Текстознавство Практичне заняття № 1 Текст. Лінгвістичні категорії тексту

План

Теоретична частина. Спираючись на самостійно підібраний короткий текст, який ілюструватиме теоретичні положення, навчитися за 4-6 хв. усно, без конспекта розповідати про кожну з основних ознак тексту, з’ясовувати лінгвістичне поняття тексту.

1. Поняття тексту.

2. Цілісність тексту.

3. Зв’язність тексту. Види та засоби зв’язку.

4. Дискретність тексту.

5. Інші текстові категорії (2-3).

Практична частина. Аналіз лінгвістичної структури ( і тематичної, семантичної структур, які нею виражені) тексту Людмили Кучеренко "До чиїх рук потрапить "Горгона"?".

Кожен студент має скопіювати текст, вклеїти копію в зошит, дати розгорнуті письмові відповіді на запитання 2, 3, 10 і виконати завдання 1, 4-9.

1. З’ясувати за "Словником іншомовних слів" за ред. О. С. Мельничука значення слова "Горгона".

2. Визначити, з якою мікротемо ю (підтемою) і з якими частинами тексту пов’язаний заголовок тексту. Які функції заголовка?

3. Яка головна думка тексту? Як ідея пов’язана з постійною рубрикою "ноу-хау" газети "Дзеркало тижня"?

4. Підібрати заколовок до кожного ССЦ тексту. Наприклад, І ССЦ – "Патент № 37091".

5. Встановити, із скількох речень і яких за будовою (простих, складносудрядних, складнопідрядних, безсполучникових) складається кожне ССЦ. З’ясувати види зв’язку між реченнями в ССЦ. Виписати засоби зв’язку.

6. Встановити види зв’язку між ССЦ, виписати засоби зв’язку між ними.

7. Визначити лексичні засоби, які повтоюються (виписати у тих формах, у яких вони використані в тексті).

8. Чи є синтаксичні структури, які повторюються. Які це структури?

9. Накреслити схему "Тематичні і семантичні зв’язки між ССЦ тексту "До чиїх рук потрапить "Горгона"?": позначивши прямокутниками і пронумерувавши ССЦ, стрілками, дугами позначити тематичні, семантичні зв’язки між ними (не тільки між сусідніми ССЦ тексту , але й між тими, які розміщені на відстані одне від одного).

10. Чи можна виділити об’єднання ССЦ у тексті (фрагменти)? Які саме?

Література

1. Лекції № 1, 2

1. Загнітко А. П. Особливості конструювання тексту // Український синтаксис: У 2 ч. — К., 1996. — Ч. 2. — С. 162

2. Лосева Л. Как строится текст. — М., 1980. — С. 17.

3. Синиця І. Лексичний повтор як засіб реалізації семантичної зв'язності тексту // Мовознавство. — 1994. — № 6. — С. 56.

4. Солганик Г. Я. Стилистика текста. – М.: Флинта; Наука, 2007. – С. 5‑65; 154‑172;202‑211.

5. Шевченко Н. В. Основы лингвистики текста: Учебное пособие. – М.: Пиор-издат, 2003. – 160 с.

6. Шулик Р. Т. Рівні прагматичного впливу синтаксичних засобів // Журналістика, філологія та медіаосвіта. – Т. 2. / Зб. наук. доповідей конференції "Журналістика, філологія та медіаосвіта". – Полтава: Освіта, 2009. – С. 414–418.

Практичне заняття № 2

Текст і дискурс

1. Поняття дискурсу як процесу спілкування в певній сфері суспільного життя. Види суспільних дискурсів. Зразки різних текстів (як мінімум – трьох) одного виду суспільного

дискурсу.

2. Текст як дискурс. Публіцистичний твір і комунікативний намір. На прикладі невеликого публіцистичного тексту (вказати точні дані видання, текст з якого відібраний) у певному суспільному дискурсі (визначити його) показати, як журналістський твір впливає на читача. Проаналізувати умови створення впливового твору та конкретні засоби впливу різних мовних рівнів.

3. Змістово-фактуальна, підтекстова та концептуальна інформація в публіцистичному творі. На конкретному прикладі невеликого за обсягом журналістського тексту (вказати автора, видання, число публікації, сторінку, на якій текст поданий) показати, як визначається комунікативний намір автора тексту.

4. Мовні засоби формування підтексту. Поняття прагмеми (викладати матеріал без конспекта).

5. Методика визначення підтексту (на прикладі самостійно відібраного невеликого за обсягом публіцистичного чи художнього тексту).

6. Укласти рекомендації для слухача школи молодого журналіста про те, як потрібно аналізувати журналістський текст.

7. Написати невеликий власний публіцистичний текст (попередньо чітко визначити жанр) на актуальну тему.

Література

1. Лекції 1, 2 за темою "Текст як дискурс і текст у дискурсі".

2. Колшанский Г. В. Коммуникативная функция и структура языка. – М.: Наука, 1984. – С. 36‑37 (174 с.).

3. Мединська А. В. Цілісність поетичного тексту і концепт // Філологічні студії.‑ 2004. – № 4 (28) . – Луцьк. – С. 450 – 460.

4. Мединська А. В. Поетична метафора в аспекті ментальної діяльності комунікантів // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. – Луцьк: РВВ "Вежа" Волин. держ ун-ту ім. Лесі Українки, 2004. – № 12. – 22 с.

5. Телия В. Н.. Коннотативный аспект семантики номинативных единиц. – М.: Наука, 1986. – 144 с. – С. 15

Лекція 3.ТЕКСТ ЯК ДИСКУРС І ТЕКСТ У ДИСКУРСІ

(комунікативний аналіз тексту)

1. Текст як дискурс.

2. Висловлення. Тема і рема у висловленні.

3. Поняття підтексту.

Текст як дискурс. У попередній лекції ми розглядали текст як одиницю лінгвістичного аналізу, визначили основні категорії (ознаки) тексту з погляду лінгвістики тексту та теорії тексту. Сьогодні ми почнемо розгляд тексту як засобу і результату комунікації, з погляду комунікативної лінгвістики, прагматики, семіотики.

Ознаками, які характеризують текст як результат і засіб комунікації, тобто як дискурс, є комунікативна, тематична і структурна єдність.

Тематична єдність охоплює когнітивно-ментальну, психологічну категорію концепт тексту (підпорядкованість конкретних поглядів на все про що йдеться, загальному погляду на реалію, про яку йдеться в цілісному тексті), на смисл змістово-структурних елементів тексту і логіку їх представлення, послідовності у процесі розгортання тексту.

Комунікативна єдність визначається комунікативною цілеспрямованістю тексту – комунікативним чи комунікативно-естетичним впливом, ефектом. Будь-який текст повинен впливати на реципієнта. Комунікативний вплив спричиняє ментально-вербальну (формування почуттів, думок, переконань, світогляду) або фізичну (дія, вчинок) реакції, естетичний – ментально-емоційну реакцію. Цей поділ упливів умовний, але необхідний для конкретного аналізу.

Структурна єдність – це конкретно-знакове вираження комунікативної цілеспрямованості, прагматики тексту засобами усіх рівнів мовної структури, починаючи від синтаксичного і закінчуючи фонемним.

Основними категоріями комунікації є мовленнєвий акт, мовленнєвий жанр і дискурс. Термін дискурс (франц. discours – мовлення) використовується у різних значеннях. Для нас з огляду на те, що ми вивчаємо текст як результат мовної діяльності та текстотворення, найважливіші два значення. Перше: мисленнєво-мовленнєва діяльність мовця, зумовлена пізнанням, і спрямована на світоглядний і/чи естетичний вплив, доповнення чи зміну уявлень слухача/читача про реалії світу чи їх зв’язок (текст як дискурс).

Друге. Живий комунікативний процес у всіх ланках суспільства, який складається з різноманітних текстів і формує мовця – текстотворця (дискурс як процес текстотворення).

Первинною структурною одиницею тексту як цілісного мовленнєвого утворення є речення. А первинною складовою дискурсу є мовленнєвий акт – висловлення. Це актуалізоване речення. Тобто речення, яке розглядається як сформована мовцем для впливу на читача/слухача одиниця мовлення у певній ситуації спілкування. Найперше, мовець виділяє у висловленні відоме співрозмовникам (тема) і нове у повідомленні (рема). Наприклад, Учора в інституті філології і журналістики відбувся День здоров’я. (Усе речення – рема, відповідь на запитання "Які виховні заходи відбуваються в університеті?). День здоров’я був учора. ( День здоров’я – тема; був учора – рема; відповідь на запитання " Коли був День здоров’я?", прямий порядок слів, спочатку тема, далі рема ). Учора відбувся День здоров’я (відбувся День здоров’я – тема; учора – рема (відповідь на запитання "Коли відбувся День здоров’я?", інверсія, актуальна інформація (нове у повідомленні, рема) у висловленні виділена за допомогою порушення прямого порядку слів у реченні. ( Але ж і дивний захід: День здоров’я, ніби всі інші дні в році – дні хвороби. Може, зберегти традицію але назвати інакше?).

Визначити дане (тема) і нове (рема) у повідомленні (мовленнєвий жанр) не так уже й важко. Значно складніше визначити вплив такого ось висловлення: "Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатасканому вінку або як гідроцефала з налитими кров’ю очима при слові "москаль" або "жид" ( з есе "Маргінальна моя Україна" Олександра Кривенка, ПІК, № 18, 8‑15 травня 2003). року). Починається дискурс висловленням "Не люблю нинішню Україну". І концепт (головна думка) дискурсу така: усім потрібно будувати нову Україну, яку можна буде любити.

Давайте спробуємо з’ясувати мовленнєвий вплив записаного висловлення.

З’ясовується, чого саме не любить мовець у сучасній йому Україні.

Клерки-хапуги (осуджуються чиновники-хабарники); непідкупні патріоти (передається іронічне ставлення до вияву патріотизму за допомогою незмінних старих зовнішніх атрибутів – елементів національного костюма, які давно не носилися і раптом з’явилася нагода їх провітрити; та саркастичне ставлення до

тих, хто хворобливо, по-середньовічному ненавидить росіян і євреїв, які віками живуть в Україні поруч з українцями). Читач має або прийняти погляди мовця, або не погодитися з ними, але вплив здійснюється. Наскільки він сильний на кожного з вас, визначайте самі.

А чим він зумовлений? Мовними засобами, використаними у мовленні.

3.Поняття підтексту. Функція впливу мовних засобів тісно пов’язана з поняттям підтексту. Це поняття є одним з основних при комунікативному підході до вивчення тексту. Ось як визначає підтекст Ілля Романович Гальперін: "Підтекст – це вербально не виражена, прихована інформація, яка виявляється в процесі читання (слухання) тексту на фоні основної змістово-фактуальної інформації завдяки здатності мовних одиниць породжувати асоціативні (зв’язки із ситуаціями, в яких ці слова використовуються) і конототивні (додаткові) значення" [Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования.‑ М.: Наука, 1981]. Вивчення підтексту передбачає зосередження на імпліцитно (приховано) вираженій інформації, на тих мовних засобах, що є маркерами (сигналами) імплікації (приховування) інформації.

Цей підхід до вивчення складових тексту став можливим з урахуванням досягнень комунікативної лінгвістики. Кожен текст, з погляду цієї дисципліни, ‑ це ряд мовленнєвих дій, зумовлених актуальними для мовця факторами, в яких реалізується комунікативний намір. Актуальні фактори – це передумови мовлення в конкретній ситуації спілкування. Наприклад, відзначення річниці голодомору, вибори, посівна кампанія чи День учителя.

