5. Суспільно-побутове красномовство

Суспільно-побутове красномовство — це влучне, гост­ре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації.

Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, що грали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте (епідектичне) красномовство за античними класифікаціями стояло на першому місці. Цей вид красномовства часто поєднують з політич­ним, але це характерно більше для епох, коли життя неве­ликого колективу не диференціювалося на сфери політичну та приватну. Скоріше, епідектичне красномовство слід розглядати як частину побуту повсякденного життя з його святами, ювілеями, іменинами, похованнями тощо.

Так, у греків красномовство зародилося в архаїчний період, коли вдала промова була здатна змінити розклад політичних сил і забезпечити важливі переваги.

Сьогодні жанрами суспільно-побутового красномов­ства є: ювілейні промови, вітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово.

Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тої чи іншої особистості, групи чи явища, тобто можна сказати,

Характерною рисою подібного красномовства є стабільність, навіть ри­туальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), що накладає певний відбиток на стиль промови.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. За своїм обсягом це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки (Логічний витік тут мо­же бути послаблений; панує емоційна стихія. Ораторові не обов'язково демонструвати академічну ерудицію, знан­ня законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі еле­менти такого роду тільки прикрашають подібне слово). Проте оратор щедро черпає приклади з життєвого мате­ріалу, фольклору а приклад, стихія анекдота). Стиль тут може бути самий різноманітний — від урочисто-величаль­ного (наприклад, на похороні) до "зниженого", навіть ча­сом вульгарного (в застіллі). Слід зауважити, що ораторо­ві за цієї ситуації необхідно дотримуватися норм культу­ри, бо інакше він ризикує образити чиюсь гідність, наразитися на дискусію чи навіть й більш гостре "вияснен­ня стосунків".

Важко класифікувати численні приклади гострого та переконливого слова в побуті: це може бути "дискусія" щодо ціни краму на базарі, сварка двох сусідів або зали­цяння хлопця до дівчини. Але очевидно, що сфера засто­сування красного слова тут справді безмежна.

Лекція 3 Промова

1. Структура ораторського твору

План, який Ви склали перед остаточним згрупуванням матеріалу та написанням тексту, повинен відобразити майбутню логіку побудови вашого виступу. Нагадаймо також, що з античних часів виділяють три структурних моменти твору: вступ, основну частину та висновки (за можливістю — детальніша побудова: вступ = зацікавлення + основна частина = опис + оповідь + міркування, висновки = переконання). Основну увагу треба приділяти найбільшій за обсягом основній частині, власне викладу, що містить докази на користь Вашої позиції. Якщо вступ занадто вели­кий, то промова нагадуватиме немовля, в якого велика го­лова й мале тільце. При розтягнутих висновках виступ буде подібний до жирафи з малесенькою головою, але занадто довгими ногами. Якщо розтягнути викладання висновків, аудиторія може образитися чи занудьгувати: адже переважна більшість людей уже все й так зрозуміли, тому "розжовувати" очевидне не слід: достатньо допомогти думці слухачів оформитися у слово — це й стане мо­ментом переконання.

Робота над вступом

Оратор, виходячи до аудиторії, насамперед, звертається до неї. Тут на допомогу йому приходять так звані етикетні формули: пані та Панове, брати та сестри і т. п.

Колись посібники з риторики обов'язково містили цілий набір подібних етикетних формул, а також кліше ділових паперів, шаблони листів на різні випадки життя тощо. Сьогодні це відійшло у минуле; питання про ділові папери включено до культури мови і т. ін. Проте слід пам'ятати, що традиційні для європейського суспільства етикетні формули все ще вживаються у відповідних сферах. Зразки таких формул можна знайти у численних книжках з етикету.

Пам'ятайте, що момент початку промови є найвідповідальнішим: який тон Ви задаєте, так і прозвучить весь Ваш виступ.

Можна, наприклад, розпочати виступ прикладом з власного досвіду: "Трапилось зі мною таке...". Це одразу ж зацікавлює, вселяє віру в щирість оратора, в його здатність мудро зважувати життєвий досвід тощо.

Вступ може розпочинатися з цитування чужої мудрості, крилатого вислову, з відомого афоризму. Наприклад, "Недаремно кажуть, що краще з розумним загубити, ніж з нерозумним знайти. От І..Л Інколи така цитата може передувати тексту у вигляді епіграфа (найчастіше в письмовій промові).

