67. Що показує дюрація цінного паперу та в яких одиницях вона вимірюється?

Середньозважений строк погашення (дюрація) — це міра приведеної вартості фінансового інструмента, що показує середню тривалість періоду, протягом якого всі потоки доходів за цим інструментом надходять до інвестора. Дюрація показує період окупності фінансового інструмента, тобто час, через який банк зможе повернути кошти, витрачені на його придбання.

Показник дюрації може характеризувати будь-які фінансові інструменти: окремий цінний папір, портфель цінних паперів, банківський кредит, сукупний динамічний баланс банку. Проте найчастіше дюрація використовується для аналізу довгострокових фінансових інструментів, а саме боргових цінних паперів з тривалими термінами обігу.

Дюрація цінного папера обчислюється за формулою Ф. Макуолі і є відношенням приведеної вартості суми всіх очікуваних потоків доходів за цінним папером, зважених за часом надходження, до його ринкової ціни:

         ,      де D — дюрація цінного папера (роки, місяці); Si — очікувані потоки процентних доходів в і-й період ; і — періоди проведення виплат; п — загальна кількість періодів; d — ставка дисконтування; N — номінальна сума боргу; р — ринкова ціна цінного папера.

69. У чому полягає сутність поняття "управління активами і пасивами" у сучасному банківському менеджменті?

Оскільки аналіз банківської діяльності є складовою загального процесу управління, то його структура та інструментарій значною мірою залежать від чинної в банку концепції управління фінансами, з огляду на яку формується банківський проце­сор. Очевидно, що для формування оптимального процесора необхідно вибрати й найдосконалішу з усіх можливих за даних обставин концепцію управління фінансовими потоками банку.Аналіз методологічних підходів до управління фінансами комерційного банку та процесу їх еволюції, дає підстави виділити три основні з них .1) через управління активами;2) через управління пасивами;3) через управління активами і пассивами.(інтегрований).У міжнародній практиці керівництво кредитними установами здійснювалось переважно через управління активними операціями. За такого підходу банкіри сприймали джерела формування ресурсів — зобо­в’язання і капітал — як такі, що не залежать від їхньої діяльності, а визначаються, головно, можливостями та потребами клієнтів і акціонерів банку. Зрозуміло, що коли банк не може вплинути на обсяги, вартість та структуру залучених коштів, то ключову сферу прийняття рішень керівництвом банку буде пов’язано з розміщенням активів, а управлінські рішення здебільшого стосуватимуться того, кому надавати обмежені обсяги наявних кредитних ресурсів і якими мають бути умови позички.Такий підхід(управління через активи) унеможливлює передовсім максимізацію прибутку, адже, з одного боку, банк відмовляється від управління залученими коштами, тобто від впливу на їхню вартість, а з другого — він змушений значну частину своїх активів тримати у високоліквідній формі, що призводить до зниження доходів. В Україні певні банки й досі користуються саме таким підходом до управління, оскільки він є простим, зрозумілим і звичним, а невисокий рівень кваліфікації банківських працівників перешкоджає застосуванню складніших стратегій. Щоправда, іноді це пояснюється специфікою самого банку Цей підхід (управління через пасиви) дав можливість банкам поступово реструктуризувати свої баланси в напрямі мінімізації витрат за залученими коштами і, кінець-кінцем, збільшити прибуток і капітал. Для забезпечення бажаного обсягу, структури та рівня витрат банки по­чали застосовувати як цінові, так і нецінові методи управління залученими коштами. Зазначимо, що помітною перевагою стратегії управління банком через пасиви є можливість підвищити прибутковість, контролюючи операційні витрати та точніше прогнозуючи потреби банку в ліквідних засобах.Проте управління фінансовими потоками банку через пасиви не виключає паралельного управління активами: проблема, однак, полягає у рівнях їхнього розмежування та, сказати б, «автономізації». Головним недоліком занадто великої «автономізації» є те, що кошти залучаються без урахування ефективних напрямів їх розміщення. У період економічних підйомів та зростання попиту на кредитні ресурси такий підхід може бути виправданим і корисним. Але під час зниження активності, коли попит на кредити обмежений, він призводить, як правило, до скорочення прибутків і навіть може завдати збитків.Практика роботи окремих українських банків повною мірою відображає недоліки автономного підходу до управління активами і пасивами. Досить високий рівень кредитних ставок на вітчизняному ринку не дає змоги позичальникам активно використовувати інструментарій кредитування у своїй діяльності, і банки, залучивши кошти, все частіше натрапляють на проблему їх ефективного та надійного розміщення. Управління банками через пасиви залишається в Україні найпоширенішим, що підтверджується, зокрема, процесами активного регулювання банками рівня депозитних ставок як основного інструменту управління залученими коштами.Зміст нового підходу(Інтегрований) полягає в розумінні того, що зниження витрат банку завдяки управлінню пасивами так само допомагає досягти цільового рівня прибутковості, як і надходження від активних операцій. При цьому ціна кожної операції чи послуги має перекривати витрати банку з її надання. Бан­кіри високо оцінили потенційні можливості скоординованого під­ходу до управління активами і пасивами і доклали багато зусиль для його вдосконалення.Отже, перевагою інтегрованого підходу є максимізація прибутку за умови досягнення прийнятного рівня ризику, а також можливість більш зваженого підходу до проблем управління ліквідністю завдяки точнішому визначенню потреби в ліквідних кош­тах. Особливість його полягає у поєднанні всіх методів автономного управління банківськими портфелями в один скоординований процес. Нині у світовій банківській практиці інтегроване (скоординоване) управління активами і пасивами банку більшість фахівців визнає за єдиний раціональний спосіб управління, здатний забезпечити виживання банку у висококонкурентному ринковому середовищі. За сучасних умов підвищеної волатильності фінансових ринків та зростання загального рівня ризикованості саме цей підхід визнано найефективнішим: у межах УАП формується найзагальніше, глобальне розуміння процесу управління банківськими фінансами, яке потребує координації різноманітних специфічних функцій, спрямованих на досягнення економічних цілей банку