Впливову силу висловлення в комунікативній лінгвістиці називають іллокуцією. (Колшанский Г. В. Коммуникативная функция и структура языка. – М.: Наука, 1984. – С. 36‑37 (174 с.). Через іллокуцію можна виявити мовленнєвий намір кожного висловлення – його інтенцію. Інтенція всіх висловлень підпорядковується комунікативному наміру. Терміном, що називає відповідне комунікативному наміру поняття в стилістиці художнього твору є головна думка (ідея). Ідея передається естетичними (образотворчими) значеннями лінгвістичних одиниць художнього тексту. У публіцистичному творі комунікативний намір тісно пов’язаний із його жанром.

Розуміння підтексту, чи, правильніше сказати, творення підтексту у свідомості читача, це суб’єктивний за формою процес, що залежить від багатьох інтрамовних (внутрішньомовних) та екстрамовних (зовнішніх за відношенням до мови) факторів. До інтралінгвістичних передусім треба віднести конототивне (прагматичне) значення мовних одиниць. Екстралінгвістичні фактори формування підтексту: життєвий і мовний досвід читача, фонові знання читача (знання про час, події й об’єкти, які описуються). Передумовами формування підтексту є змістово-фактуальна інформація (інформація, яка передається до допомогою словникових значень використаних одиниць), комунікативний намір, який на підсвідомому рівні формується в читача за допомогою конототивних значень тих же мовних одиниць, мовний і мовленнєвий досвід (знання мови, її стилів, знання різних ситуацій спілкування, уявлення про використання мовних засобів в різних мовленнєвих жанрах) і фонові знання читача. Оскільки кожен із факторів, пов’язаних із читачем, може мати різний характер, існують думки про множинність підтекстів і нескінченність глибини розуміння тексту. Тлумачення тексту, наближене до адекватного, авторського, можливе, якщо той, хто текст аналізує, за знаннями і досвідом відповідає авторові тексту.

Тема. Текст як дискурс і текст у дискурсі.

Лекція № 4

Методика визначення підтекстової інформації.

1.Мовленнєвий вплив мовного засобу і додаткове значення, цим впливом зумовлене.

2.Семантико-стилістичні особливості сигналів імплікованої інформації.

Література

1. Телия Виктория Николаевна. Коннотативный аспект семантики номинативных единиц. – М.: Наука, 1986. – 144 с. – С. 15.

У результаті взаємодії контекстної інформації та всієї стилістичної інформації, пов’язаної з конкретним мовним знаком, відбувається актуалізація певного конототивного (додаткового) значення чи значень, за допомогою якого здійснюється мовленнєвий вплив. Усвідомлення сутності мовленнєвого впливу, тобто причинного зв’язку між появою конототивного значення у мовного знака і тим зовнішнім фактором, який викликав появу цього значення, і є визначенням, з’ясуванням підтексту. Назвати передумову вживання певної одиниці тексту з якимось додатковим значенням – це й значить з’ясувати підтекст.

Наприклад, у коротесенькому вірші Василя Слапчука

Сільська жінка

вагітна містом,

яке відбере

у неї сина. (Укол годинниковою стрілкою, с. 27). Вірш входить до першої книги "Черевики Ван Гога" (бідність, Ван Гог ходив босий) йдеться про відношення між містом і селом в Україні. Маркерами імплікації (засобами приховування змісту, смислу) підтексту є розгорнена метафора, що складає увесь вірш, епітет сільська, який входить до цієї метафори, образ міста, яким нібито вагітна жінка (елемент фантастичний), образ сина, якого місто має відібрати, форма доконаного виду майбутнього часу дієслова-присудка відбере (модальність невідворотності). Названі мовні засоби є важливими з погляду передачі основної думки. Міркування із з’ясування причини їх використання. Жінка не може бути насправді вагітна містом. Вона, звичайно, народить сина. Але місто, де умови життя кращі, ніж у селі, приваблює до себе молодь. Та й батьки-селяни, розуміючи, що в місті жити легше і є перспектива одержати багато професій, реалізувати здібності, відпускають дітей від себе. Судження, у яких вербалізується підтекст – риса національної культури. Село в Україні занедбане. Умови життя на селі значно гірші, важчі, ніж у місті. І немає надії на позитивні зміни (відбере!). Причиною видозміни мовних засобів сільська, місто, син, вагітна, містом, відбере є комунікативний намір – показати безперспективність українського села; а результатом цієї видозміни є конотація – "особливий комплексний компонент значення, що надає слову чи іншій мовній сутності, більшій за протяжністю, ніж слово, експресивну значущість""Конотація, ‑ пише В. М. Телія, ‑ це продукт історичного розвитку значень слів і виразів, що просувається в цьому поступальному русі не тільки за розвитком свідомості людини в процесі пізнання нею дійсності, але ще й за тими відомостями, які асоціативно супроводжують знання про світ і які імпліцитно виражаються в тексті, а конотація, вбираючи їх в себе у вигляді внутрішньої форми , експлікує з тим, щоб підготувати відповідний прагматичний (експресивний) ефект (с. 18). Науковцями встановлено ряд семантико-стилістичних особливостей, притаманність хоча б однієї з яких визначає експресивну конотацію лінгвістичної одиниці в тексті.

Методика визначення підтекстової інформації (експлікація, вербалізація імпліцитної, утаємниченої інформації, яка формується засобами тексту в свідомості читача, ця інформація об’єктивна, але спеціально не виражена окремими висловленнями-реченнями). Ми її вербалізуємо.

Іллокуція – впливова сила мовлення. Вплив здійснюється на підсвідомість, пробуджуються в нашому мозку центри, які зберігають інформацію, пов’язану із словами, словосполученнями, синтаксичними конструкціями, ужитими в тексті, встановлюються між ними зв’язки, яких, можливо, раніше не було, ми із себе видобуваємо ту додаткову інформацію, ту конотацію, яку запланував автор, подаючи висловлення за висловленням, утворюючи образи, компонуючи їх згідно із своїм досвідом, зі своєю думкою, сформованою в результаті цього досвіду. Розуміння підтексту, чи, правильніше сказати, творення підтексту – це суб’єктивний за формою процес, що залежить від читача як особистості, великою мірою від мовного аспекту особистості.

Семантико-стилістичні особливості сигналів імплікованої інформації. Мовні засоби, які володіють ілокутивною силою, здатністю пробуджувати певні мозкові центри, викликати із підсвідомості у свідомість (за Франком – у світлу свідомість) певну інформацію, яка в нас зберігається, ‑ це прагмеми, це мовні одиниці різних рівнів, які або мають прагматичне значення, або набувають його в тексті. Особливості використання мовних засобів усіх рівнів добре описані в стилістиці української мови, потрібно лише під іншим кутом зору поглянути на ті ж засоби, які ми звикли аналізувати на прикладі чужого мовлення (письменників в основному). Треба поглянути на конкретну мету їх використання у спілкуванні, у висловленнях як вчинках, акціях, діях на адресанта, на його мозок, на його розум, емоційно-вольову сферу.

Передусім, це 1) тропи: порівняння, епітети, гіперболи, алегорії, персоніфікації, гіперболи, метафори. Вони порушують автоматизм сприйняття інформації, примушують думку працювати, щоб зрозуміти, яка істинна, логічна, об’єктивна інформація передається завдяки порушенню лексичних, граматичних чи інших норм. Саме з порушенням мовної норми, традиції, узусу пов’язується мовна образність; далі до списку прагмем маємо віднести

2) емоційно забарвлені слова. Передусім, це слова, які позначають емоції, почуття – кохання, милий, підло, ненавидіти, відраза (різні частини мови); а також такі, у яких емоційне забарвлення виникає за допомогою використання словотвірних засобів‑ суфіксів, префіксів: гарнесенько, загребущі, хлопчик. Емоції тісно пов’язані з оцінкою (добре – погано, "+", "‑", позитивна –негативна, пейоративна ‑ меліоративна);

3) оцінні засоби – це також прагмеми:

Чесний – "+", позитивна оцінка, добре;

Брехун, підлабузник – "‑", погано, негативна оцінка;

Смачний "+", гіркий, кислий – "‑"; мазохізм – погано (знущання над самим собою, як фізичне, так і моральне;

Люди-вовки "погано" (хижаки); це не гієни – вовки (градація);

4) мовні засоби, які передають інтенсивність прояву ознаки, дії:

Білий-білий; дуже блідий; гине, гине; прешвидко; надзвичайно, неможливо любити;

5) засоби вираження наказовості, заборони, дозволу, вказівки тощо (волюнтативні): потурбуймося, давайте працювати, подивіться, виконай, нехай бояться, не треба нічого вигадувати, уявіть собі;

6) засоби вираження контактності: звертання, етикетні формули (привітання, прощання, формули вибачення; формули вираження почуттів – освідчення в коханні, приязні, зізнання в ненависті, в несприйнятті, присяга тощо; Привіт! Вибачаюся, кохаю, люблю, ти мила, ненавиджу тебе.

7) засоби чужої мови, елементи соціальних і територіальних діалектів (просторіччя, вульгаризми, жаргонізми, арготизми; професіоналізми, наприклад, patria у нашому тексті, або незатасканому);

8) функціонально забарвлені елементи: розмовні слова і синтаксичні конструкції, наукова термінологія, канцеляризми (елементи ділового стилю); газетні штампи, політична термінологія ( у нашому тексті: гідроцефал, хлоп’ята (це ще й звертання з семантичним компонентом фамільярності) тощо.

На прикладі записаної на попередній лекції фразу, яка становить абзац з погляду архітектоніки тексту "Маргінальна моя Україна": "Неможливо любити…"

Контекст. Це другий абзац тексту есе, у якому їх 16. Назва статті "Маргінальна моя Україна". Є передмова. У цій статті, як ніколи, боюся залишитися незрозумілим. Тому спробую детально розшифрувати спрощену символіку асоціації. Хай друкують ті, хто вміє читати між рядками. Хай зрозуміють ті, хто звик трактувати друковане слово як остаточну істину. Тут написано не одкровення, попри всю одкровенність, а лише передчуття правди.

Після підзаголовка – автор : Олександр Кривенко. І названо газету і дату першої публікації статті Post-ПОСТУП (написано у травні 1993 року).

Багато висловлень подібно починаються (можна говорити про перифрази: один зміст, по-різному виражений: Не люблю нинішню Україну;, Неможливо любити…; Годі любити…; Я не можу любити… Любити міфічну Україну легко у стані юнацького максималізму… І остання прозова строфа:

" Хлопчаки, які волають "Україна для українців!" нагадують мені дідуся на дискотеці. Люди з молодою кров’ю мислять інакше – "Світ для України!". "Зрівняємось з вами, хлоп’ята", ‑ думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу."

Отже, в цілому йдеться про емоційне переживання ситуації в Україні на початку 90-х рр., про те, що мовець не любить, ненавидить дуже багато українських реалій, які свідчать про її відсталість, окраїнність у світі, який у своєму розвитку пішов далеко вперед, а любить лише майбутню Україну, яка стане рівною іншим державам завдяки молодим людям, які побудують нову країну.

