Лекція 2. Види красномовства

Розрізняють п'ять основних видів красномовства:

1. юри­дичне (судове),

2. академічне,

3. політичне,

4. церковне,

5. сус­пільно-побутове.

1. Судове (юридичне) красномовство

Судове (юридичне) красномовство — це ораторські виступити учасників судочинства в процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв'язку з необхідністю апологій — промов на за­хист, які для населення писали спеціальні майстри своєї справи — логографи-софісти. Тоді не Існувало ані дер­жавного звинувачення, ані попереднього судового слідст­ва. У пору існування родового полісу суд вершили племін­ні вождi - царi. З утворенням античної державності роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісно­го суду. Кожний міг звинуватити будь-кого у злочині. За­хищатися ж людина мусила сама, виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи (писці) з'яви­лися тому, що не кожен міг себе оборонити. Інколи, прав­да, дозволяли виступати замість звинуваченого іншій осо­бі, але обов'язково громадянину цієї держави.

Судова про­мова мала приблизно таку структуру:

• вступ (в якому прагнули схилити на свій бік суддів);

• оповідь (виклад фак­тів справи з погляду того, хто виступає),

• докази своєї пра­воти й полеміка із супротивником, якого чорнили, скіль­ки могли;

• висновок стандартного зразка.

Вступ і висновки були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас прак­тикуються в шкільних творах донині. Існували навіть збірки-трафарети таких вступів і висновків.

Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. При цьому римляни розуміли від­носність і недосконалість "людського суду" і вважали, що у складних І сумнівних випадках потрібно звертатися не до "людського" права, а до "божественного" (так звані юс і вос]. Але Інститут "божественного" права був малорозвинений, і вся увага римського суспільства перемістилася до галузі створення римського права як системи "справедли­вих" законів, що мали гарантувати людині надійну охоро­ну та безпеку. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план у зв'язку з розпадом самої релігії (цей процес почався уже в VII ст. до н. е.).

У римській свідомості основну надію покладали на суд та юридичні норми. Створивши дванадцять так званих таб­лиць (V ст. до н. е.) та систему коментарів до них, римляни заклали основи сучасного законодавства цивілізованих країн (наприклад, у Візантії це право успадковано в "Ко­дексі" імператора Юстиніана тощо).Сучасний суд багато в чому відрізняється від судочин­ства античної пори.

Сьогодні це складна процедура, учас­ники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т. д. Античний "захист самого себе" поступився всебічному об'єктивному вивченню особистості підсудного й обставин справи. Кожне слово тут має бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою складовою якого є дебати. Успіх справи, торжество спра­ведливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, кому надається слово в процесі, мали відповідну рито­ричну підготовку.

Сьогодні усе це звучить більш ніж актуально. Криміналізація життя, породжена низкою певних обставин нашого сьогодення, ставить перед громадянами України завдання побудови міцного заслону на шляху злочину, створення основ правової держави. Очевидно, невдовзі в нас буде за­проваджено суд присяжних, який прискіпливо зважува­тиме докази звинувачення та захисту. Кримінальні злочи­ни, що досі підлягали смертній карі, нині розглядаються в суді першої інстанції кількома суддями.

Усе це значно підвищує роль риторики у встановленні норм права та суспільної гармонії. Особливої уваги потре­бує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформ­лення.

"Судова промова — це промова, звернена до суду, ін­ших учасників судочинства та присутніх при розгляді кри­мінальної, цивільної чи адміністративної справи, що міс­тить висновки відносно тієї чи Іншої справи"¹.

Основними особливостями судової промови порівня­но з іншими видами ораторського мистецтва є:

- офіційний характер промови;

- полемічність;

- спрямованість (до суду);

- попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд);

- підсумковий характер судової промови.

У суді виступають з промовами прокурор (звинувач) та адвокат (захисник). Як правило, визначають прокурорську (звинувачуючу) та адвокатську (захисну) промови. Іноді в судових суперечках беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний від­повідач (або їхні представники); потерпілий та його пред­ставник; нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни чи піклу­вальники.

Призначення судової промови — висвітлити громад­ську точку зору відносно вчиненого злочину та особи під­судного. А вже право пропонувати міру покарання чи вис­ловлювати думку про невинуватість підсудного мають ли­ше прокурор І адвокат; інші тільки уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова повинна ефективно впливати на суд, допомагати формуванню переконань суддів і присутніх у залі суду громадян.

При розгляді справи часто подаються репліки. Вони привертають увагу до невідповідностей і викривлень ре­альності, які мають місце у виступах тих чи інших учасни­ків судових дебатів.

Важливим моментом кожної судової промови є її мо­ральне підгрунтя. Аморальний суд принципово недопус­тимий, так само як суб'єктивне трактування справи чи упередженість судової особи щодо злочинця.

Характерними рисами обвинувача мають бути:

• спокій,

• відсутність особистого роздратування проти звинуваченого,

• коректність прийомів звинувачення,

• позбавлених імпульсів пристрасті та викривлення даних справи. Особливо важливо уникати лице­дійства в голосі, жестах І манері триматися на суді, а та­кож будь-якої тенденційності чи відвертого паплюження людини. Система доказів, що базується на суворій логіці, має відповідати моральному пафосу суду.