13. Доцільність охоплення змістом заповіту «фідеікоміссарної субституції».

Як відомо, заповідачу гарантується чимало майнових та немайнових прав. Зокрема, у своєму заповіті він може здійснити підпризначення спадкоємців. Однак чи заповідач має право закріпити у тексті вищевказаного правочину спеціальне розпорядження, яке називається «фідеікоміссарною субституцією» (підпризначення спадкоємця, що прийняв спадщину)?

В чинному законодавства нашої держави відсутня вказівка про можливість охоплення змістом заповіту вищевказаного заповідального розпорядження. Зокрема, ЦК України не передбачає норми права, яка надавала б заповідачу права на підпризначення особи, що прийняла спадщину [2].

Аналогічну прогалину закріплено окремими підзаконними актами. До переліку останніх, зокрема, належать Інструкція [3] та Постановою пленуму [4].

Станом на сьогоднішній день, доктриною спадкового права не закріплено єдиного загальновизнаного підходу щодо з’ясування наявності в заповідача права на здійснення фідеікоміссарної субституції. Зокрема, можна підтвердити беззаперечну наявність в юридичній літературі 2-ох протилежних точок зору стосовно належного вирішення такої проблеми. Про що саме йдеться?

Як зазначає П. Нікітюк, заповіти в окремих випадках можуть передбачати розпорядження, яким є фідеікоміссарна субституція. Даний доктринальний підхід вказаний вчений намагається довести за допомогою таких доводів.

Заповіти, тексти яких містять так звані «фідеікоміссарні підпризначення», в деяких випадках можна зустріти на практиці. Зокрема, вказані правочини, що стосуються будинків, інколи посвідчують виконавчі комітети місцевих рад або уповноважені на вчинення наведених дій посадові особи.

Під час з’ясування такого посвідчення встановлюються певні обставини. Тобто, заповідач, складаючи заповіт, бажав досягти певної мети, яка полягає в наданні основному спадкоємцю права на довічне користування будинком й призначення спадкоємцем фідеікоміссарного субституту.

Вірно сформулювати волю заповідача завадили певні життєві обставини, до складу яких, зокрема, належить юридична неграмотність посадової особи, яка посвідчила заповіт. У свою чергу зроблене заповідачем розпорядження про закріплення за спадкоємцями за заповітом обов’язку надати третій особі чи третім особам у пожиттєве користування нерухоме майно є ніщо іншим, як одним з названих законом різновидом заповідального відказу.

Заповідач зможе зробити вказані заповідальні розпорядження тільки тоді, коли інші спадкоємці й нотаріат будуть згодні на вчинення ним вказаних дій. У випадку виникнення спору щодо доцільності появи в заповіті фідекоїмсів, таку згоду за позовною заявою зацікавленої особи може надати суд.

У вищевказаних справах навіть якщо трактувати мовчання приписів закону стосовно закріплення в заповіті фідеікоміссарної субінституції, як її заборону, не можна не враховувати те, що дійсна воля заповідача була виражена чітко, але її зміст неправильно трактувала посадова особа, яка посвідчувала заповіт. Прорахунки, що виникли внаслідок некомпетентності останньої, призводять до настання відповідних негативних наслідків, які не повинні поширюватися на спадкоємці за заповітом, оскільки таке явище навряд чи буде відповідати основоположним засадам справедливості [23, с. 147-148].

Окрім П. Нікітюка про можливість існування в тексті заповіту фідеікоміссарної субституції в своїх наукових працях побічно згадують деякі вчені. До переліку останніх, зокрема, належать В. Васильченко [10, с. 123] та інші дослідники.

Однак далеко не всі вчені погоджуються зі вказаним науковим підходом. Зокрема, як наголошує Ю. Заіка, зміст заповіту взагалі не може передбачати розпоряджень, якими є «фідеікоміссарна субституція». Даний доктринальний підхід даний вчений намагається обґрунтувати завдяки таким судженням.

По-перше, законодавство України, на відміну від законодавства Стародавнього Риму, не допускає наявності на практиці так званої «фідеікоміссарної субституції». Тобто, заповідач у своєму заповіті має право закріпити чимало розпоряджень, однак до переліку останніх не належить підпризначення осіб, які прийняли охоплену заповітом частину спадкового майна.

По-друге, вказане розпорядження суперечить закону, так як воно обмежує права спадкоємця, який прийняв спадщину. Зокрема, останній не буде мати ніякої можливості розпорядитися на свій розсуд частиною спадкового майна, яку він зумів набути у приватну власність [9, с. 188].