Цікаво й ефектно розпочати з того, що хвилює на даний момент суспільство — скажімо, трагічні події на зразок стихійного лиха, або ж, навпаки, радісна звістка щодо важливих прогресивних перетворень: "Сьогодні, коли ми всі охоплені почуттям..." Це відразу встановлює контакт з аудиторією, справляє враження, що оратор живе такими самими думками та почуттями, що й усі присутні, отже, говоритиме щось цікаве і важливе. Варто процитувати газетний матеріал, приклад з книги, що в усіх на вустах, або з передач радіо чи телебачення, з кінофільму. Так ви­ступ непомітно зіллється з настроєм аудиторії.

Можна також розпочати виступ з цитування якихось цифрових даних, документів. Наприклад, "Відомо, що в сьогоднішній Україні живе близько 50 мільйонів людей...".

Можна, нарешті, розпочати просто з якогось влучного і пристойного жарту, що одразу ж викличе людські симпатії. Жартівник є завжди нібито "своїм"; психологи кажуть, що той, хто жартує, зазвичай відчуває душевний стан, цінності та тривоги аудиторії, її "культурний код". Жарт знімає відчуження між людиною за кафедрою й тими, хто пе­ред нею. Крім того, він фокусує увагу. Важливо тільки пам'ятати, що не варто перетворюватися на скомороха. Дотепність Ваша має бути інтелігентною, що стане виразом поваги до аудитора'. Особливо обережно такі речі використовуйте в церковному красномовстві.

Вступ-зацікавлення є лише підходом до теми, і необхідно відразу, викликавши інтерес аудиторії, сконцентрувавши ЇЇ увагу на проблемі, спрямувати їх в потрібне вам русло, перейти до основної частини.

Робота над основною частиною

Насамперед, дайте опис ситуації, змалювавши ті обставини, які мають бути об’єктом уваги. Наприклад, описом може стати плавний перехід від вступу-афоризму до конкретної ситуації:

"Казав один мудрий чоловік давніх часів, грецький філософ Фалес з Мілету, що не можна двічі увійти до однієї й тієї ж річки, бо вона тече й вода в ній змінюється. Так не вдається нам сьогодні повернутися до тих цінностей та звичаїв, які ще вчора видавалися священними і непорушними. Наше суспільство подібне до античного бога Януса, що мав два обличчя: одне дивилося вперед, друге — назад".

Як режисер виводить на сцену дійових осіб і розставляє їх у відповідній мізансцені (коли завісу піднято, ми бачимо групу людей у певному розташуванні, в певнім місці тощо), так і ви в описі започатковуєте рух майбутнього сюжету, плин подальших подій. Опис мусить плавно переходити в оповідь. Але опис — статичний, а оповідь — динамічна, рухлива.

"Погляньте навколо: всюди вирує неспокій. Політичні партії змагаються за вплив на народ. Активізується особистість, шукаючи способів не тільки вижити, а й побудувати гарне життя собі і своїм близьким. У всіх на слуху імена людей, які досягли успіху, стали взірцем ділової, комерційної, політичної активність Але водночас піднімає голову злочинність, чиняться вбивства на замовлення. На наших вулицях знаходять розчленовані тіла жертв насильства. Люди прагнуть спокою, достатку, усталеності, але хвилі історії все сильніше розхитують наш човен..."

Міркування (хрія)

Тут ми розкриваємо суть проблеми з допомогою системи логічних аргументів, оперуючи незаперечними факта­ми. При цьому слід нарощувати аргументацію поступово, щоб кожна наступна думка підсилювала попередню, а найсильніші аргументи зберігати на кінець — це забезпечить стійкий інтерес слухачів, дасть змогу підтримувати неос­лабну увагу аудиторії.

"Людина, що замислюється над долею Вітчизни, не мо­же не зробити сьогодні власного вибору. Щоправда, вибір свій зробили вже и ті, хто менше за все думає про вітчизну: злодії, крутії, бандити, ошуканці — всі вони не можуть поскаржитись, що "помилилися" в житті. Але ж хіба встоїть суспільство, в якому керуються не законами, а хижацьким егоїзмом? Невже перевелися в Україні совість та відповідальність? Невже заснула вічним сном справедливість? Чи не кожен з нас може поскаржитись, як тяжко його ображено, які неймовірно важкі умови його життя? Пригадайте дорогого небіжчика, якого немає за що поховати! Пригадайте улюбленого родича, якого немає за що лікувати! Хто за це відповість — чи не ті, хто сміється з закону, чиї примхи и забаганки забезпечує наш тяжкий труд?

Але чи не було вже раз так, що ненависть засліпила очі величезній силі людей, і справедливість почали встановлювати силоміць? Чи не страшніші будуть ті ріки крові, які завжди проливаються, коли суспільство прагне рівності у розподілі благ? Чи не варто довіритися природному плину речей, обрати еволюцію, а не революцію, маючи впевненість, надію й міцну віру в те, що Бог боронить Україну?"

