Підручники та навчальні посібники:

Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студ. Вузів. – К.: Академія, 2002. – 656 с.

Грицак Я.Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.: Навч. Посібник. – К.: Генеза, 1996. – 360 с.

Грушевський М. Ілюстрована історія Україні. – К.: Наукова думка, 2002. – 544с.

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К.:Либідь, 1993. – 288 с.

Державні, політичні та громадські діячі України: політичні портрети: Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. І-ІV рівнів акредитації / В.І.Астахова, К.В.Астахова, Є.О.Бондарєв та ін. – К.: Ін Юре, 2002. – 473с.

Етнічна історія давньої України /П.П.Толочко, Д.Н.Козак, О.П.Моця та ін. – К., 2000. – 276 с.

Залізняк Л.Л. Первісна історія України: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2000. – 263 с.

Історія України /Ю.Зайцев, В.Баран, Я.Грицак та ін. – 2 вид. – Л.: Світ, 2002. – 520 с.

Історія України від найдавніших часів до наших днів: Навч. посібник для студ. вузів /Ю.І.Макар, Б.Ф.Біленький, А.П.Коцур та ін. – Чернівці, 1998. – 335 с.

Історія України. Документи. Матеріали: Посібник /В.Ю.Король (уклад., комент.). – К.: Академія, 2002. – 448 с.

Історія України: Навч. посіб. /В.М.Литвин, В.М.Мордвінцев, А.Г.Слюсаренко – К.: Знання-Прес, 2002. – 670 с.

Історія України: навч. посіб./В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржий та ін. – К.: Альтернативи, 2002. – 472 с.

Історія України: Хрестоматія: У 2-х ч. /Упор. С.М.Клапчук, Б.І.Білик, Ю.А.Горбань та ін. – К.: ІЗМН, 1996. – Ч. І. – 372 с. – Ч. ІІ. – 336 с.

Лановик Б.Д. та ін. Історія України: Навч. Посібник для студ. – К.: Знання, 2000. – 574 с.

Остафійчук В.Ф. Історія України: Сучасне бачення: Навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – 352 с.

Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /За ред. В.І.Танцюри – К.: Академія, 2001. – 488 с.

Семененко В.І., Радченко Л.О. Історія України з прадавніх часів до сьогодення: Навч. посібник. – Х.: Торсінг, 2003. – 480 с.

Субтельний Орест. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1994. – 736 с.

Федорченко Ф.К., Дьорова Т.А. Історія туризму в Україні: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2002. – 195 с.

Додаткова література:

Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорізька Січ як український феномен. – К.: Заповіт, 1995. – 174 с.

Баран В. Давні слов’яни. – К.: Наукова думка, 1998. – 345 с.

Веселова О.М. та ін. Голодомори в Україні, 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу. – К.; Ньо-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. – 274 с.

Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст.: Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети /В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин, Ю.О.Калінцев та ін. – К.:Вища школа, 2002. – 360 с.

Визволення України: Велика Вітчизняна війна: 1941-1945: Хронологічний довід / В.А.Дрозд та ін. -.: Парламентське вид-во, 1999. – 136 с.

Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К.: Політвидав України, 1990. – 605 с.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ – ХVІІ ст.: кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996. – 223 с.

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К.: КМ Acodemia, 1998. – 276 с.

Історія України в особах: Литовсько-польська доба /О.М.Дзюба, М.В.Довбишенко, Я.Д.Ісаєвич та ін. – К.: Україна, 1997. – 272 с.

Історія українського війська. – Львів: Світ, 1999. – 704 с.

Історична наука: термінологічний і понятійний довідник: Навч. посіб. / В.М.Литвин, В.І.Гусєв, А.Г.Слюсаренко та ін. – К.: Вища шк., 2002. – 430 с.

Кентій А.В. Українська повстанська армія в 1942-1943 рр. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1999. – 287 с.

Костюк Г.О. Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки): Дослідження і спостереження сучасника. – К.: Смолоскип, 1995. – 508 с.

Напередодні. Україна на рубежі тисячоліть. Експертні оцінки / Л.Бентковська та ін. – К.: Український вимір, 2000. – 175 с.

Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. – К.: Либідь, 1999. – 976 с.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція ХУІІ ст. (1648-1676 рр.) // Україна крізь віки: В 15 т. – К.: Альтернативи, 1999. – Т. 7. – 351 с.

Толочко О. Київська Русь. – К.: Наукова думка, 1998. – 368 с.

Україна: ХХ століття: У 2-х книгах /В.Литвин, В.Смолій, М.Шпаковський. – К.: Альтернативи, 2002.

Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993. –

ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ

1. Предмет, метод і завдання курсу “Історія України”.

2. Періодизація, історіографія і джерела історії України.

3. Первісна людина на території України і памятки її культури в контексті суспільного поступу.

4. Виникнення перших державних обєднань на території України.

5. Східні словяни у давнину. Антський союз.

6. Передумови створення Київської Русі. Перший етап розвитку.

7. Розквіт Київської Русі. Прийняття християнства.

8. Політичний та економічний устрій, Київської Русі. Причини занепаду держави.

9. Галицько-Волинська держава – спадкоємець Київської Русі. Боротьба проти монголо-татарського нападу.

10. Занепад Галицько-Волинської держави та боротьба за українські землі між Литвою, Польщею та Угорщиною.

11. Русько-Литовський період української історії.

12. Українство в добу Речі Посполитої.

13. Виникнення козацтва і його розвиток. Характеристика різних категорій козацтва.

14. Демократична козацька республіка – Запорізька Січ.

15. Причини, характер і основні етапи визвольної війни українського народу середини ХУІІ ст.

16. Державотворча діяльність Б.Хмельницького. Початок формування Козацько-Гетьманської держави.

17. Переяславська Рада. Сутність Березневих статей 1654 р. Оцінка договору в історичній науці.

18. Внутрішня та зовнішня політика Гетьманської Держави в другій половині ХУІІ – на початку ХУІІІ ст.

19. Внутрішня та зовнішня політика гетьмана І.Мазепи. Боротьба за автономію України.

20. Інкорпорація українських земель до складу Росії. Нищення гетьманського устрою та Запорізької Січі.

21. Розподіл українських земель між Російською та Австрійською імперіями, їхнє соціально-економічне становище.

22. Українське національне відродження у першій половині ХІХ ст. Кирило-Мефодієвське братство.

23. Соціально-політичне життя і розвиток економіки на українських землях в першій половині ХІХ ст.

24. Реформи 60-70-х років ХІХ ст. в Російській імперії та їх вплив на розвиток України.

25. Революція 1848 р. в Австрійській імперії та її вплив на розвиток західноукраїнських земель.

26. Суспільно-політичне життя України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

27. Виникнення перших українських політичних партій, їх програмні орієнтири.

28. "Українське питання" в міжнародній політиці перших десятиліть ХХ ст.

29. Українські землі в роки Першої світової війни.

30. Початок Української революції. Створення Центральної Ради.

31. Державотворча діяльність Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки, її політичний курс.

32. Конфлікт Центральної Ради з РНК. Проблема самостійності України.

33. Брестський мир і Україна.

34. Внутрішня і зовнішня політика гетьманської держави П. Скоропадського.

35. Відновлення УНР. Внутрішня та зовнішня політика Директорії.

36. Революція в Західній Україні. Створення ЗУНР.

37. "Акт Злуки" УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р., його історична оцінка.

38. Боротьба політичних сил за владу в Україні в 1919-1920 роках Остаточне встановлення радянської влади.

39. Радянська Україна періоду непу. Утворення СРСР.

40. Проведення політики українізації, її суть та причини згортання.

41. Сталінський “стрибок у соціалізм” і його соціально-економічні наслідки для України.

42. Суспільно-політичні процеси в Україні за часів зміцнення тоталітаризму (30-ті роки ХХ ст.).

43. Голод 1932-1933 рр. в Україні: причини і наслідки.

44. Становище українських земель у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини між двома світовими війнами.

45. Україна в європейській політиці напередодні та на початку Другої світової війни. Приєднання Західної України, Північної Буковини та Придунайських земель до УРСР.

46. Україна – арена військових дій у роки Великої Вітчизняної війни.