Одне з явищ, які найбільше дратують автора статті, ‑ це "непідкупні патріоти". Про нього і йдеться у висловленні. Здавалось би, любов до батьківщини треба оцінити позитивно. Неможливо любити – дане, тема, все інше – рема, нове, актуальне. Зміст виражається прагматичною синтаксичною структурою. Це складнопідрядне речення з підрядною означальною частиною і чотирма рядами однорідних членів речення. Головна частина ‑ односкладне безособове (інфінітивне) речення, у якому мовець прагне зосередити увагу читачів тільки на групі предиката (присудка), який позначає почуття, і актантів-об’єктів (група присудка) нелюбові, навіть ненависті. Цих об’єктів два (структура з однорідними членами речення – теж синтаксична прагмема, а для їх переліку використаний ще підсилювальний складений сполучник не лише, а й. Підрядна означальна частина доповнює зі сполучним словом які (вказує ще раз на другий об’єкт нелюбові і характеризує цей другий об’єкт, використовуючи два поширені емоціогенні порівняння, до складу цих порівнянь входить емоціогенний же фразеологізм і ряди однорідних членів. Для створення образів непідкупних патріотів автор не скупиться на емоціогенні мовні засоби, для нього це важливо. Патріотизм старих борців за незалежність (ймовірно, це так – наші фонові знання) молода людина сприймає як анахронізм, не може її зрозуміти і прийняти. Іншомовне слово patria замість "батьківщина" свідчить про відчуженість того об’єкта, фантома, який люблять непідкупні патріоти, і реалій, які не сприймаються як об’єкт, достойний любові. Оскільки патріоти - переважно старі люди, то й об’єкт їх почуття стара діва (викликає почуття зневаги і співчуття – залишилась безплідною, нікому не потрібною, дивакуватою, ще й у вишиванці (на той час етнографізм, застарілий одяг) та в незатасканому вінку (просторіччя, росіянізм, ознака суржика) (не використовувався, а тепер, стара діва у вінку (одягали як оберіг лише молоді дівчата – фонові знання). Використане порівняння ‑ алегорія України, яка не збулася як держава у 20-і та 50-і роки ХХ ст., а саме її продовжують любити непідкупні патріоти. Ще більше зневаги в другому порівнянні-алегорії – Україна порівнюється з гідроцефалом (термін медичний, означає водянку голови, захворювання, за якого збільшується голова) – знову почуття відрази, зневаги, можливо, і співчуття хворому; з налитими кров’ю очима (фразеологізм) – патологічна злість, ненависть (при слові "москаль" або "жид"‑ розмовно-просторічні слова, у стилістичному значенні яких відчутні семантичні компоненти ворожості, негативної оцінки) – автором засуджується таке ставлення до людей інших національностей, засуджується націоналізм як ідеологія в новій багатонаціональній державі. Клерків-хапуг – прагмема, негативна оцінка чиновників: з одного боку вони нікчемні прислужники (клерк‑ стилістичний, розмовний синонім до слова чиновник з оцінним значенням зневаги), а з другого – хапуги (негативна оцінка, засудження хабарництва). Одне висловлення. а мовна одиниця, якою воно виражене – складна синтаксична прагмема, у якій що не слово – то прагмема, то неприйняття сучасних українських реалій. Мабуть, ще не вся підтекстова інформація, яка запланована автором, як він сам сказав, між рядками, нами вербалізована. Потрібно дуже добре знати усю мовну систему, особливо лексику і синтаксис, стилістику, добре знати світ, у якому живеш, прагнути зрозуміти мовлення інших у зв’язку з їх концептуальною картиною світу.

З погляду лінгвістики тексту, текст – послідовність ССЦ і речень в ССЦ.

Тема. Текст як дискурс і текст у дискурсі.

Лекція 5

Текст у дискурсі

План

1. Текст у дискурсі.

2. Інтертекст й інтертекстуальність.

3. Інформаційний світ. Інфосфера.

4. Основні функції тексту як конкретної знакової системи.

5. Гіпертекст.

Література

1. Агеев Владимир. Семиотика. – М.: Изд-во "Весь мир", 2002.‑ С. 82‑94; 137‑147.

2. Лотман Ю. М. Три функции текста // Лотман Ю. М. Семиосфера.‑ С.‑ Петербург: "Искусство‑ СПб". – С. 155‑ 163.

3. Семиотика / Антология. – М.: "Академ. Проект", "Деловая книга", 2001. – С. 36‑40.

4. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Центр гуманіст. Досліджень Львівськ. Нац. Ун-ту, 2001. – С. 790 – 791.

1. Текст у дискурсі.

З погляду аналізу дискурсу, комунікативної лігвістики – послідовність мовленнєвий дій у комунікативному акті, послідовність висловлень-мікротекстів чи послідовність висловлень у мікротексті, кожне з яких має іллокуцію, володіє впливовою силою, чинить, справляє свій особливий вплив на свідомість чи підсвідомість адресанта, а всі вони вкупі спрямовані на реалізацію комунікативного наміру‑ інтенції (мети цілого дискурсу). Дискурс‑ це взаємодія комунікантів у комунікації, але коли ми маємо справу з текстом-дискурсом-монологом, то не маємо інтеракцій (відповідей, мовної дії чи протидії у відповідь, ми лише визначаємо дію, яку чинить кожне висловлення в окремому мікродискурсі, що збігається з НЄ, чи цілісному дискурсі-тексті.

Текст-дискурс – це зв’язна послідовність мовленнєвих дій, це таке об’ємне (off line) розширення змісту, за якого виявляється й актуалізується парадигматичний аспект змісту, встановлюються семантичні, значення взаємовідношення і класифікації об’єктів світу. Текст-дискурс, зокрема, наприклад, дискурс роману, з цього погляду, це концептуальна картина світу, яка створюється, включно з ідеологією персонажів, об’єднань персонажів, симпатіями й антипатіями, відношеннями до інших романів, до всіх текстів, які в цей час створені, в цілому.

Поняття дискурс уперше вжив бельгійський лінгвіст Е. Бюіссанс, який включив до соссюрівського протиставлення мови і мовлення (Фердінанд де Соссюр) (lange – parole) новий елемент (lange – discourse ‑ parole), де мова – мовна система, дискурс – планування мовних дій, інтенції і наміри в спілкуванні, планування результатів мовних дій, а мовлення – знакова реалізація мовної взаємодії.

Пригадаймо друге визначення дискурсу, яке ми записали.

Французька школа дискурсу досліджує проблему обміну між кількома типами дискурсу. Наприклад, М. Анджено окреслює соціальний дискурс, "усе, що сказане чи написане у цій державі чи в цьому суспільстві, загальні системи, репертуар тем, правила висловлювання, які в цьому суспільстві організовують здатність сказаності – здатність розповідати чи аргументувати, і забезпечує поділ дискурсивної практики". Досліджуючи взаємозв’язки між різними видами текстів (літературними, політичними, науковими, релігійними, журналістськими) дискурсивний аналіз застосовує і розвиває категорію інтертекстуальності (Антологія світової літ-крит. Думки ХХ ст.), с. 790 – 791).

2. Інтертекст й інтертекстуальність.

Терміни інтертекст й інтертекстуальність уперше були вжиті в роботах дослідниці французького модернізму Юлії Кристевої (з 1967 р.). Класичні визначення цих термінів сформулював Ролан Барт "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більщ чи менш впізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти навколишньої культури. Кожний текст становить собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. – усі вони поглинуті текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до тексту й навколо нього існує мова. Як необхідну передумову для будь-якого тексту, інтертекстуальність не можна звести до проблеми джерел і впливів, вона становить спільне поле анонімних формул, походження яких рідко можна віднайти, несвідомих чи автоматичних цитат, які подаються без лапок. (Барт Ролан. Текст// Універсальна енциклопедія. – Т. 15 Р, 1973, с. 78.). Автор тексту взаємодіє через створюваний ним текст з іншими текстами, їх авторами, загалом з іншими людьми. "Ми назвемо інтертекстуальністю, ‑ писала Юлія Кристева, ‑ цю текстуальну інтер-акцію (між-дію, взаємодію), яка відбувається всередині окремого тексту. Для суб’єкта пізнання інтертекстуальність – це поняття, яке буде ознакою того способу, яким текст прочитує історію і вписується в неї" (Крістева. Революція в поетичний мові: авангард у кінці 19 ст. Париж, 1974, с. 443).

Це визначення продовжує І. П. Ільїн: "Під впливом теоретиків структуралізму і постструктуралізму (у галузі літературознавства передусім Жака Дерріди та інших), які відстоюють панмовний характер мислення, свідомість людини була ототожнена з письмовим текстом ніби як єдиним більш або менш достовірним способом його фіксації. Урешті-решт як текст стало розглядатися все: література, культура, суспільство, історія, сама людина".

Положення, за яким історія і суспільство є тим, що може бути "прочитано" як текст, потягло за собою сприйняття людської культури як єдиного "інтертексту", який у свою чергу є ніби підтекстом будь-якого тексту, що з’являється.

Впровадження поняття інтертекстуальності має неочікувані наслідки. І. П. Ільїн пророче зазначив, що автор будь-якого тексту, художнього чи будь-якого іншого, "перетворюється" (за Ю. Кристевою) у порожній простір проекції інтертекстуальної гри", чи, інакше (за М. Бютору): "Не існує індивідуального твору. Твір індивіда становить собою своєрідний вузлик, який утворюється всередині культурної тканини, в лоно якої він почувається не просто зануреним, але саме утвореним у ньому (лоні). Індивід за своїм походженням тільки елемент цієї культурної тканини" (Ильин И. П. Интертекстуальность, с. 216, 220).

У європейській християнській культурі текст розглядається як найвище свідоме втілення авторської індивідуальності, французи поставили "індивідуальність" під запитання. Це питання є одночасто й етичною, і семіотичною проблемою. Етична проблема аналогічна з проблемою пересадки органів тіла від однієї людини іншій.

3. Інформаційний світ. Інфосфера.

1991 року у Москві видрукувана книга І. Б. Новика та А. Ш. Абдуллаєва "Введение в информационный мир". У ній викладається "концепція інформації як об’єктивної сутності, яка об’єднує в собі матеріальне (фізичне) й ідеальне, чи структуру і функцію, у тісному зв’язку, а "фізична реальність визначається уже як інформаційна реальність, чи як інформаційний світ". Р. С. Гиляровский, И. С. Туров, А. И. Черный. Москва, 1996. Книга "Инфосфера: Информационные структуры, системы и процессы в науке и обществе" (одразу й визначення, що це таке) – уперше використаний термін інфосфера (від ноосфера – термін В. Вернадського і Тейяра де Шардена).

4. Основні функції тексту як конкретної знакової системи.

Ми з вами вже ретельно розглянули комунікативну одиницю нижчого рівня – висловлення. Текст – комунікативна одиниця вищого рівня, переважно це цілісний мовленнєвий твір. Комунікативність тексту – це ступінь його зверненості до читача, це той напрямок, за яким він входить у соціальний дискурс.

У ІІ половині ХХ століття мовознавці, які вивчали текст як конкретну знакову систему (тобто представники семіотичного підходу до тексту) стали більше уваги приділяти проблемі "смисл-текст", з’явилося багато праць, у назвах яких ці два слова (смисл і текст) стоять поряд. У зв’язку з цим треба згадати таких видатних лінгвістів і літературознавців, як Роман Осипович Якобсон (1896‑ 1982), Михайло Михайлович Бахтін (1895‑ 1975) та Юрій Михайлович Лотман (1922 – 1993).

У Юрія Михайловича Лотмана є стаття "Три функции текста" (Семиосфера, ‑ Санкт-Петербург: Иск-во‑СПБ.‑ 704 с. – С. 155 – 163).

Переповім вам її, а хто зацікавиться, може прочитати оригінал у книзі "Семиосфера".

Текст як упорядкований згідно з правилами мови набір знаків можна тлумачити як деяку конструкцію, створену кимось для передачі іншому чи іншим своїх уявлень про предметну сферу. Лотман називає цю конструкцію "смислопороджувальним механізмом з трьома основними функціями: комунікативною (текст є "технічним пакуванням повідомлення", в якому зацікавлений реципієнт, адресат), креативною ("кожна система, яка має ряд семіотичних, знакових можливостей, не тільки передає готові повідомлення, але генерує нові") і збереження пам’яті ("текст – не тільки генератор нових смислів, але й конденсатор культурної пам’яті").

