4. Доцільність права на підпризначення спадкоємця (субституцію).

Як відомо, заповідач має чимало різноманітних майнових і немайнових прав. Зокрема, йому дозволено заповісти майно, яке було набуте ним у власність, тим або іншим учасникам суспільних відносин й розподілити його між ними. Але чи є доцільним закріплення за заповідачем права на субституцію?

Спадковим законодавством нашої держави передбачено ствердну відповідь на вищезадане запитання. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 1244 ЦК України заповідачу гарантується право на підпризначення спадкоємців [2].

На превеликий жаль, дану проблему не врегульовано підзаконними актами. Більше того, зміст останніх взагалі не передбачає «підпризначення спадкоємця» як одного з можливих видів розпоряджень, що заповідач має право закріпити у тексті свого заповіту. Наприклад, вищевказана прогалина, зуміла відшукати своє помітне відображення в Інструкції [3] та Постанові Пленуму [4].

Станом на сьогоднішній день, доктриною спадкового права не оспорюється можливість охоплення змістом заповіту вказаного спеціального розпорядження. Зокрема, можна констатувати беззаперечну наявність в юридичній літературі єдиної точки зору стосовно розкриття сутності досліджуваного нами питання. Ознайомимося зі змістом згаданої наукової концепції.

Як вказує В. Серебровський, відповідним законом заповідачу гарантовано право на підпризначення спадкоємця. Вищевказаний доктринальний підхід згаданий вчений намагається довести за допомогою таких суджень.

Відомо, що заповідачу, який складає свій заповіт, залишаються невідомими певні юридичні факти. Зокрема, він може не знати про те, хто помре раніше – він або призначений ним спадкоємець, а також чи виявить бажання останній брати участь в прийнятті спадщини. Тому, враховуючи наведені обставини, заповідач у тексті свого заповіту має реальну можливість не тільки назвати спадкоємців майна, власником якого він є, а й підготувати їм своєрідну заміну на випадок настання окремих випадків, які передбачені відповідним законом, а саме за умови їхньої неучасті в спадкуванні [30, с. 112].

Доктринальні погляди В. Серебровського стосовно доцільності закріплення за заповідачем даного права в своїх наукових працях поділяють чимало вчених. До переліку останніх, зокрема, належать Б. Антімонов і К. Граве [16, с. 165], В. Васильченко [5, с. 44-45], В. Гончаренко [7, с. 1140], В. Дроніков [12, с. 7], Е. Ейдінова [32, с. 47], В. Інцас [13, с. 10], Ю. Заіка [35, с. 131], О. Нелін [33, с. 98], М. Проніна [26, с. 57], Є. Рябоконь [47, с. 601], Є. Фурса й С. Фурса [6, с. 90], Є. Харитонов [49, с. 878], Б. Черепахін [31, с. 138] та інші дослідники.

На наше переконання, доктринальні концепції вищезазначених дослідників щодо обґрунтування доцільності надання заповідачу права на підпризначення спадкоємців повинні заслуговувати на всіляке визнання. Вказану точку зору ми спробуємо обґрунтувати за допомогою таких суджень.

По-перше, положеннями чинного законодавства нашої держави передбачено, що заповідачу надається чимало різноманітних майнових та немайнових прав. Зокрема, він може не тільки визначити обсяг заповіданої ним спадкової маси і назвати її спадкоємців, а й вчинити велику кількість інших правомірних дій. Наприклад, заповідачу надано право на підготовку своєрідної заміни особам, на користь яких він заповів ту чи іншу набуту ним у власність частину майна. Така можливість знайшла своє належне закріплення в чинному законодавстві нашої держави, а саме – в ч. 1 ст. 1244 ЦК України.

По-друге, заповідач має право заповісти спадщину, власником якої він є, будь-яким учасникам цивільно-правових відносин. Однак ніхто не може дати жодних гарантій, що такі особи обов’язково братимуть участь в спадкуванні. Зокрема, спадкоємці за заповітом з ти чи інших причин не завжди набувають у приватну власність вищезгадане майно. Наприклад, наведені особи можуть: померти до моменту відкриття спадщини; не прийняти її; відмовитися від неї; вчинити незаконні і/або аморальні дії щодо заповідача і/чи інших спадкоємців, не виконати умови, які передбачає зміст заповіту. Тому на випадок настання будь-якого зі вказаних юридичних фактів, заповідач, складаючи свій заповіт, має право у тексті вказаного правочину зробити спеціальне розпорядження. Зміст останнього полягає в своєрідній заміні «основних» спадкоємців.

По-третє, відсутність в положеннях чинного законодавства нашої держави права заповідача на так зване «підпризначення спадкоємців» може призвести до настання певних юридичних наслідків. Суть останніх зводитиметься до того, що обсяг дії принципу свободи заповіту буде підлягати істотному звуженню. Зокрема, на випадок неучасті спадкоємців за заповітом в розподілі спадщини, яка охоплюватиметься змістом вказаного правочину, їх не буде ким замінити. Тому воля заповідача щодо з’ясування порядку розподілу спадкового майна, що було набуте ним у приватну власність, залишатиметься тільки на папері. Іншими словами, він зможе скласти заповіт. Але зміст вказаного правочину на жаль, не буде втілено в реальність, у зв’язку з неучастю названих ним осіб в розподілі наявної спадщини. Тому прийняття останньої буде здійснюватися в порядку черговості, яка встановлена ст. ст. 1258 та 1261-1265 ЦК України. Що це означає? Спочатку до прийняття спадщини закликатимуться особи, які є представниками 1-ої черги спадкоємців за законом. А спадкоємці кожної наступної черги за загальним правилом матимуть право спадкувати тільки тоді, коли спадкоємці попередньої черги не будуть спадкувати з причин, перелік яких чітко встановлений ЦК України (наприклад, відмовляться від прийняття спадкової маси чи будуть відсутніми). Але інколи жодна зі вказаних осіб не буде брати участі в розподілі спадщини. Виникає природне запитання – хто ж набуде право на прийняття останньої? У вказаному випадку за іншими правилами буде визначатися юридична доля вищезазначеної спадщини. Зокрема, власником останньої, яка буде визнана відумерлою на підставі ухваленого судом рішення, матиме можливість стати один-єдиний суб’єкт цивільно-правових відносин, під яким треба розуміти тільки територіальну громаду, що розташовується за місцем її відкриття.

Як уже нами наголошувалося, на превеликий жаль, змістом підзаконних актів взагалі не передбачено наявності в заповідача права на підпризначення спадкоємців. На нашу думку, зазначену законодавчу прогалину треба негайно ліквідувати. Враховуючи вищевказані доводи, ми пропонуємо вітчизняному законодавцю в окремих підзаконних актах закріпити доцільність права на субституцію. Наведена нами пропозиція стосується, наприклад, абз. 2.4. п. 2 гл. 3 р. II Інструкції, а також абз. 4 п. 16 Постанови Пленуму.