47. Німецько-фашистський окупаційний режим. Рух опору загарбникам, характеристика і оцінка його складових.

48. Українська Повстанська армія (УПА) в боротьбі за державність і соборність України.

49. Визволення України від німецько-фашистських окупантів. Приєднання Закарпаття до України.

50. Післявоєнна відбудова народного господарства України.

51. Суперечливість суспільно-політичного розвитку України в 40-х – 50-х роках. Включення УРСР у міжнародну політику.

52. Військово-політична обстановка в Західній Україні в другій половині 40-х – на початку 50-х років. Завершення радянізації західноукраїнських земель.

53. Соціально-економічні та політичні процеси в Україні в добу хрущовської “відлиги”.

54. Загострення суперечностей у розвитку України в період наростання кризових явищ в радянському суспільстві в (70-ті – 80-ті рр. ХХ ст.). Рух дисидентів.

55. Україна в період перебудови. Початок оформлення політичних партій і громадських організацій.

56. Розпад СРСР і проголошення незалежності України.

57. Основні напрямки внутрішньої політики України на сучасному етапі.

58. Основні напрямки зовнішньої політики України на сучасному етапі.

59. Тенденції розвитку сучасної політичної системи в Україні.

60. Сучасне духовне і культурне життя в Україні. зростання ролі і значення туристсько-екскурсійної діяльності.

ДОДАТОК.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ТУРИЗМУ

НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Проблема історії виникнення туризму та етапів його розвитку стала предметом наукового дослідження нещодавно і знаходиться на стадії розробки. Аналізуючи історичний шлях людства, дослідники з цієї проблематики намагаються дати відповідь коли, на якому етапі зявилося таке суспільне явище як туризм, що можна вважати початком його існування.

В контексті цього актуальним є питання - чи був туризм у давні часи? Адже загально відомо, що починаючи із найдавніших давен людина завжди прагнула пізнати навколишній світ, завоювати і засвоїти нові землі, розширити торгівлю, прокласти нові транспортні шляхи. Саме це бажання володіти новими землями та ресурсами, бажання торгувати постійно примушувало людство відправлятися в інші місцевості, опановувати нові території і континенти. Впродовж століть одним із основних джерел отримання інформації про ті чи інші країни та землі були мандрівки та подорожі. Практично аж до ХУІІІ ст. мандрівники супроводжували військові або колонізаційні походи, перебували у складі дипломатичних і місіонерських місій. Безперечно до числа найбільш давніх мандрівників слід віднести, насамперед, торговців і паломників.

Але чи можна вважати ці перші подорожі та мандрівки туристичними подорожами, а перших мандрівників першими туристами в сучасному розумінні поняття "туризм"? Щоб дати відповідь на це питання треба чітко визначитися, що розуміється під терміном “туризм”. Не дивлячись на те, що й досі не має загальновизнаного, усталеного визначення даної категорії (практично кожний автор дає своє власне), все ж таки можна виділити ряд особливостей і рис, притаманних туризму як суспільному явищу. По-перше, туризм – це діяльність, що відмінна від професійної та комерційної діяльності і не може бути джерелом існування туриста.

По-друге, – це внутрішній дуалізм феномену туризм, який передбачає, з одного боку діяльність самого туриста, основною метою якої є відпочинок і прагнення побачити, пізнати щось нове й невідоме. А з другого боку – це діяльність щодо організації та здійснення цього відпочинку, яка проводиться різними підприємствами індустрії туризму та суміжних галузей.

Саме ці особливості, на думку автора, є основними критеріями щодо визначення сутності туристичної діяльності людини. Будь-яка діяльність, яка позбавлена вищезазначених рис, не може трактуватися як туризм. З огляду на це перші мандрівки та подорожі, які здійснювалися в давнину не можуть вважатися туристичними. Бо в основі цих подорожей лежали, насамперед, економічні й політичні цілі, а не бажання відпочинку й культурного пізнання. Так, торговці шукали нові ринки збуту своїх товарів, військові виконували завойовницьку місію, паломниками рухала мета розповсюдження своєї релігії та поклоніння святим місцям і т. п. Тому, лише поодинокі випадки тогочасних мандрівок можна розглядати як початок туризму за метою та організаційною формою здійснення. Для прикладу можна навести практику супроводження груп паломників, яка існувала у середні віки.

