19.2. Світоглядна і методична спадщина стародавніх

цивілізацій

В історії людства можна знайти чимало повчальних прикладів, які пов'язані зі становленням стійкого розвитку. Багато з них ілюструють екологічні помилки людини, однак є і чимало до­сить позитивних прикладів, коли відносини людини з приро­дою будувалися на дуже виваженій системі, яка дозволяла сус­пільству існувати в рівноважному стані з місцевими екосисте­мами протягом значних періодів часу.

Факти публікацій

Економічні суспільства в долині ріки Ніл залежали від рівноваги складної систе­ми використання природних ресурсів. Розливи ріки забезпечували сільського­сподарські землі необхідними для ґрунту поживними речовинами. Економічні системи, що спиралися на стійке землеробство, проіснували в долині Нілу 7 тисяч років (перші поселення з'явилися тут приблизно в 5500 р. до н.е.) і були зруйновані лише в XIX столітті з появою сучасних технологій. Безумовно, можна говорити про правильний вибір сільськогосподарських засобів виробни­цтва (вибір культур, знарядь праці, методів обробки землі, часу іригаційних робіт та ін.), однак він став можливим завдяки гнучкій системі економічних відносин, яка забезпечувала рівновагу інтересів виробників та інших верств населення. Відомо, зокрема, що в Стародавньому Єгипті існувала гнучка по­даткова система, адаптована до інтенсивності розливів річок: низькі рівні роз­ливів - низькі мита, високі рівні розливів - високі мита (Кен, 1998).

445

Економічні системи, які спиралися на стійке землеробство, проіснували в долині Нілу 7 тисяч років (!).

Сумний відступ_____________________________________________

Історія знає чимало протипежних прикладів, коли практичні дії, що стимулю­ються економічними засадами (часто під тиском політичної системи), за лі­чені роки руйнували екосистеми, які існували і, що дуже важливо, культиву­валися до цього століттями. Як не згадати хрущовсько-брежнєвську Цілину. Екосистема, яка успішно витримувала десятки поколінь скотарів, була зруй­нована всього за 3-5 років інтенсивним землеробством. Або «подвиг» тад­жицьких бавовнярів, які встигпи за якийсь десяток років перетворити квітучий оазис навколо Аралу в пустелю зі смердючою «калюжею» всередині. Мож­ливо, менш наочним, але не менш драматичним за своїми наслідками і по­вчальним є приклад України, де кілька десятиліть «зразкового» планового господарювання забрали понад 30% гумусу, затопили, підтопили, висушили, еродували й отруїли мільйони гектарів колись родючих земель, всесвітнього еталона чорнозему (Борщевский и др., 1998). Можна багато говорити про недосконалу техніку, лро неправильну технологію обробки землі, лро поми­лкові сівозміни і т.д. і т.ін. - але все це всього лише «покірні слуги» еконо­мічних відносин, які плануванням «від досягнутого» благословили орієнта­цію на результати нинішнього дня, незважаючи на наслідки навіть найближ­чого майбутнього, не кажучи вже про інтереси майбутніх поколінь.

Продуктивні сили стародавності - від античних часів до середньовіччя - були дуже тісно пов'язані з природним середо­вищем, адже основу економічної системи складало сільськогос­подарське виробництво. Не випадково, що в цей час людство впритул підійшло до усвідомлення необхідності рівноважного природокористування. З позиції сьогодення можна тільки ди­вуватися тим відкриттям, які здійснили мислителі та господарі стародавності у сфері «стійкого розвитку». Спробуємо тільки схематично відзначити ті ідеї економічної думки, які співзвучні сучасній концепції стійкого розвитку ( Всемирная, 1987).