Схема. Комунікативна функція тексту

Когнітивна сфера того, Когнітивна сфера того,

хто передає повідомлення Предмет, Нове хто сприймає повідомлення

явище знання

Думка, ідея кодування текст декодування думка

Передавач, використовуючи засоби певної знакової системи, кодує повідомлення, яке відображає його уявлення про деяке явище чи предмет. Цьому передує ідея, думка, ментальна модель явища. Текст – це відображення ментальної моделі першого комуніканта (ментальний: мисленнєво-почуттєво-чуттєвий). Другий комунікант (чи комуніканти) декодує його (згідно з правилами, закладеними в мові), осмислює результат, тобто порівнює чужу ментальну модель того явища, про яке йдеться, зі своєю і погоджується чи не погоджується з іншою моделлю. Якщо на думку другого комуніканта з чужими уявленнями можна погодитися, то в його ментальну модель вносяться зміни, доповнення чи створюється нова модель. Чи відповідає смисл, виявлений у тексті одержувачем, смислу, вкладеному в текст відправником? Якщо оцінювати якість семіотичної системи тільки за адекватністю смислу, вкладеному текст, тому смислу, який сприйняв через текст одержувач, то, як написав Лотман, "доведеться визнати, що всі природні мовні структури влаштовані достатньо погано". Для повної ідентичності "потрібні умови, в реальній ситуації просто недосяжні: для цього необхідно, щоб адресант і адресат користувалися зовсім ідентичними кодами, тобто фактично щоб вони в семіотичному відношенні становили ніби подвоєну одну і ту саму особистість". Щоб передане й отримане повідомлення максимально відповідали одне одному, найкраще підходить штучна, спрощена мова, без надмірностей, повторюваності, характерної для природної мови. Тому в середині кожної літературної мови у світі витворився офіційно-діловий стиль, основною вимогою у формуванні якого була точність, уникнення двозначності при створенні текстів документів.

5. Гіпертекст – новий спосіб письмової комунікації ГТ.

Термін гіпертекст зараз дуже поширений, хоча єдиного, прийнятного для всіх визначення цього терміна немає. Більшість визначень ґрунтується або на переліку відмінностей гіпертексту від звичайного тексту (наприклад: "пов’язані між собою не в порядку послідовності фрагменти тексту чи іншої інформації", "неодномірна писемність" і навіть таке тлумачення: "текст, який виходить за рамки звичайного"), або на зіставленні з відомими технологіями обробки даних ("система керування асоціативною інформацією", "система, що дає можливість поєднувати дані асоціативними зв’язками", "система для структурування знань" і т.п.

Визначення М. М. Суботіна ("Новая информационная технология: создание и обработка гипертекстов.‑ М., 1992). Гіпертекст – це форма організації текстового матеріалу, за якої його одиниці представлені не в лінійній послідовності, а як система явно вказаних можливих переходів,зв’язків між ними. Йдучи за цими зв’язками, можна читати матеріал у будь‑якому порядку, створювати різні лінійні тексти (рукопис, книга, електронне видання).

А. В. Полікахін, А. Ю. Савін "Гипертекст: сущность, состояние, проблемы, перспективы.‑ М., 1993.

"Гіпертекст – це інформаційний масив, на якому задані й автоматично підтримуються зв’язки між виділеними елементами".

Типовий приклад гіпертексту – текст Біблії. У книгах Старого і Нового заповітів є багато перехресних покликань на так звані "паралельні місця". Система зв’язків між фрагментами тексту має складну структуру і включає не тільки "прямі" зв’язки – зв’язки між фрагментами тексту, які описують один і той же епізод або відносяться до якогось факту, але й "непрямі" – зв’язки між фрагментами, які доповнюють, пояснюють один одного.

Ще один приклад – енциклопедія, в її статтях часто якимось способом виділяються слова, які відсилають читача до інших статей (як правило, ці слова є заголовками відповідних статей). Переходи на інші фрагменти тексту чи на ілюстрації можуть здійснюватися за вказівками типу: "див. також статтю..", "Див. малюнок, таблицю", різні виноски, покликання на джерело інформації. Фрагменти чи статті, на які покликаються, теж можуть мати посилання на інші фрагменти й статті, так на тексті енциклопедії задається розгалужена семантична сітка, у вузлах її знаходяться статті, окремі фрагменти, ілюстрації тощо. Енциклопедія – зразок книжкового видання, у якому напрямок читання не задається, її текст можна назвати нелінійним.

Дж. Конклін, автор багатьох статей про гіпертекст, вважає гіпертекстом звичайну картотеку, яку автор укладає в процесі своєї роботи над власною книгою, типовою формою нелінійного тексту. Відомості, які записуються на окремих картках, можуть бути впорядковані, вибудувані в якусь ієрархічну систему багатьма способами завдяки існуванню явних і неявних зв’язків між ними.

Бельгійський соціолог і документаліст Поль Отле та його сподвижник Анрі Лафонтен на Міжнародному конгресі з бібліографії та документації у 1998 році в доповіді "Сучасний стан бібліографічних проблем і систематичної організації документів" висловили геніальну думку про необхідність упорядкування системи наукової комунікації та висунули положення, в якому, по суті, йшлося про гіпертекстову технологію "Засобами організації наукової роботи є книга і особливо її сучасна форма – журнал. Розвиток науки пішов так далеко, що єдино правильним, таким, що відповідає дійсності підходом буде розглядати всі книги, всі журнальні статті, всі офіційні звіти як томи, розділи, параграфи єдиної великої книги, універсальної книги, велетенської енциклопедії, складеної зі всього, що було надруковано".

У 1934 р. Поль Отле писав: "Кожна людина зможе прочитати здалеку спроектований на його персональний екран уривок, поширений чи звужений до обсягу необхідного предмета. Так, сидячи у своєму кріслі, кожен зможе споглядати весь світ чи окремі його частини".

Перше теоретичне обґрунтування використання ідеї гіпертексту чи створення автоматизованих інформаційних систем було здійснено Ванневаром Бушем (не плутати з Джорджами Бушами) у статті "Як ми можемо думати" (1945). Автор у цій статті описав гіпотетичний технічний пристрій Memex (початкові склади слів memory extender – поширювач пам’яті), який би дозволив людині долати інформаційне перевантаження. Цей пристрій мав би забезпечувати:

‑ формування і збереження безпосередньо на робочому місці дослідника великих інформаційних масивів різноманітної інформації;

‑ можливість структурування цієї інформації відповідно до особистих поглядів дослідника на проблему;

‑ можливість установлення зв’язків між окремими документами в процесі їх перегляду з метою використання їх у майбутньому для швидкого пошуку необхідної інформації (пригадайте ярлики на робочому столі : мій комп’ютер, диск такий-то, папка така-то).

Такий пристрій мав би функціонувати за принципом роботи свідомості людини ‑ на основі асоціативних зв’язків.

Проект Memex за життя Буша не було реалізовано.

Ця система відповідає сучасним уявленням про природу та призначення гіпертексту.

Зацікавлення ідеями Буша зросло в 60-х рр. ХХ століття з появою персональних комп’ютерів. Розвиток гіпертекстової технології пов’язаний з іменами Дага Енгельбарта і Т. Нельсона.

Енгельбарт винайшов пристрій "миша" і показав переваги віконного інтерфейса в роботі з комп’ютером, запропонував сій проект комп’ютерної системи в статті "Концептуальна основа для розширення людського інтелекту".

У 1968 р. під керівництвом Дага Енгельбарта була створена автоматична система для збереження й обробки технічної документації, яка дотепер використовується у ВВС США.

У кінці 80-х рр.. у зв’язку з появою і широким поширенням комп’ютерів нового покоління знову зріс інтерес до проблем гіпертексту.

1989 р. – пік популярності гіпертексту. Якісний стрибок у розвитку технології гіпертексту відбувся у 90-х рр.. у зв’язку з розвитком глобальної комп’ютерної сітки Інтернет, яка дає можливість пов’язати воєдино велику кількість комп’ютерних баз даних, розподілених по всьому світу (20 жовтня 2009 року – 40 років заснування Інтернету, жовтень 1969).

Текстознавство, 26-ВС, 27-Ж

Практичне заняття № 4

Тема. Інтертекст і гіпертекст

1. Основні функції тексту як конкретної знакової системи.

2. Інтертекст.

3. Інтертекстуальність.

4. Інфосфера.

5. Новий спосіб письмової комунікації – гіпертекст.

Література

1. Лотман Ю. М. Три функции текста //Семиосфера. ‑ Санкт-Петербург: Иск-во‑СПБ.‑ 704 с. – С. 155 – 163.

2. А. В. Полікахін А. В., Савін А. Ю. Гипертекст: сущность, состояние, проблемы, перспективы.‑ М., 1993.

3. Семиотика/ Антологія.– Москва: Академ. проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2001.– С. 36–40.

Завдання

1. Побудувати відповідь на одне з питань плану практичного заняття у вигляді гіпертексту (гіпертекст має бути у кожного свій, гіпертекст-відповідь на одне питання готує 3-5 студентів, тобто питання потрібно поділити, проте це не значить, що всі інші питання готувати не потрібно).

2. Письмово схарактеризувати інтертекстуальність тексту "Quo vadis, Homo Internetus?" (Текст скопіювати, вклеїти в зошит, аналіз написати у зошиті).

3. Написати власний невеликий текст конкретно визначеного жанру на тему "Перспективи розвитку інституту філології та журналістики ВНУ". Окремо подати список використаних джерел (у газеті "Наш університет" є стаття декана інституту Ю. В. Громика, але це тільки одне з джерел, яке треба використати; також хай попрацює уява, можете помріяти).

Лекція

ЖАНРИ МОВЛЕННЯ І ЖАНРИ ТЕКСТІВ. ТИПИ ТЕКСТІВ

Дементьев В. В., Седов К. Ф. Теория речевых жанров: социопрагматический аспект // Stylistyka VIII.‑ Opole, 1999. ‑ С. 6‑8.

Домашнев А.И., Шишкина И.П., Гончарова Е.А. Интерпретация художественного текста. ‑ М., 1989. ‑С. 15-21.

1 Бахтин М.М. Эстетика слова и язык писателя. ‑ М., 1979. ‑С. 241 - 258.

2 Гольдин В.Е. Проблемы жанроведения // Жанры речи-2. Саратов, 1999. С. 5.

Долинин К.А. Речевые жанры как средство организации социального взаимодействия // Речевые жанры-2. Саратов, 1999. С. 8 — 12.

4 Шмелева Т.В. Текст сквозь призму метафоры тканья! С. 91 - 98.

5 Дементьев В.В., Седов К.Ф. Теория речевых жанров: социопрагматический аспект // Stylisука VIII. Оро1е, 1999. С. 6 - 8.

1 Дементьев В.В. Фактические и информативные коммуникативные замыслы и комуникативные интенции: проблемы коммуникативной компетенции и типология речевых жанров // Жанры речи. Саратов, 1997. С. 40 — 43.

Седов К.Ф. Анатомия жанров бытового общения // Вопросы стилистики. — Саратов; 1998.‑ С. 17 - 20.

2 Сиротинина О.Б. Некоторые размышления по поводу терминов: "речевой жанр" и "риторический жанр" // Жанры речи-2. Саратов, 1999. С. 28.

3 . Федосюк М.Ю. Нерешенные вопросы теории речевых жанров // Вопросы языкознания, 1997. № 5. С. 104.

4 Гольдин В.Е. Имена речевых событий, поступков и жанры русской речи // Жанры речи. Саратов, 1997. С. 31 - 32.

5 Баранов А.Б. Когниотипичность текста. С. 4 — 12.