Таким чином, торкаючись стародавніх часів історії, ми можемо визначати окремі мандрівки і подорожі лише як прообраз майбутнього туризму, зокрема його пізнавального призначення. Але не більше. У своєму сучасному вигляді туризм, на думку більшості дослідників-істориків, виник і оформився в середині ХІХ ст. Початком туризму вважається діяльність англійського підприємця Т. Кука, який зорганізував декілька екскурсій і подорожей спочатку всередині країни, а потім у 1855 р. здійснив і першу закордонну поїздку в Париж на Всесвітню виставку [1, с.16-17; 5, с.10 та ін]. Подібна діяльність набуває поширення і в інших країнах Європи, де виникають туристичні організації – клуби, товариства. Вони розробляють туристичні маршрути, дбають про забезпечення туристів місцями відпочинку, сервісом під час подорожей. Таким чином туризм виокремлюється в окрему галузь суспільної культури і діяльності. Найбільш інтенсивний розвиток туризму припадає на другу половину ХХ ст., коли він стає нормою повсякденного життя сотень мільйонів людей на планеті та отримує голосний титул “феномена ХХ століття”.

З огляду на вищезазначене, в процесі формування туризму як суспільного явища слід виділяти два основних етапи.

Перший - умовно можна назвати як підготовчий етап – "передтуризм". Він займає хронологічно великий за обсягом часу період – від найдавніших часів до середини ХІХ ст. На цьому етапі закладалися тільки підвалини майбутнього туризму у вигляді подорожей і мандрівок, які не носили масового характеру і не переслідували суто туристські цілі.

Другий – умовно можна назвати як власне туристський етап, тобто це період безпосереднього оформлення і розвитку туризму як специфічного виду суспільно-економічної і соціально-культурної діяльності.. Хронологічно це припадає на період з середини ХІХ ст. до сьогодення.

Кожний з цих етапів в свою чергу можна розділити на декілька періодів.

Так, в середині першого етапу, відповідно до періодизації історичного розвитку людства, правомірним є виділення наступних складових (характерних, насамперед, для європейських країн):

• подорожі та мандрівки античного періоду;

• подорожі та мандрівки епохи середньовіччя;

• доба великих географічних відкриттів.

Що торкається другого етапу, то тут необхідно виділяти особливості розвитку туристичної галузі в кожній окремій країні (країнознавчий критерій), з огляду на що й періодизація цього етапу відповідно буде виглядати по-різному в кожній з цих країн.

Вищевикладену періодизацію можна застосовувати відповідно й щодо українських земель і українського туризму. Відомо, що починаючи з найдавніших часів територію України постійно відвідували іноземні мандрівники, які оприлюднювали у письмовій формі цінні відомості про народи, що населяли її територію. Свідоцтвом цього є римські, арабські, візантійські та інші іноземні письмові джерела. Місцеві українські купці у свою чергу відправлялися на пошуки нових торговельних шляхів, вступаючи у контакти з іншими народами і країнами. А військові дружини київських князів, починаючи ще з періоду Антського Союзу, регулярно здійснювали завойовницькі походи на прилеглі території.

На території України вже з перших століть по прийняттю християнства набуває поширення й такий вид подорожей як паломництво. Перші документи, що підтверджують це відносяться до ХІ ст. Так, у 1062 р. Палестину відвідав перший ігумен Київо-Печерського монастиря Варлаам. Взагалі він двічі ходив у Святу землю як за особистим бажанням, так і на благо церкви [1, c. 233]. Паломництво на Русі було досить поширено як серед простих віруючих, так і серед духовенства. Церква часто сама призначала до паломництва духовних осіб, вибираючи серед них таких, які володіли грамотою і здатні були донести свої враження до пастви.

Значний внесок в історію європейських та світових географічних відкриттів належить мандрівникам, мореплавцям, вченим-дослідникам – вихідцям з українських земель. Почесне місце серед них по праву належить українському мореплавцю з Черніговщини Юрію Федоровичу Лисянському, який прославився тим, що разом із Іваном Федоровичем Крузенштерном у 1803-1806 рр. здійснив на суднах “Надія” та “Ніва” першу російську навколосвітню подорож [10].