Факти публікацій

• Висловлюючись сучасною мовою, державна програма природокористу­вання, яка зробила регулювання водопостачання основою економічних відносин у країні, була реалізована на території Стародавньої Месопо­тамії в Шумерсько-Аккадському царстві ще в III тисячоріччі до н.е. Зро­бити це було дуже складно, тому що на відміну від Нілу, сезонність розливу якого була приблизно постійною, розливи Тигру і Євфрату від-

446

бувалися часто раптово, завдаючи великої шкоди. Це, напевно, можна порівняти зі збитком від нинішніх НС. Проте завдання регулювання було вирішене настільки успішно, що і через 2000 років (!) на тій же території, але вже в іншій державі (Нововавілонському царстві) рукописи повідом­ляють про великі успіхи в матеріальному виробництві і розвитку товар­но-грошових відносин. Завдяки реконструкції іригаційної системи непе­редбачені розливи Євфрату припинилися, пюдям вдалося підкорити при­родну стихію примхливої ріки (Там же, с. 52—65).

• Прообраз «національних економічних рахунків», причому з урахуванням природних факторів, з'явився в тій же Стародавній Месопотамії, ще в III тисячоріччі до н.е. Господарські архіви древніх держав містять численні документи «економічної звітності». У рамках державного обліку здійс­нювалося обмірювання сільськогосподарських полів, що відображалося в спеціальних земельних кадастрах, у яких вказувався не тільки перелік ділянок, але і якість оброблюваної землі, а також особливості місця ЇЇ розташування (Там же, с. 54).

• Перша спроба трактування поняття справедливості на базі соціально-економічних відносин, у тому числі стосовно землі, між різними соціаль­ними групами: власниками, рабами, найманими робітниками — здійснена в Старому завіті Біблії (Там же, с. 69).

• Питання добробуту прямо пов'язуються з прагненням і умінням прово­дити активну політику з розвитку землеробства і освоєння нових земель у священній книзі Стародавніх персів «Авесті» (І тис. до н.е.). Якщо ж людина занедбає землю, її чекає бідність. Простежується і зворотний зв'язок: бідність веде до запустіння земель, тому аскетизм прямо засу­джується (Там же, с. 71-74).

• В трактатах Стародавніх персів з'являються найважливіші компоненти, що формують благополуччя людського співтовариства. Природа — пер­шооснова добробуту суспільства; природно-антропогенні системи мають існувати нескінченно; «суспільство вільне від усякого гноблен­ня». Суспільство повинне забезпечити всім громадянам вільний роз­виток. Саме ці якості закладає Мані у свою «Землю світла» (Іран, III ст. до н.е.). «Усе прекрасне породжене землею: пагорби охайні, красиві, суцільно вкриті квітами рясними; дерева, плоди яких не падають, не гни­ють і не знають червоточини; джерела, які вічно випивають божественну вологу, що наповнює все царство Світла, луги і гаї; незліченні будинки і палаци... які існують нескінченно, від віку до віку... Земля Світла безме­жна... вона вільна від найменшого гноблення, у ній немає нужденності і збитку, тут кожний пересувається як хоче, і живе по своїй вільній волі.» (Там же, с. 75).

• Гармонія Інтересів поколінь розглядається як економічна основа стій­кості розвитку суспільства в працях Конфуція (Китай_# VI—V ст. до н.е.) (Там же, с. 95).

• Час починає розглядатися як економічна категорія: «Мудрість правите­ля—у помірності, умінні не віднімати в хлібороба час, необхідний

447

для роботи на своєму полі» (Мен-цзи, Китай, XVIII-XII ст. до н.е.) (Там же, с. 98).

• Висувається концепція прогресивного розвитку суспільства, здійсню­ється спроба пов'язати чисельність народонаселення з виробництвом матеріальних благ. Хань фей вважав, що головна причина змін у сус­пільстві - зростання населення: «...у стародавності земних плодів і ко­ренів було багато, оскільки людей було мало» (Китай, 233 до н.е.) -це сказано за 2000 років до Мальтуса і майже за 2200 років до Ріо-конференції, яка прийняла концепцію стійкого розвитку (!) (Там же, с. 103).

• Необхідність відповідності знарядь праці характеру ґрунту (Китай, 81 р. до н.е. — думка, що, на жаль, дотепер не сприйнята в нашій країні) (Там же, с. 104).

