2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних проце­сів. Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства. Світова історія є чергуванням інте­граційних і дезінтеграційних процесів у розвитку суспільства.

Процес інтеграції як економічне явище, сутність якого полягає у взаємному пристосуванні й об'єднанні національних господарств декількох держав з однотипним соціально-економічним устроєм, є об'єктивним наслідком посилення взаємозалежності процесів еко­номічного життя.

Економічна інтеграція - це об'єктивний, усві­домлений і направлений процес зближення, зрощення і взаємодії національних господарських систем, що містить потенціал само­регулювання і саморозвитку, в основу якого покладено економічний інтерес самостійних господарюючих суб'єктів і міжнародний по­діл праці.

Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового гос­подарства (рис.18.1).

Перший шлях – еволюційний з поступовим виді­ленням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребує суспільство. Цей шлях базується на інстинктах са­мозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та науково-тех­нічному прогресі. Сьогодні еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Євросоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989р.) центри розвитку.

Другий шлях - прискорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі ві­йни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів. Рушійною силою прискорення інтеграційних процесів став розвиток торгового капіталу.

Рис. 18.1 Шляхи інтеграції до світового господарства

Інтеграційні об'єднання в світі розрізняються за глибиною процесів, що в них відбуваються. Історично інтеграція еволюціонує через кілька основних форм, кожна з яких свідчить про ступінь її зрілості (див. рис. 18.2). Для України особливий інте­рес становлять принципи утворення зони вільної торгівлі та створення митного союзу.

Першою, найпростішою формою наближення країн одна до одної є підписання преференційних торгових угод. Вони підпи­суються або на двосторонній основі між окремими країнами, або між уже існуючим угрупованням та окремою країною. Відповід­но до цього країни створюють одна одній режим найбільшого сприяння. Преференційні угоди передбачають збереження наці­ональних митних тарифів кожної країни, що підписала їх, ніяких міждержавних органів для управління не створюється.

Рис. 18.2. Форми міжнародної економічної інтеграції

Другою формою інтеграції є зона (асоціація) вільної торгівлі (ЗВТ), що передбачає створення пільгової зони регіонального типу, у межах якої відбувається повна відміна митних тарифів у взаємній торгівлі при збереженні національних митних тарифів у відносинах з третіми країнами. В умовах зони вільної торгівлі зростає внутрішня, а на цій основі і взаємна торгівля країн-членів. Зона вільної торгівлі може координуватися невеликим міждержавним секретаріатом, що діє в якійсь із країн-членів.

ЗВТ є торговельним режимом, який не забирає у її країн-членів жодної частки їхнього національного суверенітету, неза­лежності їхньої зовнішньоторговельної політики. ЗВТ не започа­тковує незворотних інтеграційних процесів між країнами.

До позитивних моментів угод про вільну торгівлю слід віднести, насамперед, більш стабільний та передбачуваний характер торгової політики країн-учасниць.

До не­гативних моментів відносять посилення конкуренції на внутрішньому ринку, що не завжди позитивно ві­дбивається на якості і технічному рівні виробів вітчизняної про­мисловості. Виникає навіть за­гроза витіснення іноземними конкурентами вітчизняного вироб­ника з його ж внутрішнього ринку в разі ненадання йому підт­римки з боку держави.

Третім, більш розвиненим за ступенем інтегрованості, рівнем економічної інтеграції є митний союз (МС). Це узгоджена від­міна групою країн національних митних тарифів і введення спі­льного митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулю­вання торгівлі щодо третіх країн. Метою створення цього союзу є полегшення взаємної торгівлі країн-учасниць. Він передбачає безмитну внутрішньоінтеграційну торгівлю товарами і послуга­ми, повну свободу пересування їх всередині регіону.

Країни-члени МС вже не виступають у міжнародних торгове­льних відносинах як самостійні суб'єкти, вони втрачають частку свого національного суверенітету. Щоб управляти єдиним зов­нішнім митним тарифом, країни-члени МС змушені впровадити спільну зовнішньоторговельну політику. Більше того - МС має значний вплив на формування бюджету країн-членів, розподіл митних надходжень тощо. Для їх адміністрування найчастіше (але не завжди) запроваджується спільний наднаціональний ор­ган, якому надаються повноваження щодо розподілу чи викорис­тання митних надходжень відповідно до рішень країн-членів.