6 Богин Г.И. Речевой жанр как средство индивидуации /Жанры речи. Саратов, 1997. С. 12 — 22.

Сучасні тексти, залежно від форми мовлення, поділяються на усні та письмові.

Тексти усної форми мови принципово відрізняються від текстів письмової форми. Письмовий текст заздалегідь обдумується і виправляється без відома одержувача, в усному тексті всі виправлення сприймаються слухачами. Письмовий текст розрахований на зорове сприйняття, тому в ньому виділяються частини, фрагменти і т. д., заголовки і підзаголовки, абзаци, шрифтові виділення або підкреслення тощо. Усний текст розрахований на слухове сприйняття, тому він лінійний, без можливого "переслуховування" (якщо це не магнітофонний запис); у той же час спостерігається пряма залежність тексту від слухача (можливість перепитати при нерозумінні, врахування мовцем міміки слухача і т. д.), у немонологічному мовленні спостерігається втручання в розмову, що деколи шкодить не тільки цілісності тексту, але і його завершеності. Усний текст має і свої риторичні прийоми, відмінні від прийомів письмового тексту.

У сучасному жанрознавстві представлені різні класифікації мовленнєвих жанрів і жанрів текстів. У основу цих класифікацій покладено поняття мовленнєвих жанрів, прийняте М.М. Бахтіним, і його ідея про первинні (прості) і вторинні (складні) мовленнєві жанри. За М. М. Бахтіним, мовленнєві жанри — це "відносно стійкі тематичні композиційні і стилістичні типи висловлення", "типові моделі побудови мовленнєвого цілого", які "для мовця мають нормативне значення, не створюються ним, дані йому". "Якби мовленнєвих жанрів не існувало... спілкування було б майже неможливе".

Проте поняття мовленнєвих жанрів у дослідженнях по різному тлумачиться. Передусім це зумовлено тим, що головний термін жанрознавства — жанр мовлення — дослідники продовжують тлумачити по-різному. У деяких дослідженнях термін "жанр мовлення" трактується в широкому значенні, в інших акцент робиться на перенесення поняття "мовленнєвий жанр" (МЖ) на мовленнєвий акт (МА), у третіх - поняття МЖ пов'язується з типами текстів.

Основними ознаками мовленнєвого жанру (МЖ), на думку більшості учених, є: адресат, адресант, спостерігач, референтна ситуація, канал зв'язку, спільний контекст взаємодії, час, місце і ситуація спілкування, комунікативна мета, образ автора, образ адресата, образ минулого, образ майбутнього, тип диктумного (подієвого) змісту, мовне втілення МЖ.

Ідея М.М. Бахтіна про первинні і вторинні мовленнєві жанри дала вченим можливість розглянути розвиток жанрознавства в традиційній семіотичній парадигмі "семантика (ім'я жанру) — синтактика (композиція жанру) — прагматика (установка, що свідчить про вибір мовцем відповідного МЖ)" і виділити три напрямки в дослідженні МЖ.

Перший напрям (семантичний). Мовленнєві жанри визначаються як "вербальне оформлення типової ситуації соціальної взаємодії людей" [Дементьєв В. В., Седов К. Ф, с. 6‑8]. Вторинний жанр розуміється як онтологічно похідний від первинного, такий, що відрізняється сферою функціонування або стилістичною обробкою.

Цей напрям дозволив сучасним жанрознавцям виділити і описати (передусім у сфері повсякденної комунікації):

- інформативні і фактичні МЖ (Дементьєв);

- субжанри (одноактні висловлення), гіпержанри (наприклад, гіпержанр гуляння - жанри тосту, застільної бесіди й ін.), жанроїди (гібриди, що поєднують в собі елементи різних жанрів, наприклад плітки і довірливі розмови, сварки і сімейні бесіди), протожанри (оволодіння переджанровими формами, властиве в основному дітям до семи років)1;

- мовленнєвіі, або спеціально не сплановані, і риторичні, або свідомо сплановані; елементарні і комплексні та ін.

У ролі імен мовленнєвих жанрів виступають імена мовних ситуацій-подій (простих і складних), комунікативних вчинків, а також імена типових різновидів мовних творів-текстів. Наприклад, такі мовні вчинки і дії, як бесіда, проповідь, вибачення, відповідь, і тексти ‑ заява, наказ, реферат, анекдот, привітання - є й іменами мовленнєвих жанрів, наприклад: МЖ бесіди, проповіді, вибачення, заяви, наказу, реферату, анекдота і т. д.

Другий напрям (синтактика) зв'язує первинні і вторинні МЖ з рівнями абстракції текстової діяльності. Поняття МЖ із вторинними мовленнєвими жанрами і з текстами пов'язують А.Б. Баранов, Г.І. Богін, Вл. Барнет і О.А. Лаптєва.

Так, А. Б. Баранов виділяє наступні модуси тексту (за ступенем їх абстрагованості : текстотип - субтип - жанрова схема - когніотип - текст.

Г. І. Богін представляє типологію текстів за принципом дихотомії: індивідуальні і колективні, природні і штучні, моноадресні і поліадресні, художні і нехудожні, повні і неповні і так далі, — і класифікує жанри писемної мови:

- за суб'єктом мовлення (авторство анонімне, байдуже, колективне, персональне);

- за об'єктом (індивідуально орієнтоване — особистий лист; масово орієнтоване — книги, газети, написи; невизначено орієнтоване; двосторонньо орієнтоване — написав і чекаю негайної відповіді);

- за часом (для негайного читання — записка в президію; для негайного читання із збереженням; для друкарського відтворення без збереження — газета; для друкарського відтворення із збереженням — книга);

‑ за мовою внутрішньотекстового автора: вибір субмови, соціального діалекту, міри інформативності і т. д.

Вол. Барнет і О. А. Лаптєва жанр визначають як мовленнєвий твір, що володіє стійкими сутнісними (змістовними) ознаками, що повторюються, а також як стандартизовану структуру мовних творів одного типу повідомлень.

Третій напрям (прагматичний) характеризує вторинний МЖ як тип текстів, структурним елементом яких виступає первинний МЖ. Поняття МЖ, вважає А. Д. Долинін, доцільно пов'язувати не з мовними діями, а з текстами, і намічає три аспекти, в яких МЖ постають як необхідні і прагматично значущі:

- когнітивно-конструктивний аспект (жанрові канони — це сценарії, що фіксують способи здійснення і звичайний порядок протікання мовних подій, типових для даного соціуму, моделі комунікативних ситуацій);

- соціально-психологічний аспект (вибір МЖ до певної міри характеризує суб'єкт як носія особистісних рис, сприяє створенню "образу автора");

- соціокультурний аспект, де МЖ суть стереотипи мовної поведінки, спільність яких - важлива конститутивна ознака соціуму, за яким визначається "свій", "чужий", "наш".

Виділені Т.В. Шмельовою моделі (інваріанти) МЖ: інформативні, імперативні, етикетні, оцінні — повинні "розрізнятися передусім за сферами спілкування", як офіційного, так і повсякденного, і можуть охоплювати як первинні, так і вторинні МЖ, наприклад прохання в повсякденному діловому мовленні трансформується в заяву, у релігійній — в молитву і т. д. (Шмельова Т. В.).

А. Вежбицька пропонує перенести акцент з поняття "Мовленнєвий акт" (МА) на бахтінське поняття "Мовленнєвий жанр" (МЖ). Це могло б, на її думку, утілити в життя бахтінську ідею єдиної системи мовленнєвих жанрів, досягти єдиної методології дослідження мовлення, аналізувати не тільки елементарні МА, але і вторинні МЖ (лекцію, доповідь, мемуари та ін.). Виходячи з інтенції (мотиву) мовця (що пише) "хочу, щоб ти уявив собі... знав... бачив... робив...", А. Вежбицька включає в перелік мовних жанрів і мовні акти, і великі жанрові форми (тексти): питання, прохання, наказ, загрозу, застереження, дозвіл, подяку, привітання, співчуття, вибачення, комплімент, похвалу, скаргу, виступ (промову), лекцію, популярну лекцію, доповідь, розмову, дискусію, суперечку, сварку, спогад, мемуари, автобіографію, порядок денний, протокол, пояснення, повідомлення, оголошення, циркуляр, розпорядження, жарт, анекдот, флірт, тост.

1. Барнет Вл. Проблеми вивчення жанрів усної наукової мови // Сучасна російська усна наукова мова / Під ред. О. А. Лаптевой. Т. I. Красноярськ, 1985. С. 96.

2 Дементьев в.В., Седов к.Ф. Указ. соч. С. 8 - 9.

3 Долинін к.Л. Мовні жанри як засіб організації соціальної взаємодії // Мовні жанри-2. Саратов, 1999. С. 8 — 12.

4 Шмельова т.В. Текст крізь призму метафори тканья. С. 91 — 98.

16

донос, свідоцтво1.

Істотними рисами висловлення і МЖ, на відміну від одиниць системи мови - слова і пропозиції, на думку М. М. Кожиної, виявляються: зміна суб'єкта мови, діалогічність, стійкість, стереотипічність мовлення. Підкреслюючи складність і невирішеність питання про співвідношення МЖ і МА, М.М. Кожина пропонує наступну схему:

МА і первинні МЖ (як елементарні мовні одиниці при першому ступені аналізу мови) - вторинний МЖ (як складний МЖ, досліджуваний за наступного ступеня аналізу мовних жанрів).

Отже, положення про те, що МЖ - аналог МА, може бути справедливим лише щодо первинних МЖ, але не вторинних.

Автори серії російських підручників "Школьная риторика" (1-9 класів) під ред. Т.А. Ладиженської в кожному підручнику послідовно виділяють два розділи: спілкування і мовленнєві жанри. У розділі "Спілкування" вивчаються:

мовленнєві жанри, або МА: прохання, відмова, утіха, порада, заборона, вітання, подяка і т. д.;

риторичні жанри (термін О.Б. Сиротиніної): ввічливе прохання, ввічлива відмова, комплімент в проханні, в подяці, бесіда, дискусія і ін.

У розділі "Мовленнєві жанри" як матеріал, що вивчається, представлені різні жанри текстів:

залежно від функціонального стилю (ділові жанри — протокол, заява, діловий лист і т. д.; публіцистичні: хроніка, замітка, інтерв'ю, портретний нарис і т. п.; художні — розповідь, казка, притча, байка тощо.; наукові — відгук, рецензія, анотація; розмовні — особистий лист, запис в альбом, щоденникові записи);

залежно від функціонально-смислового типу мови (опис, оповідання, міркування);

залежно від прагматичної установки, адресанта, адресата (жанри компліменту, тосту, бесіди, дискусії і т. д.);

залежно від сфери спілкування (соціально-політичні, військові, академічні, судові, релігійні та ін.).

Дається поняття незвичайних текстів, тобто текстів з фотографією або малюнком: фотозарисовка, підпис під фотографією, фотографія як ілюстрація до тексту, описані їх основні ознаки.

1 Вежбіцка А. Речевиє жанри // Жанри мови. Саратов, 1997. С. 99 - 111.

2 Кожіна м.Н. Деякі аспекти вивчення мовних жанрів в нехудожест-| венозних текстах // Стереотипність и-твораествп В.ТРКСГР П<*рмь, 1,999. С. 22 — 39.

3 Там же. С. 59 - 60.

Представлена класифікація первинних і вторинних текстів, їх характеристика. Див. як приклад схему первинних і вторинних текстів, запропоновану авторами "Шкільної риторики"1. (Не плутати з первинними і вторинними мовленнєвими жанрами в розумінні М.М. Бахтіна.)