• Ідея державного регулювання, ринкової економіки для цілей стійко­го стану - майже дослівна фраза (!) із трактату «Гуань-цзи» (Китай, IV ст. до н.е.) (Там же, с. 105).

• «Щоб управляти землею, держава має знати Ті природні властивості». Це не із сучасного підручника по сільському господарству, а з того ж Гуань-цзи. Там же рекомендується більш гнучко сформувати податкову систему: рівень «оподаткування має відповідати якості землі». Таким чином, йдеться про створення земельного кадастру (Там же, с. 105).

• «Загальна вигода і загальна любов», крім того «загальна користь — як сума окремих інтересів» — напевне, обов'язково мають з'явитися в сучасних їіринципах стійкого розвитку, а поки це рядки з трактату Мо Ді (Мо-цзи) (Китай, V ст. до н.е.) (Там же, с. 109).

• Розвиток особливої форми соціально-економічної і політичної організації суспільства-поліса (міста-держави) дозволяв ще в Стародавній Греції реалізовувати ідеї автономного управління локальними екосистемами («думати глобально — діяти локально») у межах федеральної держа­ви (Греція, VII-VI ст. до н.е.) (Там же, с. 113).

Напевно, можна припустити, що багато з наведених вище ідей були сформульовані в умовах локальної екологічної кризи, яку переживало людське суспільство на той момент у даному куточку земної кулі. Але кризу вдавалося перебороти, і людст­во надовго забувало про своє відкриття, поки не було змушене повертатися до нього знову з настанням нового екологічного конфлікту. Співзвучність тих чи інших ідей стародавності су­часним принципам стійкого розвитку пояснюється схожістю конфліктів між людиною і природою. Відмінності в тому, що нинішній конфлікт набув форми глобальної екологічної кризи.

448

19.3. Біля витоків економічної науки

Засновники економічної науки. Якщо говорити безпосередньо про економічну науку, то більшість дослідників погоджуються з думкою, що її начала слід шукати в працях давньогрецьких філософів, зокрема, Арістотеля (IV ст. до н.е.). Саме він є осно­воположником відразу двох концепцій поняття вартості: вихо­дячи з витрат праці і на підставі суб'єктивних оцінок корис­ності товару (Аникин, 1979, с. 21-22). Обидва ці підходи над­звичайно важливі в питаннях формування економічної оцінки природних ресурсів.

Багатство природи - ця звична сьогодні фраза (яка тільки в наші дні набула економічного наповнення у формі вартісної оці­нки природних ресурсів) - була вперше введена в науковий обіг гігантом середньовічної філософської думки Хомою Аквінським (1225-1274). Він вважав, що багатство поділяється на природне (наприклад, плоди землі) і штучне (золото і срібло). Земельна рента є мірою природного багатства (Костюк, 1997, с. 15).

«Труд є батьком багатства, а земля - його мати.»

Важко знайти економічний підручник, який не цитує цю фразу Вільяма Петті (1623-1687). На жаль, протягом багатьох років це залишалося лише декорацією, блиск якої затьмарював геніальність відкриття, зробленого вченим. Суть його у відповід­ності й рівноправності природних і трудових факторів при фор­муванні вартості продукції. Це стає зрозуміло, якщо прочитати В. Петті більш уважно.

З першоджерела

«Оцінку всіх предметів варто було 6 привести до двох природних знамен­ників - землі і праці. Нам слід було 6 говорити: цінність корабля або сюр­тука дорівнює цінності такої-то і такої-то кількості землі, такої-то і такої-то кількості праці, тому що і те і інше — і корабель, і сюртук - створені землею і людською працею» (Петти, 1940, с. 165). На жаль, проблема економічної оцінки природних факторів (землі) і рівного (нарівні з працею) їх урахування в економічній системі не вирішена і дотепер. Від успіху вирі­шення цього завдання значною мірою залежить успіх реалізацГі" цілей стій­кого розвитку.

