17 Яке місце посідає ритуал в житті первісної людини

Ритуали та обряди - це втілення вірувань і цінісних смислів у дії на покращення дійсності. Ритуал мав за мету збереження космічного порядку і відновлення порушеної рівноваги. Його компоненти: очищення, процесуальна хода, жертва, трапеза.

Ритуал був головним засобом оновлення світу, мав на меті забезпечення безперервності його існування, а значіть, гарантій виживання колективу в екстремальних умовах. Саме ритуал дарує переживання цільності буття й цільності знання про нього.Сфера ритуалу-це особливий світ, уже не людський, а божественний». Головне, що в основу ритуальної діяльності людини покладено принцип наслідування явищам природи, які відтворювалися шляхом відповідних ритуальних символічних дій. Ритуал виступав у космологічну епоху основною формою суспільного буття людини їй головним втіленням людської здібності до діяльності. З нього, зрештою, розвинулися виробничо-економічна, духовно-релігійна та суспільна діяльності.

В архаїчному ритуалі тісно переплелися молитва, спів і танок. У танкові людина уподоблювалася різним явищам природи, щоб викликати дощ, ріст рослин, поєднання з божеством. Танцюючі учасники ритуалу були натхненні усвідомленням своїх задач і цілей, наприклад, танок шамана повинен був забезпечити контакт з духом хвроби, танок на честь тотемів мусив приносити родові благополуччя, воїнський танок—підсилити почуття сили й солідарності членів племені.

Виконання і повтор колективних дій давали людині відчуття належності впорядкованому соціальному цілому.

18 Поняття археологічної культури. Трипільська культура

Найбільш відомою з прадавніх культур на теренах України є трипільська культура, названа так від с. Трипілля Київської області, де на потужний культурний шар матеріальних залишків вперше натрапив київський археолог Хвойко у 1896 р. Здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували традиції землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку переважної частини місцевого населення, зумовлюючи побут, звичаї, календар і вірування тубільців.

Сліди трипільської культури виявлено на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови, Румунії. Трипільці мешкали протягом IV—II тис. до н. е. в селищах, що складалися з декількох десятків, а інколи й сотень невеликих будинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалися своєрідними кільцеподібними вулицями по колу, в центрі якого знаходилась дещо більша будівля громадського призначення.

Особливості трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються: величезною територією поширення ;довготривалим періодом поступового розвитку; включенням в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.: розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями.

У вжитку трипільців знаходилась велика кількість посуду. На уламках глиняного посуду лишилися сліди сонячних символів, серед яких кола, хрести, різновиди свастики.

На той час люди сприймають сонце як верховне божество всесвіту, від якого залежить усе і, в першу чергу, ті стихії, що мають безпосе­редній вплив на врожай, на родючість землі, худоби. Такі вірування отримали назву солярних. Трипільська культура досягла значних висот у своєму розвитку, але поступово в ній накопичувалися кризові явища. Це було обумовлено різними факторами, у тому числі кліматичним — похолоданням та екстенсивним веденням господарства. Виснажені землі давали все менше урожаїв. До цього додалися конфлікти між трипільськими громадами західного і східного регіонів, натиск з боку скотарських кочових племен. Трипільці достатньо близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, і феномен трипільської культури утому, що вона своєрідно поєднала антропологічні, етнокультурні, суспільні, ідеологічні та господарські системи найдавніших представників людських спільнот Півдня, Центру, Сходу та Полісся Європи.

Близько 2000 р. до н. е. трипільська культура занепадає. її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском більш численних і войовничих, як вважають, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними.

26 Розвиток української культурологічної думки.

Українська наукова думка створила оригінальні концепції культурно-історичного процесу на українських землях. У сучасному науковому розумінні виникнення власної концепції культурно-історичного розвитку українського народу слід віднести до діяльності Кирило-Мефодіївського братства і, передусім, до історичних та літературних праць Миколи Костомарова (1817-1885), Пантелеймона Куліша (1819-1897) та творчості Тараса Шевченка (1814-1861). Соціально-політична концепція Кирило-Мефодіївського братства включала низку положень, серед яких основне полягало у визнанні рівних прав усіх народів на національну самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови та національної культури. Загалом діяльність братства сприяла формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та освіти.

Схожі ідеї були висунуті у Східній Галичині членами «Руської трійці» — Маркіяном Шашкевичем (1811-1843), Яковом Головацьким (1814-1888) та Іваном Вагилевичем (1811-1866).

У XIX а. Україна дала світові цілу плеяду велетнів національної культури (Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, М. Лисенко, М. Драгоманов та ін.). У розробку теоретично-наукових проблем культурно-історичного процесу найвагоміший внесок зробив Михайло Драгоманов (1841-1895) — історик, філософ, фольклорна, літературознавець, громадсько-політичний діяч. Драгоманов був прихильником федеративного устрою, виступав проти унітарних багатонаціональних держав. Людство, на його думку, має організовуватися за націями, а не за державами. Водночас він віддавав перевагу загальнолюдським цінностям. Найсильніший вплив концепція культурно-історичного процесу М. Драгоманова справила на І. Франка та М. Павлика. Проте погляди великого Каменяра були ще більш європейськоорієнтовані. У І. Франка українська культура стає цілком самостійним явищем.

Подальший розвиток української культурологічної думки пов'язаний із постаттю Михайла Грушевського (1866-1934). У рамках культурно-історичної концепції Грушевсь-кий активно розробляв «українську ідею». У його численних наукових працях історія української культури розпочинається вже із часів Трипільської культури.