Помітну роль відіграла й діяльність вченого-дослідника з Галичини - Василя Барського, який половину свого життя провів у подорожах, маршрути яких пролягали через всю Галичину, Австрію, Угорщину, Італію, Словаччину, Грецію, Сирію, Туреччину, Румунію. Ці подорожі знайшли відображення у його працях, зокрема, в описі мандрівок обсягом 1600 друкованих сторінок із власними малюнками, який витримав сім видань [7, с. 66]. Всесвітньовідомим сьогодні є імя Миколи Миклухо-Маклая, який досліджував корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії та Океанії, активно виступав проти расизму й колоніалізму. І цей список можна продовжувати й далі.

З кінця ХУІІІ ст. широкого розповсюдження набувають мандрівки по Україні, а з 20-30-х років ХІХ ст. вони стають регулярними для студентської молоді. Характерним для України було те, що період індивідуального мандрівництва, на противагу більшості європейських країн, затягнувся аж до кінця ХІХ – початку ХХ ст. Подорожі й мандрівки стали складовою українського національно-культурного відродження як на східних, так і на західних землях. Організатори й учасники цих мандрівок ставили собі за мету не тільки географічне дослідження різних регіонів України, а й збирання народних звичаїв, традицій, усної народної творчості. Заклик – “Пізнай свій край!” – стало загальним гаслом національносвідомої української інтелігенції та студентської молоді.

З середини ХІХ ст. мандрівки в Україні розглядаються, насамперед, як національно-виховні акції. На місцях створюються організаційні комітети, які приймають мандрівників. Кожна з таких мандрівок ретельно готується і в її програму входить вже не тільки знайомство з історичними памятками, життям народу, а й виступи із доповідями, концертами, дискусії на історично-культурні та суспільні теми.

В цілому можна сказати, що в результаті цих подорожей і мандрівок був зібраний величезний матеріал з географії та історії українських земель, на основі якого й почала розвиватися туристична галузь.

Початок організованої туристської діяльності на українських землях спостерігається з другої половини ХІХ ст. В цей час широкого розповсюдження набуває екскурсійна справа, розвитком якої займаються різноманітні організації. Значний внесок в цьому відношенні зробили наукові та професійні товариства, процес створення яких широко охопив українську провінцію наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Як правило, новостворені наукові товариства виконували не тільки науково-дослідницьку функцію, що була провідною в їх діяльності. Вони також ставали провідними культурно-освітніми товариствами, де поряд з науковими дослідженнями свого краю, поширювали освіту та культуру серед широких мас населення, в тому числі й засобами екскурсій. Ці краєзнавчі організації обєднували не тільки вчених дослідників, а й широкі кола місцевої інтелігенції і існували переважно на громадські кошти, або користувалися фінансовою підтримкою земств.

До цього часу відноситься й поява перших екскурсійних товариств – у Києві (в 1885 р.), Ялтинського екскурсійного бюро (у 1895 р.) та ін. [6, с. 10-11]. Товариства організовували різноманітні екскурсії для широких верств населення, видавали спеціалізовані журнали, літературу педагогічного характеру, а також займалися підготовкою керівників екскурсій. Розвиток екскурсійної діяльності також супроводжувався організацією різних виставок, музеїв, створенням та відкриттям історичних і культурних памятників.

Окремо слід відзначити в розвитку екскурсійної справи й діяльність українських православних братств. Вони здійснювали активну релігійно-просвітницьку, місіонерську, благодійну діяльність. Одним із провідних напрямків цієї діяльності були збирання і збереження старовинних церковних памяток, вивчення та пропаганда їхньої історії. Саме ця наполеглива робота дозволила зібрати величезний історичний матеріал, який почав широко використовуватися в екскурсійній справі. Так, при братствах почали створюватися давньосховищі – перші своєрідні музеї, що працювали за чітко визначеною програмою, займалися різноманітними видами пошукової діяльності, проводили певну екскурсійну роботу і тим самим значно сприяли розвитку екскурсійного руху [2].