Схема I

А.І. Домашнєв, І.П. Шишкіна і О.А. Гончарова пропонують класифікації текстів, запропоновані Г: Глінцом, К. Гніфке-Хубригом, К. Гаузенбласом.

Г. Глінц, залежно від ролей між відправником і одержувачем, пропонує ділити тексти на наступні види (типи):

- тексти обов'язкові, пов'язані розпорядженням, укладенням (угода, договір, закон, указ, наказ);

- тексти керівні: одержувач мовлення знайомиться зі змістом тексту і приймає його до виконання (прохання, захисна промова в суді, реклама, оголошення, промови агітаційного характеру, підручники, інструкції, керівництво до використання);

- тексти, в які входить інформація "накопичувального, збірного" характеру, розрахована на тривале використання (телефонна книга, реєстр, записник, записка, щоденник, накидання, проекти);

- тексти, що містять повідомлення неофіційного характеру (записка, лист, поштова листівка, повідомлення і ін.).

Г. Гніфке-Хубриг, з урахуванням інтенції тексту, виділяє тексти:

- що агітують: передвиборна агітація, рекламні тексти, політичні мови, памфлет, коментар;

- оповідно-пояснювальні або предметно-зумовлені: науковий текст, філософський текст, повідомлення;

- соціально зумовлені: закон, договір, положення, наказ, розпорядження;

- тексти — повідомлення особистого характеру: лист, листівка.

Чеський лінгвіст К. Гаузенблас виділяє:

- тексти з простою (мовні твори з однорідною структурою — ділові листи, заяви, повідомлення про події) і з складною структурою (мовні твори, що включають більше ніж один текст, — навмисно неоднозначні дипломатичні заяви, туманні обіцянки, ухильні відповіді, приховані значення, підтекст, анаграма в афішах, зашифровані тексти в інтимних щоденниках, кросвордах, в усній мові при багатоголосому співі, мелодекламаціях);

- вільні (телефонні розмови, радіопередачі, монологи і діалоги) і залежні тексти (карта, малюнок, супроводжуючий опис, фотографії, ілюстрації);

- неперервні (радіорепортаж про спортивні змагання, у момент небезпеки, чорнові накиди, записані лише у вигляді тез) і переривчасті тексти (мовні твори): замітки, всі види списків, словники і т. д., заповнення анкет, бланків.

Особливе значення має розподіл текстів на нехудожні і художні.

Природна мова - будівельний матеріал для всіх текстів, і для художнього теж, оскільки художній текст займає особливе місце серед всіх типів текстів.

Художній текст, на думку З.Я. Тураєвої, — це вторинна моделююча система, в ньому поєднуються відображення об'єктивного світу й авторський задум.

Мова художнього тексту - особлива знакова система, єдина для різних мов, і в цьому сенсі "Мойсей" і "Мадам Боварі", "Гайдамаки" і "Дон Жуан" написані однією мовою.

Ця мова характеризується множинністю інтерпретацій, тісно пов'язана з оформленням художнього тексту, використовує словесні знаки в їх вторинному, кодовому значенні.

Множинність інтерпретацій може бути закладена автором при створенні, наприклад тексти малого розміру — афоризми, парадокси, байки. Пор.: "Дотепність - це зухвалість, що здобула освіту" (Арістотель; афоризм); "Я знаю тільки те, що нічого не знаю" { Сократ; парадокс).

А може залежати не від волі автора, а від моделі світу, що існує у

свідомості читача, — наприклад, в романі "Майстер і Маргарита"

1 Дитяча (шкільна) риторика / Під ред. Т.А. Ладиженської: 1 М., 1993 - 1999. 6 кл. 1998. С. 153.

— 9 класів.

1 Домашнев А.І., Шишкина і.П., Гончарова е.А. Інтерпретація художествен-|ного текста/ М., 1989. С. 15-21.

М. Булгакова одні дослідники вважають головною дійовою особою Понтія Пілата, інші - Ієшуа Га-ноцрі.

Одна з властивостей художнього тексту — його полісемантичність, тобто різна інтерпретація смислу твору читачем, залежна від його ерудиції, особистих смаків і пристрастей, від епохи, в якій читач знайомиться з текстом, і багато від чого іншого.

Особливо важливу роль при осмисленні художнього тексту, його інтерпретації читачем відіграє енциклопедична інформованість останнього, яка залежить від фонових знань читача, від його соціального, культурного, освітнього статусу, тобто того, що прийнято називати тезаурусом читача (греч. (thesauros — скарб, скарбниця). Тезаурус читача визначає асоціативні ряди, які породжують той або інший твір в його свідомості.

Художньому тексту властива і поліфункціональність. У ньому може поєднуватися декілька функцій: естетична і філософська (трагедія І.В. Гете "Фауст"), естетична і історична (роман-епопея Б. Лепкого "Мазепа" і др.

Формула тексту "дійсність — смисл — текст" в художньому тексті перетвориться так: "дійсність — образ — текст":

Художній твір володіє силою раціональної і емоційної дії на читача завдяки індивідуально-образному зображенню світу. Зображаючи дійсність, письменник неминуче відображає своє бачення світу, своє до нього ставлення, поєднує правду і вигадку, — і все це реалізується в тексті художнього твору.

У зв'язку з цим розмежовуються план змісту і смисл тексту. План змісту — це предмет мови, результат взаємодії значень мовних одиниць, що входять у текст. Смисл тексту - явище більш високого рівня, складається зі взаємодії плану змісту з контекстуальною, ситуативною і енциклопедичною інформацією, формує ідею тексту.

Отже, відмінною рисою художнього тексту є те, що він містить не тільки семантичну, але і так звану художню, або естетичну, інформацію. Ця художня інформація реалізується тільки в межах індивідуальної художньої структури, тобто конкретного художнього тексту.

Носіями художньої інформації в тексті можуть бути будь-які його елементи. Будь-які формальні і семантичні елементи мови і мовлення, включаючи графічні засоби, можуть набувати самостійної значущості і бути в тексті носіями естетичної інформації.

1 Тураєва з.Я. Лінгвістика тексту. М., 1986. С. 14 - 15.

2 Домашнева.І. і ін. Інтерпретація художнього тексту. С. 21 - 24.

3 Одінцов В. В. Композіционниє типи мови // Кожін а.Н., Крилова о.А., Одінцов в.В. Функціональні типи російської мови. М., 1982. С. 139; Тураєва з.Я. Лінгвістика тексту. С. 14.

Інша специфічна риса художнього тексту як одиниці естетичної комунікації — його абсолютна антропоцентричність, тобто пізнання і відображення світу у творі художньої літератури спрямоване передусім на пізнання людини, а всі художні події, що зображаються, є засобом її всебічного показу. Найбільш ціннісні уявлення про людину - письменник як центральний суб'єкт художньо-пізнавальної діяльності і читач як завершальна ланка духовно-практичної діяльності з естетичного оволодіння дійсністю.

Отже, категорії "автор — персонаж — читач" — смислові центри антропоцентричної структури літературного твору.

Текстознавство

Лекція . Інформативність тексту та його конкретні змістові структури

1. Предмет мовлення в журналістиці.

2. Публіцистичний текст – типологічна структура публіцистичного стилю літературної мови, стилю засобів масової комунікації.

3. Змістовні ознаки поняття масової інформації та структури, з ними пов’язані:

а) дескриптивність інформації. Логіко-поняттєва (авторська і перцептивна), б) фактологічність інформації: фактологічна структура тексту;

в) інтерсоціальність інформації: тематична (авторська і перцептивна) структури тексту, композиційна; архітектонічна (авторська і перцептивна);

4. Комунікативні ознаки інформації та структури тексту, з ними пов’язані: комунікативна авторська структура тексту; емоційно-експресивна структура тексту;

5. Освоєння інформації читачем. Потенційна та реальна інформація. Інформаційна структура (авторська та перцептивна). Психологічна структура тексту (авторська та перцептивна).

6. Неориторичні постулати щодо відбору і представлення інформації.

.

1. Корконосенко С.Г. Основы теории журналистики. — СПб., 1995.

2. Михальская А. К. Практическая риторика и ее теоретические основа­ния. — М., 1992.

3. Михальская А. К. Основы риторики. — М., 1996.

4. Риторические основы журналистики. Работа над жанрами га­зеты: Учебное пособие / З.С. Смелкова, Л.В. Ассуирова, М.Р. Са­вова, О.А. Сальникова. — 3-е изд. - М.: Флинта: Наука, 2004. — 320 с.

5. Тростников В.М. Человек и информация. — М., 1980.

1. Предмет мовлення в журналістиці. Очевидно, що для визначення змісту або предмету мовлення в журналістиці ключовим буде поняття «інформація», а для визначення процесу спілкування журналіст-читач — «комунікація» (спрямований зв'язок). Смислооб'єднуючим сприймається визначення до цих слів — «масова», яке в обох поєднаннях підкреслює категорію адресата і чинник зверненості.

Який сенс такого знайомого терміну «масова інформація»?

Складові терміну «Масова інформація» — термінологічно стале поняття, «центральне поняття в системі понять науки про журналістику. Саме масово-інформаційна діяльність складає специфіку всіх процесів функціонування системи «видавець», «журналіст», «текст», «канал» за відношенням до «аудиторії» і «соціальних інститутів» (61, с. 25 закономірності і механізми масової інформації, пов'язані з категоріями широкої соціальної взаємодії («видавець» і «соціальні інститути. Особливості «масової інформації» — загальносоціальна, звернена до маси, до масової свідомості, відповідає потребам маси в інформаційному забезпеченні.

Почнемо з визначення основних складових терміну. Інформація (лат. informatio— роз'яснення, виклад) — повідомлення про що-небудь, деякі відомості, сукупність яких-небудь даних. Додаткове значення терміну в математиці і кібернетиці (розділ теорії інформації) — міра організації системи збору і перетворення наукових даних; у біології — відомості (біологічні ознаки), зберігання, що є об'єктом, переробки і передачі (наприклад, генетична інформація).

У журналістиці це слово-поняття, в його основному значенні, використовується і в широкому, узагальнювальному сенсі і в суто професійному:

«інформацією» в широкому аспекті слід назвати всю сукупність відомостей, яку несе журналістика аудиторії»;

«те, що традиційно називається в журналістиці інформацією, — це, в точному значенні слова, — «подієва інформація» (у ряду — «коментована», «художня» інформація)», тобто узагальнена характеристика жанрів що «інформують», які узагальнюють новини (так звані інформаційні жанри);

термін «інформація» використовується і як визначення твору конкретного жанру — інформаційної замітки (60, с. 12).

З позицій соціальної значущості в поєднанні «масова інформація» принципово важливо розмежувати два значення визначення «масова»: 1) найбільш соціально-значуща для масового адресата; 2) розрахована на невимогливі смаки «більшості». Достатньо широке розповсюдження і в розмовній мові, і в журналістиці набуло другого значення слова, правда, частіше в поєднанні «масова культура»: масова як результат потокового виробництва у сфері духовного життя людини — в музиці, живописі, літературі; як показник «низькопробності» витвору мистецтва, орієнтованого на стандартне сприйняття естетично нерозвиненого читача, глядача.

Стосовно семантики ключового поняття журналістики друге значення виключається: «масова інформація» — звернена до маси (жителів країни, регіону, людей особливих професій або інтересів і так далі), доступна, актуальна, приваблива для маси, але не полегшено-примітивна. Саме з ключовим поняттям масової інформації як предмету мовлення пов’язане поняття представлення текстом стилю, стильової приналежності тексту ‑ публіцистичного типу .