449

Класична економічна школа. Витратною концепцією еконо­мічної оцінки природних ресурсів сучасна економічна школа зобов'язана класичній школі, засновниками якої називають Адама Сміта (1723-1790) і Давида Рікардо (1772-1823). Саме ця школа обґрунтувала концепцію трудової теорії вартості, від­повідно до якої мінова вартість товару визначається витратами його виробництва, тобто рентою (яку платять за землю), прибу­тком, заробітною платою і ціною сировини. «Заробітна плата, прибуток і рента суть три первинних джерела як усякого до­ходу, так і всякої мінової вартості» (Смит, 1993). Саме на фу­ндаменті класичної школи вже в наші дні була розвинута витратна концепція оцінки природних благ, дуже популярна в соціалістичних країнах.

З першоджерела

Класична школа сформулювала також ще один вектор вартісної оцінки, який можна успішно застосовувати саме до природних ресурсів і на який, на жапь, мало звернули увагу неокласики. Цей вектор — ступінь дефіцитності. «Товари, яким притаманна корисність, отримують свою цінову вартість із двох джереп: своєї рідкісності і кількості праці, яка потрібна для виробницт­ва» (Рикардо, 1993).

З класичною школою пов'язані також К. Маркс і Т. Маль-тус, які належать до найбільш відомих економістів.

З першоджерела

К. Маркса, напевне, можна назвати економістом, якого найбільше цитували в країнах колишнього соціалістичного табору (що, втім, ще не є показником ступеня його дослідженості). Колись гучна риторика апологетики «єдино пра­вильного вчення» змінилася на не менш інтенсивну кампанію з протипежним знаком. На жапь, і перше, і друге рідко сприяє усвідомленню істини. Цілком імовірно, найважливіші думки в працях Маркса ще мають бути досліджені. Не виключено, що деякі ідеї, що народилися, можливо інтуїтивно, в моменти прозріння і надовго випередили час, не бупи до кінця усвідомлені і самим автором. Хіба мала якийсь сенс у часи «основоположника» теза про «засоби виробництва суспільного користування»! Вона стала зрозумілий лише через сто років з появою інформаційної економіки. Тільки такий засіб виробництва, як інформація, невідомий в часи першого марксиста, надає можливість вико­ристовувати його одночасно нескінченній кількості виробників. Або до чого міг привести в XIX столітті заклик до безкласового суспільства? Після 1917 року світ зміг у цьому переконатися наочно. Разом з тим перспектива безкласово­го суспільства можлива тільки в межах концепції «космічного корабля Зем-

450

ля» і за формування основ інформаційного суспільства. Якщо зацікавлений читач зможе перебороти «алергію», пов'язану з ім'ям К. Маркса, він зможе знайти дуже багато свіжих думок саме щодо проблематики стійкого розвитку (Маркс К.,ЗнгельсФ. Т. З, с. 26-43; т. 20, с. 384-496; т. 23_# с. 10, 515; т. 25, ч. 2, с. 337; т. 32, с. 45; т. 42, с. 92, 116-118).

Томас Роберт Мальтус (1766-1834) став першим економістом взагалі і представником класичної школи, у працях якого, зокрема, природні обме­ження розглядалися як одні з основних факторів економічної системи. Маль­тус висловив припущення, що за відсутності перешкод населення зростає в геометричній, а виробництво параметрів споживання - в арифметичній про­гресії, що може привести до кризи перенаселення і, висловлюючись сучас­ною мовою, соціальної та екологічної криз. Усі висновки основної праці Маль-туса «Досвід про закон народонаселення» - наслідок із цих припущень.

• Маркс писав про ЗАСОБИ ВИРОБНИЦТВА СУСПІЛЬ­НОГО КОРИСТУВАННЯ за 100 років до появи інформа­ційної економіки.

• Мальтус вперше почав розглядати ПРИРОДНІ ОБМЕ­ЖЕННЯ як фактор економічної системи.

У літературі докладно проаналізоване значення теорії Маль-туса як своєрідного застереження людству. Мальтус, як пред­ставник класичної школи, бачив шляхи вирішення зазначених суперечностей у пошуку стану економічної рівноваги. Мальтус часто стверджував, що він не є супротивником росту населення: «Вороги, з якими я борюся, суть порок і бідність. Заради осла­блення дій цих страшних супротивників я пропоную встанови­ти між населенням і продовольством таке співвідношення, яке не викликало б боротьби між ними» (Мальтус, 1993). (Як не провести паралель зі стійким розвитком!)