У 1920-х роках, культурологічні проблеми Україні розроблялися переважно в межах літературно-мистецьких угруповань. І серед них найзначнішою була Вільна Академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ, 1925-1928). Микола Хвильовий (1893-1933), наприклад, виступав за подальшу європеїзацію української культури, її орієнтацію на традиційні джерела світової культури, а також за розрив із російською літературно-культурною тради­цією. Ця позиція знайшла своє найкраще відображення в його знаменитому гаслі «Геть від Москви!» Відомо, що на культуро­логічні погляди Хвильового певний вплив справила концепція 0. Шпенґлера та літературно-критичні праці Миколи Зерова (1890-1937) — одного з найбільш обдарованих діячів «роз­стріляного відродження».

Концептуально подібну позицію щодо проблем подальшого розвитку української культури на Західній Україні займав Дмитро Донцов (1883-1973), який у своїх наукових працях визначав необхідність духовно-культурної орієнтації на Свропу і негативно ставився до впливу російської літератури та культурної традиції взагалі на історичну долю України. Подібно до Хвильового, автор широковідомої серед українознавців книги «Націоналізм» вважав, що культурне відродження української нації можливе лише завдяки створенню самостійної української держави.

Серед вітчизняних культурологів можна назвати ще цілу низку відомих дослідників культурно-історичного процесу, вплив яких на філософію культури мав справді світове значення.

19 Давньосхідна модель світу (Месопотамія, Давній Єгипет, Індія, Китай).

Історія Стародавнього Сходу бере свій початок від виникнення найдавніших цивілізацій у Месопотамії і Єгипті (IV — III тис. до н. е). Вона викликає особливий інтерес завдяки виникненню своєрідних пам'яток культури, які накопичило людство від неоліту до бронзового й залізного віку. Перехід від родоплемінної культури до перших цивілізацій проходив у першу чергу там, де були сприятливі природні умови. Саме такі умови субтропічної зони Близького Сходу стали причиною того, що саме в долинах рік Тигру, Євфрату й Нілу сформувалися перші цивілізації й держави. Згодом вони виникли в долинах рік Хуанхе і Янцзи в Китаї, Інду й Гангу в Індії. Давні цивілізації та їхні культури мають ще багато нерозшифрованого, невивченого. Цивілізація Давнього Єгипту нараховує більше 3000 років. Наприкінці IV тис. до н.е. у Північно-Східній Африці, у пониззях річки Ніл, сформувалася держава Єгипет, що стала одним із найбільших центрів світової культури.. Давні єгиптяни обожнювали природу й земну владу, тварини вважалися священними, їх тримали при храмах, поклонялися їм, а після смерті бальзамували й ховали в саркофагах. На тотемізмі ґрунтується й зооморфність єгипетських богів, верховним серед яких вважався бог Сонця Ра, якого часто зображували соколом або ж тельцем. Фараон вважався «сином сонця», із цим пов'язані й почесті, які йому віддавалися.

Месопотамська цивілізація виникла на Близькому Сході, на території сучасного Іраку, між річками Тигр й Євфрат, у IV тис. до н.е. На півдні Месопотамії, де було розвинене сільське господарство, утворилися міста-держави Ур, Урук, Киш, Ериду, Ларса, Ніппур та ін. Розквіт цих міст називають золотим віком давньої держави шумерів. Це справедливо й у прямому, й у переносному значенні цього слова: тут виготовлялися із золота зброя й предмети найрізноманітнішого побутового призначення. Культура шумерів дуже вплинула на наступний прогрес не тільки Месопотамії, але й усього людства. Шумерам належать важливі відкриття: вони першими навчилися виготовляти кольорове скло й бронзу, винайшли колесо й клинопис, сформували першу професійну армію, склали перші правові кодекси, винайшли арифметику, в основі якої була позиційна система числення. Світ духовної культури шумерів ґрунтується на міфології.

Перші відомі нам центри індійської культури Хараппа, Мохенджо-Даро та ін. існували вже в III тис. до н. е. на берегах Інду, але справжнього розвитку вона досягла в II тис. до н.е. На основі збірника «Ригвед» була створена своєрідна духовно-світоглядна система — індуїзм — ядро індійської культури. У цю же епоху відбувся поділ суспільства на касти. В «Ригведах» були обґрунтовані морально-правові мотиви поділу суспільства на чотири касти: брахманів, кшатріїв, вайш'їв, шудр. На художню культуру давньоіндійського суспільства значною мірою вплинули індуїзм, буддизм, іслам.

Китай — країна давньої цивілізації: на його території виявлені сліди первісної культури часів раннього палеоліту й бронзового віку. У XIV ст. до н.е. сформувалася перша рабовласницька держава Інь. В іньську епоху зародилася культура, що дала початок китайській цивілізації у всій її специфіці. Був складений місячний календар і винайдений прообраз сучасної ієрогліфіки. Давній Китай — батьківщина таких винаходів, як компас, спідометр, сейсмограф, порох, друкарство, порцеляна. У галузі математики був відкритий метод рішення рівнянь першого ступеня із двома й трьома невідомими, вирахування відношення довжини кола і його діаметра. У галузі астрономії китайці знали, як обчислювати час затемнення Сонця, склали один із перших каталогів зірок, вели спостереження за плямами на Сонці та ін. Китайські зодчі відомі двома своєрідними пам'ятками — Великий канал і Велика китайська стіна.