Найбільш загальна змістова структура тексту – типологічна (поняття про публіцистичний стиль формується на основі публіцистичний текстів, про офіційно-діловий – на основі текстів документів, про науковий – на основі різножанрових текстів у науковій сфері спілкування).Типологічна структура публіцистичного тексту не охоплює всіх індивідуальних впливів, які можуть бути у тексті, вона формується з суспільно необхідних і соціально зумовлених елементів, які через своє практичне спрямовання здатні стимулювати мисленнєву, емоційну і вольову активність читача в сфері соціальної практики. Тому саме на реалізацію типологічної структури тексту свідомо або несвідомо орієнтовані всі зусилля автора. Із цього загального призначення тексту як реальної важливої життєвої основи, на якій відбувається прийняття важливих рішень читачем, постає проблема ефективності тексту і тих засобів, атрибутів, параметрів, критеріїв, факторів, що забезпечують цю ефективність.

З позицій різних смислових підходів багатозначність поняття «інформація» зумовлюється стійкістю його поєднань із словами-визначеннями, які можна розглядати і як ознаки поняття.

Ознаки поняття .Основні ознаки поняття «Масова інформація» поділяються на:

а) змістовні: що? про що? (дескриптивність, фактологічність, достовірність, інтерсоціальність предмету мовлення),

б) комунікативні: яка? як? (актуальність, дієвість, оперативність, доступність, виразність інформації). Почнемо з групи змістовних ознак.

Дескриптивна (англ. descriptive — описовий) інформація — яка описує синхронний стан якого-небудь предмета, явища дійсності правдиво, наочно і всебічно. Дескриптивність характеризує відношення тексту як продукту мовлення з дійсністю. Критерій дескриптивності відображає семантичний аспект опису текстової діяльності журналіста: дескриптивна інформація — семантично адекватна дійсності, коли адекватність зумовлюється правдивістю і повнотою віддзеркалення процесів і явищ сучасного життя, відповідних інформаційним запитам і потребам масового адресата.

У чому суть явища? Які його причини? Форми? У якому контексті розгляд даного явища буде найбільш переконливим? На ці питання відповідає журналіст, вибираючи як предмет мовлення найбільш суспільно значущі процеси, явища, характери.

На рівні конкретного тексту дескриптивній інформації відповідає поняття логіко-поняттєвої структури тексту, при цьому виділяється авторська і перцептивна (реципієнта) логіко-поняттєві структури.

Логіко-поняттєва авторська структура. Дана структура протиставляється алогічній структурі, яка може бути результатом різних порушень нормального мовленнєвого акту або результатом незграбного втручання редактора в текст. Логіко-поняттєва структура, що лежить в основі тематичної змістової структури і зумовлює її, має такі зв'язки:

* предикативний зв'язок, що існує між поняттями, з яких складається предикат як продукт судження людини про щось. Мовно предикат може виражатися від одного речення до системи речень усього твору. Предикативним зв'язком можуть бути пов'язані такі компоненти змісту, які виражають: актанти (функціональні ролі — суб’єкти-підмети, об’єкти-додатки), реляції (причина, допустовість, умова, мета), атрибути (означення, присудок, обставина способу та міри й ступеня), координати (місце, час);

* логічний ієрархічний зв'язок, що виражає співвідношення цілого і частини;

* предметно-категоріальний зв'язок виражає категоріальне співвідношення між предметами;

* ситуативний зв'язок, який існує між поняттями, що пов'язані лише ситуацією, — простором, часом.

Логічний предикативний зв'язок мовно виражається переважно засобами зв’язку між частинами складних речень, між НЄ.

Логіко-поняттєва перцептивна структура. Розуміння реципієнтом логічних зв'язків між фразами залежить від багатьох причин і зокрема від мовної вправності автора, тематичної структури тексту. Чим більш неоднорідний тематично текст, чим більш він мовно незграбний. Тим більша ймовірність, що читач не зможе легко вловити логічні зв'язки між фразами, а це вплине на загальне розуміння змісту тексту.

Основою професійного аналізу і оцінних думок про те або інше явище завжди є факт.

Фактологічна інформація — заснована на фактах, на вивченні фактів. Факт — одне з центральних понять журналістики, у якому значення слова, зафіксоване в словнику («дійсне, цілком реальна подія, явище»), знаходить додаткові сенси. Факт розглядається як вид знання, що найбільш об'єктивувався, позначає і дискретний (перервний, поділений на окремі, але взаємопов'язані частини) стан дійсності, і думка журналіста, що вербально фіксує це стан.

У конкретному публіцистичному тексті поняття фактологічна інформація виявляється у його фактологічній структурі. Основою фактологічної структури є логіко-поняттєві й асоціативні зв'язки між фактами. Елементом структури виступає факт. Фактологічна система тексту — річ відносна, оскільки те, що автор вважає фактом, для читача може й не бути таким. Членування змісту тексту на факти залежить як від об'єктивних факторів (видільна роль рубрики, заголовка; архітектонічні елементи тексту, що допомагають виділити факт; мовні засоби, які виділяють факт, і т. д.), так і суб'єктивних: читач вважає фактом щось, що його цікавить, хоч воно у тексті і не виділене чітко як факт.Наприклад, …………………..

Фактологічність інформації нерозривно пов'язана з її інтерсоціальністю. Інтерсоціальний — суспільно значущий —| таке головне визначення характеру відношення факту до читача. Інтерсоціальна інформація — значуща для всіх шарів суспільства, для всіх сфер людської діяльності, необхідна для нормального функціонування суспільства, — таке ще одне визначення-ознака, ще один критерій смислової значущості масової інформації.

Інтерсоціальність зумовлюється глобальністю і розмаїттям життєвих витоків масової інформації, з одного боку, і діапазоном її дії — з іншого. Немає такої сфери діяльності людини — будь то економіка або політика, наука або мистецтво, будь-яка сфера технічної культури або духовної — звернення до якої, інформація про її факти і явища не були б предметом мовної (текстової) діяльності журналіста. Ознаці інтерсоціальності відповідає тематична авторська структура. Тематичній структурі протиставляється атематична структура, в якій відсутні будь-які тематичні зв'язки. Для нормального мовлення в цілому атематизм невластивий. Він може бути результатом побічних, немовленнєвих впливів на мовця або результатом невдалого редагування текстів, наприклад пов'язаного зі скороченнями авторського твору. Тематична структура охоплює весь текст і виявляється у тематичних зв'язках між фразами. Кожна наступна фраза має бути зв'язана з попередньою тематичним зв'язком. Тематичні структури бувають однорідні й неоднорідні. Однорідною структурою називається така тематична структура, яка має одну тему, що проходить через усі фрази. При цьому в тематичній структурі можуть бути наявні тематичні відхилення не більше ніж на одну фразу. Інакше виникнуть побічні теми й однорідна тематична структура перетвориться в неоднорідну. Неоднорідною тематичною структурою називається така структура, яка має хоча б дві теми, одна з яких може бути основною. Неоднорідна тематична структура, в якій важко виділити основну тему, називається аморфною. Для однорідної тематичної структури властиві такі зв'язки:

* основний тематичний зв'язок (фрази зв'язані одним і тим же предметом розповіді);

* субтематичний зв'язок (наступна фраза ієрархічно підпорядкована попередній — від загального до конкретного, від загального до деталі тощо);

* макротематичний зв'язок (наступна фраза є вершиною ієрархії відносно попередньої фрази від конкретного до загального).

Неоднорідні тематичні структури включають:

* асоціативний формальний, наприклад звуковий, зв'язок (утворюється паралельна тема на основі звукової асоціації);

* асоціативний змістовий зв'язок (наступна фраза виражає тему, яка асоціативно зв'язана з попередньою); цей зв'язок може бути різних типів:

o ситуативний асоціативний зв'язок (наступна фраза є висловлюванням про предмет, що має просторове або часове відношення до предмета попередньої фрази — утворення суміжних тем);

o предикативний асоціативний зв'язок (наступна фраза виражає причину, наслідок, атрибут, місце, час дії основного предмета розповіді).

Тематична перцептивна структура. Ця структура залежить насамперед від особливостей перцепції тексту. Через це вона надміру індивідуалізована. Ця структура завжди є варіантом тематичної авторської структури. Чим більш неоднорідна тематична авторська структура, тим більш варіативною буде тематична перцептивна структура. Так, аналізований текст може мати кілька таких перцептивних структур, що безперечно є явищем негативним, оскільки це свідчить про неоднозначність змісту тексту.

Композиційна структура. Композиція аналізованого тексту може розглядатися в межах кожної теми. Це змістова структура конкретної теми. Так, тема певного тексту може мати таку композицію:

* констатуючу частину;

* деталізуючу частину.

Ця композиція зазвичай тільки частково репрезентує зміст тексту, оскільки текст в більшості випадків багатотемний. Тоді текст фактично має кілька різнотемних композиційних структур, що безперечно є явищем небажаним. На рівні перцепції композиція тексту у межах певної теми буде сприйнята за тієї умови, якщо тема буде виділена реципієнтом.

Архітектонічна авторська структура. Оскільки архітектоніка покликана виражати композицію твору, то архітектонічна структура повинна своїми елементами відбивати композиційні елементи. Два елементи архітектоніки тексту — рубрика і заголовок — можуть виконати інформаційно-пошукову і темовидільну функцію.

Журналіст, що звертається до теми з тієї або іншої галузі культури, природно, володіє деяким економічним, мистецтвознавчим або іншими знаннями (і поповнює їх в міру необхідності), проте головне його завдання — відобразити в інформації соціальну, людську суть цього явища, події, характеру. Загострення соціальної суті явища, чіткість смислових акцентів, — такий прояв ознаки інтерсоціальності масової інформації.

З іншого боку, сила дії інформації, масштаб впливу на громадську думку залежить як від соціальної значущості теми, так і від способів дії на адресата. Форми декодування (розшифрування) інформації і рівень адекватності її розуміння залежать від соціального становища і комунікативних умінь читача. Ідеологічна загостреність, пропагандистський характер масової інформації та її «акцентована актуальність» — найбільш специфічні змістовно-комунікативні ознаки. Ось як вони визначаються в теорії журналістики: «У духовному відношенні вона (інформація — З.С.) характеризується ідеологічною загостреністю. Особливо важливо буває досягти, щоб аудиторія засвоїла певні ідеї, погляди, етичні, політичні або інші цінності. Цим преса відрізняється від таких інститутів виховання, як сім'я і школа, орієнтованих на загальний розвиток особи. Утім, будь-яке висвітлення подій від першої особи містить в собі оцінку. Журналістика служить ніби збільшувальним склом при вираженні неминучих соціальних емоцій і думок, навіть якщо оцінність ретельно маскується під об'єктивність...

Актуальність преси виражається не просто в швидкості передачі повідомлень. Не обходити гострих тим, не боятися піднімати так звані важкі питання, що виникають у населення, — ось її суть» (29, с. 31).

Не можна не погодитися з природністю включення в поняття «актуальність» таких специфічних для масової інформації ознак-визначень, як оперативність («швидкість передачі повідомлень») і злободенність (увага до гострих тем дня). По суті, це і змістовні, і комунікативні якості інформації і, ширше, — діяльності журналіста. Масова інформація орієнтована на формування масової свідомості і тому загальнозначуща і загальнодоступна за всіма параметрами, починаючи із зовнішнього вигляду газетної смуги чи обкладинки журналу.

Соціальна значущість теми на рівні тексту виражається його комунікативною структурою, акцентованою актуальністю. Прийоми виділення всього тексту у виданні, на шпальті, особливі способи виділення теми і реми в кожному висловленні, у заголовку, сам відбір думок, емоцій для читача, характер впливу на свідомість, планування ефекту від спілкування – це все те у будові та змісті, що відноситься до комунікативної структури тексту. Комунікативна авторська структура. Основне призначення тексту — це вплив на людину. Вся його структура повинна бути пристосована до виконання цієї основної функції. Проблема щодо організації семантичної структури тексту була б знята, якби умови спілкування автора з читачем були завжди одні й ті ж. Насправді ж процес творення й сприймання кожного тексту неоднаковий, що й відбивається на його структурі.