Митний союз перетворюється на спільний ринок (СР), коли країни, що інтегруються, домовляються про свободу руху не тіль­ки товарів і послуг, а й факторів виробництва - капіталу, робочої сили. Причому свобода пересування робочої сили - це далеко не запровадження безвізового режиму перетину кордону, а впрова­дження умов, за яких кожен громадянин кожної із країн-членів СР має рівні умови щодо найму на роботу в будь-якій країні, постій­ного побуту, соціального захисту тощо. Ці так звані чотири фун­даментальні свободи передбачають відмову країн СР від ще біль­шої частки власного суверенітету й запровадження цілого ряду спільних політик (не лише митної чи комерційної, а й конкурент­ної, антимонопольної, сільськогосподарської, соціальної, захисту навколишнього середовища тощо). Фактично країни СР створю­ють конфедеративне утворення, яке разом з економічним розвит­ком еволюціонує до передачі більших повноважень наддержавно­го органу і ще більшого обмеження національного суверенітету.

На найвищому рівні інтеграція набирає форми економічного та валютного союзу, який передбачає об'єднання національних економік кількох країн на основі митного союзу, спільного рин­ку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики. На цьому етапі виникає потреба в установах, наділених правом не тільки координувати дії та спостерігати за еконо­мічним розвитком, а й приймати оперативні рішення від імені угрупування в цілому. Уряди погоджуються передати частину своїх функцій наднаціональним органам, наділеним правом приймати рішення з важливих питань організації.

Перехід до «вищої» форми можливий лише за умови досяг­нення помітного прогресу у вирішенні всіх проблем, характер­них для «нижчих» форм, а також послідовного вдосконалення реалізації політики, спрямованої на отримання вигод усіма країнами-учасницями об'єднання. Це спонукає до посилення не ли­ше економічної, але й політичної інтеграції, а з тим - формуван­ня політичного союзу.

Поряд з інтеграційними процесами активно посилюються процеси дезінтеграції. Дослідники відзначають, що у сучасному світі інтеграція та дезінтеграція розвиваються асинхронно, як два різноспрямовані процеси. При цьому дезінтеграційні явища і процеси можуть мати не тільки локальний характер (провінція Квебек у Канаді, Шотландія та Уельс у Великобританії, Корсика у Франції, Каталонія та Країна Басків в Іспанії, дезінтеграційні процеси в Росії, Азії тощо), але і глобальний (наприклад, розпад Радянського Союзу).

Посилення дезінтеграційних процесів у світі на сучасному етапі пов'язано, перш за все, з ростом культурної і національної невизначеності (мультикультуралізм), наявністю невирішеної та складної проблеми щодо втрати національних суверенітетів кра­їнами, різних підходів до реалізації ідеології прав людини у різ­них об'єднаннях тощо. Ці процеси охопили багато держав світу, зокрема Західну та Східну Європу, породжуючи сильні відцент­рові тенденції усередині Європейського Союзу.

Важливою ланкою у реалізації принципів відкритої економіки є вільні економічні зони, діяльність яких лібералізує та активізує зовнішньоеко­номічну діяльність держави.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60-х років XX століття і мають широке розповсюдження. На початку 90-х років, за різними оцінками, у світі нараховували понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпе­чено більше 3 мільйонів осіб.

У загальному визначенні ВЕЗ - це територія, що має вигідне географічне розташування, має свій політичний центр, більш пільговий, у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави, режим господарської діяльності.

Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року.

Найбільш поширеними у світовій практиці є ВЕЗ сталого виробничого спрямування, створення яких повинно розв'язати питання:

• стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;

• зростання зайнятості населення;

• перетворення зони у полігони з випробування нових методів господа­рювання, впровадження інноваційних технологій та сприяння росту національного господарства.

Як спеціальні «податкові гавані» (податковий притулок, фіскальний оа­зис, невелика держава чи територія, яка проводить політику залучення іно­земних кредитних капіталів шляхом надання податкових та інших пільг) розглядають:

• Люксембург - пільговий податковий режим для банків;

• Швейцарію та Ліхтенштейн - для холдингових посередницьких і торгових компаній;

• Багамські острови - повне звільнення від прибуткового податку.

• В Ірландії, Ліберії передбачають для комерційних структур повне звільнення їх від податку, Ліхтенштейну, Антильських островів, Панами - обкладання невеликим паушальним податком. Швейцарія - встановлений низький розмір податку.

Центр «офф-шор» є різновидом податкової гавані. Невеликі держави або території, зазвичай розташовані на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного туризму, що проводять політику долучення до світового господарства шляхом перерозподілу кредитних потоків, іно­земних кредитних капіталів. Найбільш відомими центрами «офф-шор» є Беліз, Панама, Ліберія, Кіпр, Мальта, Сінгапур, Гибралтар, Штат Делавер у США. Вести комерційну діяльність на території країни реєстра­ції офшорної компанії, як правило, заборонено. Центри «офф-шор» іноді називають офшорними зонами. Вони мають визначену спеціалізацію, в основу якої закладені різні типи юрисдикцій (банківські, трастові (дові­рчі), страхові). Але ці центри можуть служити місцем відмивання "бруд­них грошей" і проведення різного роду фінансових афер.