобутності.

Орієнтація на першу особу держави. Соціально-психологічні дослідження підтверджують той факт, що тривала відсутність дійсних інститутів права в державі сприяє безмежній владі першої особи. Незалежно

від конкретного ім’я, історичних орієнтирів, моральних ідеалів та цінностей, які декларуються, “перша особа” в свій історичний період виступає її кумиром. Решетніков .М. стверджує, що безумовна народна довіра кумиру може обернутися повним невизнанням лідера, який втратив довіру. Таким чином, “орієнтація на першу особу” – стійка ментальна особливість – неминуче веде до сакралізації влади, породжує невірні уявлення про те, що зміна лідера автоматично призведе до покращення життя. Це в кінцевому рахунку гальмує суспільний прогрес.

Прагнення до абсолюту. Ця ментальна особливість проявляється в прагненні до абсолюту, пошуку абсолютного добра та правди, духовному радикалізмі. Такі настанови призводять до нехтування реальності, невмінню

та небажанню жити сьогоденням, прагненню до абсолютного соціального устрою. Прагнення до вищого, абсолютного, як ментальна особливість нашого народу виконує мобілізуючу функцію в екстремальних ситуаціях. Український народ проявляє найвищу стійкість та наполегливість, згуртованість при досягненні своєї мети в періоди високої напруги для нації. В не екстремальних умовах ця ментальна особливість стає перешкодою на шляху активності.

Боговибірность. В основі боговібірності лежить православ’я. Це твердження виходить як із етимологічних трактовок слова» православ’я В православ’ї акцент робиться на духовному змісті учення Христа, і тому православна свідомість зорієнтована на абсолютне та вічне. Саме духовні якості православної людини визначають міру його досконалості, а не які-небудь зовнішні параметри, будь то положення в соціальній ієрархії, розміри майна та професія.

Незважаючи на зміни в суспільній та політичній свідомості, більшість українців поділяють принципи та цінності общинно-соборної культури, такі як рівність, солідарність, взаємодопомога. Історія показує, що ментальність українців має визначальний вплив на такі основні риси їх політичної культури: волелюбність, демократизм, миролюбність, толерантність, а також зверхність особистих інтересів над загальнонародними, політичний конформізм, схильність до анархізму, міжусобної боротьби. Однак, українська ментальність та українська національна свідомість у цілому мають суперечливий характер, що зумовлено як межовістю існування, так і багатовіковим підневільним станом України. Це означає, що в культурі нації водночас виявляються різні, навіть протилежні, якості: героїзм і пасивність, волелюбність, індивідуалізм і конформізм, довірливість і підозрілість і т.ін. Кожна з них має свої причини та умови виникнення і свою роль в історичному процесі [7]. Історичний чинник виявляється в трагічності історії українців. Їхня психіка була часто в ”екзистенціально-межевому стані”.

Постійна загроза випадковості привела до двох типів реакцій: авантюрно-козацької та прихованого існування. Адже індивідуалізм в українців часто переважав над колективізмом. Однак, з нашої точки зору це носило скоріше ситуативний характер. В періоди прояву народної волі ( яка є провідною рисою національного характеру), іноді і свавілля, проявляється скоріше відрив від общини, прагнення проявити себе, індивідуалізм. Це все , щоб потім об’єднатися. Воля українського людини невіддільна від переживання колективістських почуттів.

Виявляючи ментальні настанови, які малі негативний вплив на формування національної єдності та державницьких якостей українського народу, спочатку слід визначити природні й споконвічні, а потім - набуті в умовах політичного поневолення. До перших, на наш погляд, можна віднести

крайній індивідуалізм (або егоцентризм), перевагу емоційного, почуттєвого

над інтелектом і волею та певні компоненти селянської психологічної настанови. Ці якості української ментальності в політичному житті нації проявлялися й зверхності особистих інтересів над загальнонародними і державними, небажанні підкорятися органам державної влади, підозрілості (громадоцентризмі), анархізмі, критиканстві, міжусобній боротьбі, політичній фракційності, хворобі отаманства, бунтарстві, проявах зрівнялівки, перевазі емоцій над розумом і волею під час вирішення політичних проблем, недостатньому розвитку вольових якостей та цілеспрямованості, недисциплінованості, неорганізованості, притупленні почуття громадянського обов'язку.