19,4. Здобутки неокласичної та інституціональної шкіл

Неокласична школа, основоположниками якої були У. Дже-вонс (1835-1882), М. Вальрас (1834-1910) і К. Менгер (1840-1921) у даний час домінує в західній думці. Принципові позиції цієї школи, які відрізняють її від попередників, можна сформу­лювати таким чином:

• концентрація на споживчій вартості товару; саме пере­ваги споживачів визначають обмін на ринку (у класичній

451

школі визначальним фактором були витрати праці у виро­бника);

• обмеженість ресурсів; ресурси є обмеженими і в умовах кон­куренції розподіляються між економічними суб'єктами; упе­рше для економічної теорії обмеженість стає не «екзотикою», як у Мальтуса, а звичайною, нормальною умовою економіч­ного життя;

• рівновага; у центрі теорії - поведінка виробника, який мак-симізує свій прибуток, і споживача, який максимізує свою корисність від придбання благ;

• неоднаковість вартісних оцінок різних одиниць одного й того самого товару; кожна подальша (гранична/«маржинальна») одиниця товару відрізняється від попередньої витратами праці виробника і корисністю у споживача (класична школа спиралася на середні вартісні показники); саме це відкриття було назване «маржинальною революцією»; навіть у радян­ській науці, що в цілому ігнорувала «маржинальність» в економіці, вона використана в концепції замикаючих витрат на природні ресурси.

Таким чином, з деяким спрощенням можна сказати, що класична теорія економічного накопичення капіталу (зростан­ня прибутку на капітал) була замінена концепцією загальної рівноваги в економічній структурі.

Аналізуючи першоджерела

З погляду формування екологічно обумовлених напрямків економічної теорії надзвичайно важливо те, що неокласики вирішили ряд теоретичних питань, які підготували ґрунт для раціонального природокористування 1990-х. Ос­новні з них наведені нижче.

• Поява поняття «рівновага» серед основних предметів вивчення економі­чної теорії.

• Відкриття Дж.Б. Кларком закону спадної граничної продуктивності, окре­мим випадком якої є «закон віддачі» або «закон спадної родючості» А. Ма-ршалла. В інтерпретації Дж.Б. Кларка, який відкрив закон, за незмінної каліталоозброєності завжди існує такий обсяг виробництва, при переви­щенні якого гранична продуктивність праці починає знижуватися з кожним знову залученим працівником, і навпаки, при незмінній чисельності пра­цюючих після досягнення певного оптимального рівня продуктивності гра­нична продуктивність лраці може підвищуватися тільки завдяки росту капІ-талоозброєності. Фактично дане відкриття підготувало плацдарм для вклю­чення компонентів науково-технічного прогресу в теоретичні парадигми, які описують співвідношення людини і природи (Кларк, 1992).

452

Зміна інтерпретації капіталу, включення в це поняття «людського капі­талу» («здібності людини так само важливі, як засоби виробництва і будь-який інший вид капіталу») дозволила А. Маршаллу сформулювати закон зростаючої віддачі: «У той час як роль, яку відіграє у виробництві приро­да, виявляє тенденцію до скорочення віддачі, роль, яку відіграє в ньому людина, виявляє тенденцію до зростання віддачі. Закон зростаючої від­дачі: збільшення обсягу витрат капіталу і праці звичайно веде до вдо­сконалення органі заїці виробництва, що підвищує ефективність вико­ристання праці і капіталу» (Маршалл, 1993). Відкриття цього закону надзвичайно важливе для формування напрямів розв'язання суперечно­стей між виробництвом і природою.