У другій половині ХІХ ст. популярним стає гірський туризм, який починає розвиватися на базі Криму. Розвиток гірського туризму в Криму, насамперед, повязан із діяльністю загальноросійських географічних товариств, які закладали свої філіали на Кавказі й Криму. Взагалі наприкінці ХІХ ст. Крим стає одним із найбільш популярних районів відпочинку в Росії. Він притягував туристів своїми кліматичними умовами й зручністю географічного положення.

Однією з перших туристичних організацій Криму став організований наприкінці 80-х років ХІХ ст. “Гурток любителів природи, гірського спорту і Кримських гір”, який багато зробив для розвитку туризму й подорожей. На його основі був утворений Кримський горний клуб, правління якого знаходилося в Одесі, а два відділення діяли у Севастополі й Ялті. У подальшому Кримський горний клуб розповсюдив свою діяльність й на Кавказ і став називатися Кримсько-Кавказьким. Свою роботу клуб висвітлював у щорічнику “Записки горного клубу”. Значним надбанням у роботи клубу стала підготовка і видання путівників по Криму і Кавказу [10, с. 199-201].

Активно йшов процес створення туристських організацій й на терені захадноукраїнських земель, що належали Австро-Угорщині. У 1905 р. у Галичині була здійснена спроба організувати “Галицьке Туристичне товариство”, у 1910 р. розпочало свою діяльність товариство “Чорнигора”, яке співпрацювало із “Українським карпатським товариством” і польським татшанським товариством. Вагомий внесок у туристично-краєзнавчу роботу серед галицької молоді зробила діяльність дитячо-юнацької, просвітницької організації “Пласт” і туристичного товариства “Плай” [7].

В цей же час спостерігається активне засвоєння в туристичному напрямку й Карпатського регіону. Розвиток гірського туризму не набуває тут такого поширення, як у Криму. Цей регіон стає, насамперед, осередком лікування і відпочинку, тобто виконує рекреаційні функції. Тут виникають курорти в Трускавцях, Великому Любені, Немирові, Черче. Великою популярністю починають користуватися гірські кліматичні місцевості в районах Сколе, Яремче, Косів, Старожинець [4, с. 36]. Контингент відпочиваючих складали забезпечені верстви місцевого населення, а також туристи з Відня, Кракова, Будапешта, Праги та інших міст Європи, яких приваблювали цілющі лікувальні води, патріархальний уклад життя мешканців гір, дешевизна послуг. Туристичному засвоєнню регіону також в значній мірі сприяла й розвинута мережа залізниць, якими легко можна було дістатися до місць відпочинку і оздоровлення.

Таким чином, ми бачимо, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. на українських землях, що були розділені між Російською та Австро-Угорською імперіями, за зразком деяких європейських країн почали створюватися перші туристські організації й товариства, засвоюватися курортні зони. В цілому ж рекреаційний туризм на цих територіях не став масовим явищем, на цьому етапі він залишався ще привілеєм вищих прошарків суспільства – аристократії й буржуазії, бо саме ці соціальні верстви мали достатні для цього кошти. В свою чергу творча інтелігенція прагнула використати туризм і екскурсійну справу для просвіти народу й піднесення його національної свідомості. Велику роль у становленні туризму на українських землях відіграли видатні суспільно-політичні діячі, вчені, прогресивна національна інтелігенція.

За радянські часи можна виділити декілька періодів у розвитку вітчизняного туризму. 20-ті роки стали роками активного розвитку туристсько-екскурсійного руху. В цей час туризм розглядався як засіб піднесення культурного рівня народу, з огляду на що широко організовувалися різноманітні екскурсії, тури, походи і мандрівки, ініціаторами яких виступали відомі вчені, історики, громадські діячі. За ті часи в Україні було створено і перші керівні структури галузі туризму.