До другої групи ментальних настанов, що їх спричинили століття підневільного стану України, входять психологічна мімікрійність, формалізм, рецидиви рабської психології, комплекси "меншовартості" та "кривди". У політичній культурі ці психічні якості проявилися в поверховому, формальному сприйнятті політичних явищ і процесів, недооцінці їх як вирішальних факторів національного життя, недостатньому усвідомленні корінних потреб та інтересів народу, особливо потреби у власній державі, некритичному сприйнятті чужоземних політичних цінностей і норм, невірі в сили власного народу і покладання надто великих надій на безкорисливу допомогу інших держав, рабському служінні іноземним правителям, приниженому почутті національної гідності, кар'єризмі ціною зради національних інтересів, проросійських та інших чужинських політичних орієнтаціях [1]. До цієї групи психологічних чинників слід віднести також ментальну фрагментарність суспільства, породжену тривалою насильницькою розірваністю українського народу, його території між різними державами та цілеспрямованою асиміляцією. Різні ментальні настанови формували й різні типи політичних цінностей та ідеалів, віддаляли українство від власного культурного коріння.

Традиційно з маргінальністю пов’язують набір достатньо малосимпатичних характеристик: вразливість, агресивність, сумніви в особистій цінності, страх перед необхідністю приймати рішення, безпринципність, непередбачуваність у поведінці. Разом з тим маргіналам можуть бути притаманні пошук, динамізм, викликана необхідністю здатність до мобілізації власних адаптаційних потенцій, соціально ефективна поведінка. Така роздвоєність, неузгодженість, поєднання в одному соціумі різновекторних складових значно ускладнює прогнозованість соціальних процесів в Україні, можливості ефективного впливу на суспільну свідомість. Але це тільки підкреслює важливість дослідження та розуміння ментальних підвалин українського соціуму.

Підводячи підсумки, проаналізуємо подану вище інформацію про сучасні риси української ментальності як фактору специфіки діалогу в системі державного управління. У цілому ж досягнення згоди в державі шляхом співробітництва та діалогу на різних рівнях соціальної та політичної взаємодії, з нашої точки зори, є можливим, так як спирається на базові риси української ментальності: соборність, общинність, боговибірность [1].

Український менталітет, як любий інший тип менталітету, містить в собі як передумови до цього, так і фактори, які перешкоджають досягненню цієї мети. В його структурі містяться задатки діалогу. Однак, їх актуалізація і подальший розвиток потребує багато зусиль від народу та їх лідерів. Багато сил та часу необхідно затратити для того, щоб “компенсувати” ті ментальні особливості, які стоять на перешкоді до діалогової взаємодії влади та громадськості. Однак, під компенсацією ми розуміємо не радикальну зміну фундаментальних основ української ментальності, а поступову зміну її похідних. Все це підтверджує тезис про те що шлях некритичного переносу західних культурно-ціннісних моделей на якісно іншу українську основу є тупіковим.

Як стверджує М. Решетніков, ломка національних традицій - ні що інше, як культурна диверсія великої руйнувальної сили, яка викликає глибинний конфлікт та примушує націю до самозахисту. Запропонована тактика передбачає опору на сильні риси менталітету та нейтралізацію слабких, яки перешкоджають розвитку діалогових форм взаємодії в державному управлінні. Використання індивідуального стилю нації дозволить їй досягти суспільної згоди без радикальної своєї психології та зберегти самоповагу та самобутність. Ідея діалогу як способу індивідуального та суспільного буття сьогодні знаходить у наявності такої особливості світогляду українців як соборність та орієнтація на общинне існування.

Для українців важливими залишаються такі принципи соборної культури, як соціальна рівність, солідарність, співпраця. Україна повинна розвиватися відповідно особливостям своєї ментальності, тобто намагатися стати державою соціальної справедливості з пріоритетом духовно-моральних цінностей. Задача політичної науки полягає в знаходженні та законодавчому оформленні оптимального діалогу між вимогами общинності та індивідуальною свободою.

Список використаної літератури:

1. Головлева Е.Л. Основы рекламы : учебное пособие для вузов / Е.Л. Головлева. – М. : Академический проект, 2008. – 330 с.

2. Донченко Е. Социетальная психика / Е. Донченко. – К., 1994.

3. Ентоні Д. Сміт. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка : монографія / Ентоні Д. Сміт. – К. : Темпора, 2009. – 312 с.

4. Колесов В. В. Язык и ментальность / Колесов В. В. – СПб. : Петербург. востоковедение, 2004. – 240 с.

5. Кравченко П. Інтеграція ментальності та історизму в практиці історичної освіти / П. Кравченко // Практична філософія. – 2001. – №1. – С. 202-219.

6. Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях І третини ХХ сторіччя / В. Левандовський // Політична думка. – 1994. – № 3. – С. 58–68.