Окрім Ю. Заіки про неможливість існування в тексті заповіту фідеікоміссарної субституції в своїх наукових розвідках прямо вказують чимало вчених. До переліку останніх, зокрема, належать Б. Антімонов й К. Граве [16, с. 167], В. Дроніков [20, с. 84], М. Проніна [25, с. 55], А. Рубанов [28, с. 63], Б. Черепахін [31, с. 138] та інші дослідники.

На нашу думку, текст заповіту не повинен містити в собі розпорядження, яке іменується «фідеікоміссарною субституцією». Свою точку зору стосовно вказаного питання ми спробуємо довести за допомогою таких суджень.

По-перше, приписи чинного законодавство нашої держави не передбачають жодної можливості існування в тексті заповіту фідеікоміссарної субституції. Зокрема, ні ЦК України, ні будь-які інші вітчизняні нормативно-правові акти, не гарантують заповідачу права на здійснення підпризначення спадкоємців, які прийняли спадщину, що охоплена змістом заповіту.

По-друге, закріплення за заповідачем права на фідеікоміссарну субституцію може призвести до настання певних юридичних наслідків. Як це розуміти? Дія принципу свободи заповіту безперечно підляже суттєвому розширенню. Зокрема, заповідач, заповідаючи майно, повноправним власником якого він є, матиме реальну можливість підготувати певну заміну не лише спадкоємцям, які з названих ЦК України причин не візьмуть участі в прийнятті спадщини, а й спадкоємцям, які приймуть її. Однак необхідно зробити наголос на тому, що згадане заповідальне розпорядження для останніх буде вкрай невигідним.

Зміст вказаного судження пояснюється тим, що в наведеному випадку особа, яка прийняла спадкову масу, не буде володіти правовим статусом власника. Іншими словами, вона матиме можливість володіти й користуватися майном. Але вона не зможе розпоряджатися останнім. Зокрема на випадок настання конкретних юридичних фактів (наприклад, смерті вищевказаного спадкоємця) згадане майно повинне перейти у власність підпризначених спадкоємців.

По-третє, особа, яка шляхом спадкування набула право власності на майно, може володіти, користуватися, а також розпоряджатися ним на свій розсуд, але без порушень прав і свобод інших учасників цивільно-правових відносин. Не став винятком з даного правила й спадкоємець, який прийняв спадщину. Тобто, він може самостійно визначати фактичну та юридичну долю майна, яке було набуте ним у приватну власність.

Як уже зазначалося, у вітчизняному законодавстві немає прямої вказівки про наявність в заповідача права на так звану «фідеікоміссарну субституцію».

Однак наголосимо на тому, що й норма права, яка безпосередньо закріплює неможливість охоплення заповітом вказаного розпорядження, в ЦК України, а також інших нормативно-правових актах нашої держави, на жаль, відсутня. Зазначена законодавча прогалина може обумовити виникнення на практиці суттєвих полемік, що полягатимуть в окресленні кола можливих спадкоємців і з’ясування порядку розподілу між вказаними особами спадщини.

Таким чином, беручи до уваги наведені судження, можна дійти висновку, що чинне законодавство нашої держави в частині спадкування за заповітом потребує невідкладних і суттєвих змін. На нашу думку, вказане коригування не повинне оминути перелік заповідальних розпоряджень, яким притаманний спеціальний характер. Зокрема, ми рекомендуємо вітчизняному законодавцю ст. 1244 ЦК України доповнити ч. 3 такого змісту: «у заповідача не має права на підпризначення спадкоємців, які прийняли спадщину».

Наголосимо на тому, що зміст підзаконних актів також взагалі не передбачає прямої вказівки про відсутність в заповідача права на так звану «фідеікоміссарну субституцію». На нашу думку, вищевказана проблема потребує невідкладного вирішення. Тому, враховуючи наведені доводи, ми пропонуємо вітчизняному законодавцю в окремих підзаконних актах закріпити норму права стосовно неможливості охоплення змістом заповіту розпорядження про підпризначення спадкоємців, які прийняли частину спадкового майна, що охоплена вказаним правочином. Зазначена пропозиція стосується, наприклад, абз. 2.4. п. 2 гл. 3 р. II Інструкції [3], а також абз. 4 п. 16 Постанови пленуму [4].