Поява принципово нового розділу економічної теорії (соціально-еконо­мічної динаміки), який характеризує процеси, що впливають на багатс­тво і добробут людей за умови, коли суспільство змінює форму і спосо­би діяльності (Кларк, 1992). Серед одного з п'яти видів змін, що деста­білізують економіку, Дж.Б. Кларк називає збільшення населення. Та­ким чином, економічна наука формує передумови для врахування при­йдешніх змін, які викликані поряд з іншим і екологічними причинами. У зв'язку з цим велике значення має наслідок так званого «принципу Па-рето»: коли економіка досягає оптимуму Парето (стан, при якому поліпшити становище будь-кого з учасників обміну неможливо без того, щоб не погіршити стан хоча б одного з інших), то подальше поліпшення будь-яких із важливих показників можливе тільки внаслі­док глибокого структурного зрушення (Pareto, 1971)...Мимоволі хо­четься додати: «Але не за рахунок експропріації, за принципом: «гра­буй награбоване!».

Включення в систему цілей розвитку економіки разом із традиційними економічними компонентами (дохід, прибуток) низки соціальних цінно­стей (вільний час, умови праці і відпочинку, можливості творчого розви­тку та ін.). Зокрема, А. Маршалл прозорливо пов'язував збільшення значення вільного часу із зростанням темпів змін у навколишньому світі і підвищенням ролі творчої праці. Як три життєво необхідні речі для по­вної віддачі в праці він назвав «свободу, надію і зміни» (Маршалл, 1993). Значення цих факторів стануть зрозумілими після 70-х років XX ст. у зв'язку з концепцією переходу від «ковбойської" економіки» до «еко-номіки космонавтів» і необхідності формування нової системи ціннос­тей, пов'язаної з розвитком поняття «якість життя». Поставлено проблему досягнення соціальної справедливості шляхом пе­рерозподілу доходів у суспільстві. Зокрема, Артур Пігу («Економічна теорія добробуту», 1924) пропонував державі скорегувати недоско­налість ринкового механізму (наприклад, для запобігання роздуван­ня цін монополіями) шляхом застосування системи економічних інстру­ментів (податкових важелів, субсидій, кредитних механізмів, плате­жів, ін.) (Pigou, 1997). Спід зазначити, що подібну мету перерозподілу доходів для досягнення соціальної справедливості задовго до Пігу ставив К. Маркс і його послідовники, але засоби досягнення цієї мети знаходи-

453

лися аж ніяк не економічні. Обидва ці досягнення «неокласицизму» - як мета, так і засіб — будуть належним чином оцінені екологами у 80-90-ті роки XX сторіччя. Еколого-економічний інструментарій буде взятий на озброєння в більшості країн. Досягнення соціальної справедливості стосовно природних благ стане однією зі складових стійкого розвитку.

Неокласики вперше органічно включили в економічну тео­рію: ОБМЕЖЕННЯ, РІВНОВАГУ, ВИГОДУ СПОЖИВАЧА, ЗМІНИ і СВОБОДУ.

За винятком окремих фрагментів, екологічні фактори не були сприйняті неокласиками того періоду. Не будучи гармонічною складовою економічної моделі, екологічна компонента навіть «заважала» реалізації основних цілей, передбачених теорією.

Примітка

Зокрема, з погляду неокласичної економіки, зростання населення є надзви­чайно позитивним фактором, тому що забезпечення повної зайнятості веде до збільшення попиту, ріст економіки через зростання ВНП на душу насе­лення. Інакше кажучи, чим більше людей - тим більше споживання, а отже, виробництво. Процеси перенаселення, виснаження ґрунтів та інші сполучені з ростом населення екологічні ефекти випадають з теорії, доводять очевид­ність її обмеженості використанням у короткострокових моделях.

Разом з тим, вважаючи необхідним збереження ринку як головного регулюючого механізму в суспільстві, неокласики вирішили найважливіші теоретичні питання, що підготували ґрунт для розвитку екологічно орієнтованих напрямів економі­чної науки.