7. Погрібна В.Я. Специфіка української ментальності / В.Я. Погрібна, Є.В. Чернявський / Електронний ресурс: [сайт]. – Електронні данні. – Режим доступу : http://www.rusnauka.com/31_PRNT_2010/Philosophia/73535.doc.htm

8. Різун В.В. Теорія масової комунікації / В.В. Різун / Електронний ресурс: [сайт]. // Електронна бібліотека інституту журналістики. – Електронні данні. – Режим доступу : http://www.traducionalist.info/blog/osoblivosti_ukrajinskogo_ mentalitetu/ 2010-01-16-573

9. Смітюх Г. Український менталітет / Г. Смітюх, В. Стрілецький / Електронний ресурс: [сайт]. – Електронні данні. – Режим доступу : http://www.myslenedrevo.com. ua/uk/Publ/SacralUkraine/Mentality.html

10. Хроленко А. Т. Основы лингвокультурологии : учеб. пособие. – 2-е изд. / Хроленко А. Т. – М. : Флинта : Наука, 2005. – 184 с.

11. Стражный А. Украинский менталитет: иллюзии. Мифы. Реальность / А.С. Стражный. – К. : Подолина, 2008. – 384 с.

12. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології [Текст] : методичний матеріал / В. Янів. – Мюнхен : [б. в.], 1993. – 217 с.

Менталітет, не маю­чи чіткої структури, увесь час зникає як предмет наукового осягнення (Оле­на Донченко). Крім того, оскільки ці програмні взірці реалізуються і транс­люються між сучасниками і генера­ціями етносу здебільшого через психо­логічні механізми наслідування та імітації, то ментальність почасти ви­являється у формі колективного не­свідомого, тобто як явище критично неосмислене, нерефлексоване етнічним загалом, який здебільшого вчинково діє й соціально утверджується за звичками, звичаями, канонізованими передсудами і віруваннями.

Приємний виняток у цьому відно­шенні становить дослідження Олени Донченко, предметом якого є феномен соцієтальної психіки як цілісної психо-культури соціуму [3]. Він, хоч і сутнісно й тотожний феномену "мен­талітет", все ж характеризується біль­шою визначеністю щодо власної ста-тико-динамічної будови, яка водночас є структурою психологічної культури соціуму. У широкому розумінні соцієтальиа психіка – це "субстанція життя соціуму, котра передається від покоління до покоління у вигляді продукту наслідування історії і культури суспільства, вміщуючи географічні, кліматичні і ландшафтні умови життя людей, які заселяли ко­лись і засиляють нині дану терито­рію", а відтак своєрідний архетип у юнгівському розумінні [3, с. 32—32]. Важливо, що соцієтальна психіка, як і культура в цілому, здатна зберігати на речовинному, інформаційному та енергетичному рівнях матеріального буття сукупність станів, властивостей, здібностей, форм поведінки, взірців реагування та інших процесів психіч­ної прижиттєвої реальності навіть після смерті організму людини, що забезпечує родову пам'ять і наступ­ність коду психічного життя між поколіннями, котрий специфічний для кожного окремого соціуму. "Але якщо культура - пише авторка, - в основному своєму змісті утримує всю гаму духовного розвитку того чи того соціуму, то соцієтальна психіка (тобто психіка суспільства і навіть людства) містить більш специфічну інформа­цію про стійкі типи мислення і пове­дінки людей у соціумі, про законо­мірності відношень, які виникають у процесі взаємодії між людьми і гру­пами, про різні способи сприйняття, переробки і передачі інформації, на основі якої формуються ті чи інші поведінкові установки та ін." [3, с. 33]. Зазначені наукові узагальнення становлять важливу частку концепту­ального підґрунтя нашого досліджен­ня культурно-психологічних пара­метрів української ментальності.

Інший значущий теоретичний орієн­тир висвітлюваної проблематики стосу­ється утвердження вітоцептризму обстоюваної соціально-культурної парадигми. Людське життя на кінець XX століття стало в центрі не лише філософських розмірковувань та антропо­логічних досліджень, а й психологіч­них концепцій. "Методологічна функція категорії життя полягає в тому, щоб в єдиному концептуальному під­ході охопити суб'єкта, обставини, лю­дину, спільноту і суспільство, розгля­нути соціум в антропологічних вимі­рах" [4, с. 82]. Певною мірою законо­мірним є факт уведення поняття "повсякдення" до низки фундаментальних наукових категорій. Адже саме пов­сякденне життя - це найперша і найголовніша реальність буття не лише людини, а й групи, етносу, на­ції, соціуму.