Якщо текст ідеологічно спрямований, пропагандистський, оцінно-емоційний, то виділяється ще емоційно-експресивна текстова структура. Емоційно-експресивна структура тексту. Емоції, які вкладає автор у свій текст, можуть бути різними. Єдина вимога, що емоції, виражені попередньою фразою, не повинні контрастувати з емоціями наступної фрази або заважати її нормальному розумінню. Крім того, емоції, фрази, що стосуються предмета розповіді, не повинні суперечити емоційному соціальному досвідові щодо даного предмета. Автор зачіпає емоції читача, від яких залежить подальше розуміння тексту. У цілому емоційні стани людини поділяють на позитивні (+), негативні (-) і відносно нейтральні (0).

Освоєння інформації читачем відрізняється особливою вибірковістю. Він ніби «фільтрує» матеріал, що проглядається, і часто його увагу привертає не стільки сам факт, скільки його зв'язки з колом проблем, особливо значущих для читача, хвилюють його в цей момент.,

У теорії журналістики зафіксовано два терміни: потенційна інформація та реальна. Обсяг потенційної інформації співвідноситься із ступенем інформаційної насиченості тексту, з максимально можливим обсягом її сприйняття адресатом; реальна інформація відповідає обсягу інформації, не просто виділеної читачем із загального інформаційного потоку, але «відфільтрованої» їм і переробленої. Пропорційно зменшенню обсягу посилилася її дія. Реальна — та інформація, дія якої володіє певною збудливою силою: під її впливом, усвідомлено чи неусвідомлено, відбувається зміна поглядів читача на ту або іншу проблему, щось переоцінюється — змінюється, уточнюється або, навпаки, знецінюється.

Соціальне завдання журналістики — створити стійкий інтерес до тієї інформації, освоєння якої необхідне для досягнення демократичних цілей суспільства і відповідної орієнтації особи. Мова йде не про маніпулювання фактами і прийомами подачі інформації, на яку людина налаштована, але про можливості корекції інтересу, уваги читача. Це прийняті у виданні повтори рубрик і тем, це помітні заголовки і виразні фотографії тощо. Інтерес може бути забезпечений актуальністю інформації про подію, тим більше — про сенсаційну новину, але може бути викликаний і умілим зверненням до таких емоцій, як любов або співчуття, обурення або страх. Реальність – дуже важлива характеристика інформації, оскільки «Інформацією, в точному сенсі слова, слід назвати лише впливові відомості, що містяться в повідомленні, ті, які діють на свідомість людини, це знання, норми, цінності, які освоюються аудиторією "(3, с. 14).

Для характеристики процентного співвідношення впливових відомостей у потенційній інформації необхідні додаткові визначення, що позначають ступінь тієї або іншої якості інформації: повноти, достовірності чи об'єктивності. Так, інформація може бути: вичерпною, повною, недостатньо повною, необхідною, корисною — даремною, шкідливою (що вводить читача в оману) тощо. Перелік може бути продовжений, проте головне зрозуміло: основа появи цих визначень до слова «інформація» — знову-таки рівень її сприйняття, ступінь «засвоєння» адресатом даного конкретного тексту (продукту мовлення).

Знову ж таки, існує поняття інформаційної структури конкретного тексту. Відповідно до поняття потенційна інформація існує авторська інформаційна структура. А поняттю реальної інформації відповідає поняття перцептивної інформаційної структури (співвідноситься з читачем).

Інформаційна авторська структура. Є тексти, які покликані виконувати суто організаційну, агітаційну функцію. Безперечно, ми не можемо говорити, що є тексти геть позбавлені інформації, можна говорити лише про відносно неінформативні тексти. Інформаційними є ті тексти, які несуть нові повідомлення для реципієнта.З цього погляду, семантична структура тексту являє собою співвідношення «даного» і «нового». «Дане», «відоме» у тексті не є зайвим, воно лише має бути доцільно використаним за своїм обсягом. «Дане» необхідне тільки тою мірою, якою воно готує до сприйняття «нового», тобто інформації. Якщо «даного», «відомого» забагато, то воно набуває такої властивості, як ентропія, тобто невизначеності, незрозумілості, для чого автор розповідає про вже відомі речі. Надмірна ентропія тексту веде до втрати інтересу читача, він може припинити читати текст або послабити увагу для пошуку інформації, або відчути невдоволення від прочитаного.

Інформаційна перцептивна структура. Ця структура часто може не збігатися з авторською, оскільки передбачити, що читачеві відомо, а що ні — важко. Необхідно дотримуватися правила золотої середини: щоб «дане» отримувача було більше за «дане» адресанта, без чого неможливе розуміння, і щоб «дане» отримувача було меншим «даного» адресанта, без чого інформація часто стає непотрібною. Текст має бути організованим так, щоб «дане» готувало читача до сприймання інформації. Якщо ж інформація може бути сприйнята і без уже відомого, то його треба уникнути.

Психологічна авторська й перцептивна структури. Не завжди те, що сказав автор, буде адекватно сприйняте адресатом. Особливості породження і сприймання тексту зумовлені психологією співбесідників. Існують об'єктивні умови, які ускладнюють процес сприймання тексту. Відсутність безпосередньої комунікації обмежує автора та адресата у формах вираження й отримання змісту тексту. Поряд із діалогічним спілкуванням є «віяльне», під час якого дані про реакції аудиторії на текст можуть бути отримані лиш опосередковано і через деякий час. Об'єкт впливу при цьому спілкуванні — свідомість людей, розділених часом і простором, що передбачає особливу літературну обробку текстів. Авторська психологічна структура тексту (тобто його зміст) повинна бути орієнтована на адресата з урахуванням психології його сприймання й розуміння. Авторська психологічна структура ніколи не може бути тотожною перцептивній психологічній структурі, але вона повинна наближатися до неї. Для цього автор повинен добре знати психологію сприймання тієї категорії читачів, якій адресується текст. Увага до психологічної структури тексту проявляється ще з давніх часів. Так, професіональних мовців давно цікавило питання, як перебороти психологічний бар'єр слухача, пов'язаний з небажанням сприймати й розуміти висловлення або нездатністю вловити авторську думку через довгу канву повідомлення. Поширеною помилкою багатьох авторів є нерозуміння того факту, що автор, який більше знає про предмет мовлення, ніж говорить, не завжди в змозі зрозуміти, що в його тексті для співбесідника буде неповним або незв'язаним. Автор повинен чітко розмежовувати структури «для себе» і «для читача». Якщо у тексті фіксуються змістові «прогалини», що ускладнюють розуміння, то обов'язково треба логічно відновити цю шпарину змісту.

Завершити розмову про предмет мовлення в журналістиці, видавничій справі також доцільно переліком відомих постулатів, сформульованих в неориториці (/7. Грайс, 1975; А.К. Михальская, 1992) щодо відбору і представлення інформації .

Постулат релевантності (англ. relevanse — доречний, такий, що стосується справи): .

— говори по суті справи;

— говори те, що важливе в цій ситуації;

— співвіднось відбір і представлення інформації із запитом й очікуваннями читача.

Постулат кількості інформації:

— говори стільки, скільки необхідно для досягнення мети спілкування;

— не говори того, що знають всі.

Постулат якості інформації:

— говори правду — подавай перевірену інформацію;

— не говори того, на що у тебе немає достатніх підстав;

— говори так, щоб тебе не можна було зрозуміти неправильно.

Особливу рису, професійно необхідну журналістові, можна позначити як «відчуття часу», що диктує вибір соціальної "проблеми, факту або події з громадянських позицій сучасника. Відчуття часу, що дозволяє журналістові раніше від інших побачити, оцінити побачене, співвіднести його минулим і майбутнім. Не випадково до числа головних категорій журналістики входять поняття «Образ минулого» і «образ майбутнього».

Отже, змістова типологічна структура тексту — це зв'язний тип організації смислового змісту тексту на рівні його повної цілісності.

Лекція ТЕКСТ ЯК ГРАФІЧНО-ЗНАКОВА СИСТЕМА

Уявлення про твір як самостійну, відірвану від автора змістову систему, - річ відносна, це продукт абстрагування, відриву результатів розумової діяльності людини від неї ж. Такий відрив був можливим тільки завдяки двом відчуженням твору від автора, пов’язаним із виникненням письма і друку. Текст - це і є форма відчуження твору від автора. У вигляді тексту твір набуває відносної самостійності і відносно самостійного життя. Семантикою тексту завжди є твір. Через це текст завжди й ототожнюють із твором і не бачать між ними різниці. У деяких випадках ця різниця буває і не принциповою, наприклад коли мова йде про актуальність теми твору/тексту, про їх тематичну класифікацію, фактаж тощо.

Текст на відміну від твору має свої засоби вираження й і актуалізації змісту, свої "засоби керування" читацьким сприйманням та розумінням. Важливим для вивчення тексту є розкриття його одиниць та правил їх оформлення, куди відносять правила оформлення рубрик, цитат, дат, чисел, приміток тощо.

Розглядаючи текст як форму існування твору, необхідно завжди мати на увазі його семантику.

Текст - це абстракція людського розуму, оскільки він поза написанням і читанням не існує. І тому всі ознаки тексту мають насамперед глибоке психологічне пояснення, оскільки текст не є самодостатньою сутністю.

Текст має ознаки, що виражають загальні особливості його системно-структурної організації. До таких ознак варто віднести архітектоніку тексту, його структурованість і системність, цілісність, просторово-часову дискретність.

Елементами тексту слід вважати рубрики, основний текстовий блок (корпус тексту), автор тексту, абзац, виноску, рядок, графічне слово, графічне речення, літеру та пунктуаційний знак.

До одиниць тексту відносяться такі фрагменти тексту, які мають особливу семантику й стандартизоване характерне оформлення: переліки, цитати, посилання, дати, числа, скорочення, знаки, власні назви, умовні позначення.

Текстовими засобами, або засобами актуалізації семантики тексту, є шрифтові (гарнітура, стиль, кегель) й не-шрифтові (розрядка, втяжка, лінійки, колір) виділення, спеціальні архітектонічні засоби тощо.

Є різні види текстів: віршований, драматичний, прозовий, таблиці і виводи, нотний, формульний, бібліографічний; покажчики, реферати, епіграф, присвята, колонтитули, титульний текст тощо. Останні шість видів тексту є також елементами апарату видання.

Коротко про деякі з названих понять, що характеризують текст.

Архітектоніка тексту. Це його будова, форма, виражена шрифтовими й нешрифтовими засобами, у вигляді певного співвідношення між елементами й одиницями тексту.

Структурованість і системність тексту. Структурованість - це ознака тексту, яка виражає наявність певних зв’язків між елементами та одиницями тексту. Системність - ознака, що вказує на існування певних елементів та одиниць тексту, між якими існують зв’язки.

Цілісність. Текст є викінченою графічно-знаковою формою, що сприймається як єдине ціле, яке характеризується межею сприймання: текст перетворюється в не-текст за умови, коли графічно-знакове оформлення виходить за межу допустимого сприймання певного предмета як тексту.

Просторово-часова дискретність. Текст, що розташований на двох і більше матеріальних носіях, є просторово розірваним (дискретним). Наприклад, дві сторінки, на яких видрукуваний текст, роблять текст протяжним у просторі та часі під час його і написання, і читання.

Одиниці тексту - переліки, цитати, посилання, дати, числа, скорочення, знаки, власні назви, умовні позначення - добре описані у редакційно-видавничій літературі[3].