Інституціоналізм. На початку XX століття на противагу по­силенню монополістичних тенденцій виник новий напрям еко­номічної думки, який дістав назву інституціоналізму, що мож­на розцінювати як своєрідну альтернативу неокласицизму. Якщо неокласики виходять з тези про досконалість ринкового механі­зму і саморегуляції економіки (що у свою чергу базується на пріоритеті економічних інтересів), то інституціоналізм рушій­ною силою економіки поряд з матеріальними стимулами вва­жає також духовні, моральні, правові та інші фактори (при цьому різні інтереси не поділяються на первинні і вторинні і не проти­ставляються один одному).

454

Аналізуючи першоджерела

Представники інституціоналізму зробили свій внесок у формування переду­мов стійкого розвитку. Основні з них сформульовані нижче.

• Поява в системі мотивів діяльності homo ecnomicus — «економічної лю­дини» (визначення американського економіста Торстена Веблена в «Теорії дозвільного класу», 1899 р.) (Веблен, 1984) цілого комплексу нееко­номічних факторів (традиції, моральні норми, прагнення до престижу, ін.). Саме в силу цих неекономічних інтересів значна роль у регулюванні економічної діяльності належить інститутам, що здійснюють вллив на поведінку людини: держава, родина, моральні і правові норми. Ця теза належним чином оцінена сучасними «зеленими» інститутами: партіями, асоціаціями і навіть релігійними угрупованнями.

• Використання угод як засобів вирішення конфліктів між різними еко­номічними суб'єктами і укладання угод. Причому, на думку Джона Коммонса («Інституціональна економіка», 1924 p.), учасниками домо­вленостей все частіше будуть виступати профспілки і союзи підприємців. Крім того, держава повинна виступати не тільки як арбітр, але і як сила, що змушує виконувати прийняті за договором зобов'язання. Ці поло­ження є необхідними в наші дні, коли угоди стали однією з основних форм вирішення екологічних конфліктів як на міжнародному, так і на внутрішньонаціональному рівнях (Commons, 1931).

• Обґрунтування Р. Маррісом (Marris R. The Economic Theory of «Managerial Capitalism», N. Y., 1964) зміни основної мети управлінських структур корпорацій. Учений доводить, що головним для них є не максимізація прибутку, а «стійкий темп зростання», спрямований насамперед на збіль­шення активів. На думку Р. Марріса, мотиви керівників впливають на поведінку фірми ще більше, ніж характер ринку (Белл, 1999, с. 126).

• Включення довгострокових планів і централізованого макроекономіч-ного регулювання в систему управління економічними суб'єктами. Ускладнення й укрупнення виробництва, на думку Джона Кеннета Гелб-рейта («Нове індустріальне суспільство», 1961), сприяє розвитку дов­гострокового планування. Поведінка сучасної ринкової економіки усе більше визначається великими корпораціями, які випускають складну тех­ніку: автомобілі, літаки, системи зв'язку, засоби обробки інформації. Тільки на основі чіткого довгострокового планування роботи можна за­здалегідь укладати контракти на наукові і конструктивні розробки, по­стачання сировини і комплектуючих. Подібний підхід заклав основу еко­логічно орієнтованого планування, яке, у свою чергу, спиралося на роз­робку прогнозів і програм соціально-економічного розвитку (Galbraith, 1967).

• Формування гіпотези про перехід функції координації економічного управ­ління суспільством до інтелектуального суспільного прошарку, так званої «техноструктури», до якої'належать учені, фахівці з технологій, управ­лінці, фінансисти та ін. У вже згаданій роботі Гелбрейт висловив думку, що влада завжди переходить до того фактора виробництва, який

455

найменш доступний і який найскладніше замінити. Спочатку це були природні фактори (наприклад, земля, надра), потім капітал, а тепер «це сукупність людей, які мають різноманітні технічні знання, досвід, зді­бності, що необхідні для сучасної промислової технології і плануван­ня» (там же). Інакше кажучи, йдеться про інформацію. Цю ідею людс­тво має ще належним чином оцінити в майбутньому, коли здатність інте­лектуального потенціалу людства запобігти екологічній катастрофі набу­де життєво важливої цінності (Там же).

ІНСТИТУЦЮНАЛІСТИ усвідомили ІНФОРМАЦІЙНІ ФАК­ТОРИ як активну компоненту економічної системи.