13. Основні напрями і школи неоінституціоналізму

Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримав визнання у 80 - 90-х рр. Це виразилось у присудженні Нобелівської премії з економіки його найвидатнішим представникам Р. Коузу (1991), Д. Норту і Р. Фогелю (1993). Коуз увів у економічну теорію новий клас витрат, які отримали назву трансакційних або "витрат використання ринкового механізму" Фірма зростає до тієї межі, доки економія на витратах, пов'язана із укладанням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов'язаних з використанням адміністративного механізму. Фірма буде існувати лише до тих пір, поки вона реалізує функцію координації при менших витратах, ніж це досягалось би за ринкових угод.

Сучасні економісти запропонували таку класифікацію трансакційних витрат:

1. витрати пошуку інформації - витрати часу і ресурсів на отримання і обробку інформації, а також втрати від недосконалості інформації;

2. витрати на ведення переговорів;

3. витрати вимірювання - витрати на проміри, вимірювальну техніку, втрати від помилок і неточностей і т. п.;

4. витрати на специфікацію (точне визначення) і захист прав власності - витрати на утримання судів, арбітражу, органів державного управління, витрати часу і ресурсів, необхідних для поновлення порушених прав, а також витрати на виховання"консенсусної ідеології"- у дусі дотримання неписаних правил і норм;

5. витрати опортуністичної поведінки, що становлять елемент трансакційних витрат, який найбільш важко визначається.

Ще одним фундаментальним поняттям нової інституціональної теорії виступає поняття прав власності, тобто вся сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть санкціонуватися не лише державою, але і суспільством - у вигляді звичаїв, моральних установок, релігійних заповідей.

У суспільстві права власності виступають як "правила гри", які упорядковують відносини між окремими агентами. З точки зору індивіда, вони являють собою "пучки прав" на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу.

До основних елементів пучка прав власності відносять:

1) право на виключення із доступу до ресурсу інших агентів;

2) право на використання ресурсів;

3) право на отримання від них доходу;

4) право на передачу всіх попередніх повноважень.

14. Англо-американська школа. Монетаризм. Неокласичний синтез

В широкому розумінні монетаризм — це філософія неолібералізму, втілена у відповідних теоретичних настановах та сукупності практичних рекомендацій. Власне розуміння завдань економічної науки, цілей і методів економічної політики, характеру економічних моделей, що використовуються для аналізу і прогнозування, дає змогу характеризувати монетаризм як цілісну, хоча й специфічну економічну концепцію. Беручи до уваги соціально-економічну спрямованість монетаризму та його провідну роль у масштабному протистоянні кейнсіанству, ця теорія є економічним супроводом консервативної політики. Конкретні монетаристські рекомендації обумовлені наявністю специфічної неоліберальної економічної філософії, чим можна пояснити гостроту дискусій з приводу монетаризму взагалі та необхідності й можливості його застосування у розвинених та постсоціалістичних країнах зокрема.

Монетаризм, грунтуючись на неокласиці, виходить з того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання, і єдиним, що може зруйнувати цю здатність – це диспропорція між темпами зростання продукції і темпами зростаня грошової маси в обігу. Таким чином, монетаризм – це економічне вчення, згідно якого:

• головним засобом регулювання економіки є монетарна (грошова) система;

• тільки грошове регулювання (а не бюджетне) здатне розв’язати економічні проблеми суспільства. Дежавне регулювання зводиться до мінімуму, воно обмежується контролем над грошовою сферою.

Монетаристська концепція грунтується на кількісній теорії грошей. Її суть: ціни товарів визначаються кількістю грошових засобів. Збільшується грошова маса – ціни ростуть, і навпаки, скорочується грошова маса – ціни знижуються. Тобто при однакових умовах товарні ціни змінюються пропорційно кількості грошей.

Неокласичний синтез. Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, Задовго до того, як на засаді теорій економічного зростання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40-50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном.

Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням. Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регулюючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та активно використовувати різноманітні методи державного регулювання.