Проте, з початком 30-х років туристичні організації в Україні все більше зазнають ідеологічного тиску з боку партійних і державних органів. Поступово відбувається кардинальна зміна ролі туризму в суспільстві. Він швидко ідеологізується і спрямовується на всебічне обслуговування політики правлячої партії. З цього часу основним завданням туризму стає пропаганда історичних звершень радянської влади. Наслідком такої політики стає те, що населення позбавляється можливості вивчати засобами туризму реальну, не редаговану ідеологічно історію рідного краю, десятки культурних і архітектурних шедеврів стають занедбаними, а частина з них під час боротьби проти церкви свідомо знищується. Саме з цього часу до мінімуму був зведений міжнародний туризм. Крім того, у контексті політики централізації радянських управлінських структур відбувається підпорядкування туристичних керівних органів України Товариству Пролетарського туризму, яке створюється в РСФСР [8].

Пожвавлення туристичної діяльності в республіці спостерігається в післявоєнний період, зокрема у 60-80-ті роки. На основі певного економічного піднесення, покращання матеріального становища значної маси населення складаються сприятливі умови для туристично-екскурсійного руху. Насамперед, це торкається внутрішнього туризму, всі види якого досить активно і успішно розвиваються. Що ж стосується міжнародного туризму, то й на цьому етапі він свідомо обмежується, туристичні тури організовуються переважно тільки у країни так званого соціалістичного табору, тоді як відвідування капіталістичних країн стає привілеєм партійної та державної верхівки [10].

Характерною ознакою туристичної діяльності соціалістичної доби було й те, що всі підприємства індустрії туризму перебували у державній власності і під жорстким контролем комуністичних і профспілкових організацій. Цей контроль поширювався на всі сторони туристичної діяльності, починаючи від процесу розподілу путівок, господарських проблем і закінчуючи визначенням змісту екскурсій і різноманітних заходів. Не дивлячись на ці негативні моменти у розвитку туризму в радянські часи, все ж таки слід відзначити, що саме в цей період туризм, зокрема соціальний туризм, стає масовим явищем і перетворюється на галузь економіки з розгалуженою інфраструктурою.

Широкі можливості для розвитку туризму зявляються з набуттям Україною державної незалежності. За роки існування незалежної держави створюються тисячі туристичних організацій, активно починає розвиватися міжнародний туризм. У жовтні 1997 р. на черговій 12-й Генеральній асамблеї Всесвітньої туристичної організації, що проходила у м. Стамбулі, Україна стала дійсним членом ВТО, а Київський університет туризму економіки і права – членом Ділової Ради ВТО.

Таким чином, туризм на українських землях починає активно розвиватися з середини ХІХ ст., пройшовши еволюцію від мандрівок і подорожей, які були засобами вивчення історії та культури народу, до створення більш розвинутих форм. На сьогодні став однією із найрозвинутих галузей економіки, важливим соціальним інститутом і каналом "народної дипломатії".

1. Биржаков М.Б. Введение в туризм. – СПб: Изд-во Торговый дом “Герда”, 1999. – 192 с.

2. Гаврилюк С.В. Краєзнавча й екскурсійна діяльність церковних братств Волині наприкінці ХІХ ст. //З історії вітчизняного туризму. – К., 1997. – С. 39–44.

3. Дьякова Р.А. История экскурсионного дела в СССР. – М.: ЦРИБ «Турист», 1987. – 72 с.

4. Євдокименко В. Регіональна політика розвитку туризму. (Методологія формування, механізм реалізації). – Чернівці: “Прут”, 1996. – 288 с.

5. Квартальнов В.А., Романов А.А. Международный туризм: политика развития: Учебное пособие. – М.: Сов. спорт, 1998. – 143 с.

6. Квартальнов В.А., Федорченко В.К. Туризм социальный: история и современность. – К.: Вища школа, 1989. – 342 с.

7. Луцький Я.В. Історія туризму в Галичині до 1939 р. //З історії вітчизняного туризму. – К., 1997. – С. 66–75.

8. Рухлов Ю.В. История развития туристско-экскурсионного дела. – М.: ЦРИБ “Турист”, 1989. – 77 с.

9. Федорченко В.К., Дьорова. Історія туризму в Україні: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2002. – 195 с.

10. Чуковский Н.К. Иван Крузенштерн и Юрий Лисянский – первые русские капитаны, которые обошли вокруг света //Водители фрегатов. Книга о великих мореплавателях. – М.: Мысль, 1984. – С. 209–342.

11. Шаповал Г.Ф. История туризма: Пособие.- Минск: “Экоперспектива”, 1999.

114