Звичайно, міркування можна урізноманітнити художніми картинами, зокрема яскравими описами. Як правило, вони ілюструють те чи інше логічне положення хрії. Та введення подібних картин дозволяє відступити від жорсткої логіки викладу. Інколи можна запозичити в письменників такий прийом: винести на самий початок, скажімо, кульмінаційний момент подій.

Так, поема Байрона "Гяур" починається з того, що по пустелі скаче вершник, який тікає від переслідувачів, що ось-ось наздоженуть його. Лише згодом стає зрозумілим, що це — вихованець бедуїнів, який колись був підібраний мусульманським племенем, та, дізнавшись, що він — з європейців, вирішив втекти до своїх.

Почавши з кульмінації, автор досягає значного ефекту. Але подібну гру з сюжетом може собі дозволити тільки досвідчений оратор.

Висновки

Наприкінці промови можна узагальнити положення основної частини, підкреслити головну думку, окреслити тему наступного виступу, викликати аудиторію на суперечку, виголосити заклик тощо. Слід використовувати різноманітні прийоми, які залежать в першу чергу від виду промови та мети промовця. Наприклад, вузівська лекція може закінчуватися логічними висновками та визначенням

теми наступного заняття, мітингова промова чи проповідь — закликом, судова промова — зверненням до суду із закликом про справедливе рішення справи тощо.

Композиція промови

Наведена тричастинна модель ораторського твору є найбільш поширеним варіантом композиційної структури, але не обов'язковим. Уже в давні часи оратори не завжди дотримувалися цієї жорсткої структури. Можна сміливо експериментувати, "тасувати" частини твору, почати промову з кульмінаційного моменту чи навіть з висновків, але це є проявами ораторського артистизму, і початківцеві так ризикувати небажано. Не зайвим буде зауважити, що за будь-якої композиції логічний зв'язок між частинами тво­ру обов'язковий, інакше Ви зірветеся в хаос і виглядатимете безпорадно.

Загалом, композицію не слід ототожнювати з простим механічним розташуванням частин твору — композиція є універсальним принципом побудови будь-якого тексту, і в ній відбиваються світопоглядні установки автора, його задум, висвітлення позицій тих чи інших людей тощо. Композиція — це побудова тексту, спосіб розташування компонентів (складових частин тексту — вступу, міркування, висновків тощо), їх співвідношення між собою. Виділяють три основних типи композиційної побудови тексту: лінійну, спіральну та кільцеву. Лінійна — це така композиція, за якої частини тексту розташовані за чіткою логікою (зазвичай це — хронологічний розвиток подій). Спіральна композиція — це спосіб побудови тексту, за якого основна думка виступу повторюється неодноразово, але кожного разу вона збагачується новою інформацією. Кільцева композиція — це спосіб побудови тексту, за якого перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну.

Нагадаймо, що класична схема тричастинного твору знайома нам, оскільки в наших школах твори з літератури за цією схемою пишуть уже років двісті.

Цікаво зазначити, що в книзі П. Сопера тричастинний поділ пропонується для так званої "агітаційної" промови, тоді як "інформаційну" промову автор рекомендує будувати складніше й багатше.

Способи інтеграції тексту

Заслуговує на увагу думка щодо способів інтеграції усіх згаданих вище моментів промови: таких виділяють три — когезію, ретроспекцію, проспекцгю¹.

Когезія — один із способів інтеграції тексту, коли всі його частини постійно взаємодіють, завдяки тому, що ора­тор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано. Забезпечують такий зв'язок, зазви­чай, певні мовні формули: отже, по-перше, no-друге, на­ступив питання, подивимося далі, очевидно, перейдено до наступного, беручи до у ваги, незважаючи на, з одного боку, з другого боку, як з'ясувалося в подальшому тощо.

Ретроспекція — це відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не тільки на власні попередні виступи, а й на чужі праці та думки або загальновідому інформацію. Ретроспекція може виражатися такими словами чи словосполученнями: як ми знаємо, як ми розуміємо, як було сказано раніше, ми вже говорили про це, згадаймо, ви чули, ви бачили, відомо, минулого ра­зу я вже говорив тощо.

Проспекція— це натяк на те, про що йтиметься у наступних частинах виступу (майбутніх виступах). Проспекція може виражатися такими формулами, як наступного разу ми поговоримо, далі переконаємося, в подальшому розвитку, ми побачимо, далі стане зрозуміло, темою нашої майбутньої розмови буде і т. п.