41 У чому особливості культурної взаємодії в умовах глобалізації?.

Кінець XX — початок XXI ст. у житті сучасної цивілізації пройшов під знаком глобалізації — досить суперечливої й надзвичайно потужної тенденції світового розвитку.

Під глобалізацією (лат. globus — куля) розуміється процес поси­лення взаємозв'язку світу, що характеризується розширенням взає­мозв'язку й взаємовпливу різних країн і народів на основі сучасних інформаційних технологій. Сучасні культури при цьому втрачають своєрідність і замкнутість, границі між ними стають все розмиті-шими.

Процес глобалізації — об'єктивне й закономірне явище в історії людства. Серед основних причин глобалізації можна назвати прискорення темпів суспільного розвитку сучасного світу та тенден­цію до посилення його цілісності, що вимагає особливої напруги, пошуку внутрішніх резервів розвитку, нового рівня концентрації зусиль та надзвичайної організації. Цілісність — фундаментальна характеристика системи, що виступає критерієм її розвитку, дає можливість виявити її певну стійкість, органічний взаємозв'язок елементів, внутрішню єдність.

Аналізуючи зміни, що відбулися в сучасному світі за останні десятиліття, можна переконатися, що прискорений розвиток та його взаємозв'язок — фактично нероздільні процеси. Сучасний світ складний, багатогранний, динамічний і суперечливий; це світ драматичного вибору, світ тривог і надій. Його протиріччя мають різну природу й масштаби прояву: деякі з них — результат світової політики, інші з'явилися внаслідок науково-технічної революції, господарської діяльності людини. Глобалізація є тим кульміна­ційним етапом в історії, що фокусує ці проблеми, максимально загострюючи загальноцивілізаційну потребу розумного, справед­ливого й толерантного вирішення проблем, що постають перед людством.

Глобалізація являє собою складний процес соціальних пере­творень, у якому можна виділити такі основні риси:

• Загальність змін. Глобалізація пронизує псі рівні соціальної структури й проникає в усі соціальні прошарки, формуючи мережні структури спілкування, підтримки й соціального контролю, ство­рюючи нові цінності, пов'язані з мінливістю, «гнучкістю», «плас­тичністю» реальності.

• Руйнування організаційних основ соціальної структури, її де­централізація. Охоплюючи всі соціальні структури, глобалізація претендує на статус вищої нормативної цінності. Значимість верти­кальної ієрархії знижується, а горизонтальна мобільність, навпроти, підсилюється.

• Поєднання культур. Глобалізація змінює уявлення людей про культуру як про щось успадковане від минулих часів, попередніх поколінь. В сучасних умовах культура стає результатом поєднання глобальних і регіональних форм, нестабільних і суперечливих у по­рівнянні із традиційними формами культури.

• Ослаблення націонаїьно-державного фактору. Глобалізація підриває соціальну структуру на всіх рівнях її прояву: державному, національно-етнічному, особистісному. Сам національно-держав­ний фактор в організації соціального життя зберігається (у вигляді національних держав, національних урядів, національних культур і т. п.), але перестає бути визначальним. Соціальні спільності по­єднуються, створюючи свої горизонтальні структури.

• Перехід до нового типу раціональності. Глобалізація привно­сить нову нормативно-теоретичну парадигму: з одного боку, при­пускаючи «мультікультуралізм», в основу якого покладено принцип мозаїчності культур, а з іншого боку, диктуючи свої правила неза­лежно від суб'єктивної волі її учасників. Глобалізація спричиняє гомогенізацію світового співтовариства, побудову життя відповідно до єдиних принципів, єдиних ціннісних переваг.

• Зміна системи цінностей. Глобалізація спричиняється трансформацію нормативно-регулятивної функції держави, що призво­дить до послаблення впливу держави на людину. Процес соціа­лізації деформується, у суспільстві створюється мозаїчний набір цінностей.

Таким чином, глобалізація являє собою незворотній, історично унікальний об'єктивний процес, що передбачає інтенсифікацію со­ціальних, економічних, політичних і культурних інтеракцій у всесвітньому масштабі. Цей процес розвивається одночасно в безлічі структурних вимірів.

З середини XX ст. стало нормою, коли протягом людського життя кілька разів змінюються економічні, матеріальні, духовно-культурні та інші основи функціонування суспільства. Новітні тех­нології спочатку шокують своєю незвичайністю, а потім швидко застарівають і відходять на задній план, перетворюючись на звичний факт повсякденності. Такого роду адаптованість сучасної людини до зміни пріоритетів в економічних, технологічних, культурно-сві­тоглядних процесах стала настільки стійкою, що перетворилася на звичку, стереотип. Мінливість буття сприймається сучасною людиною як природний процес, і в контексті цієї методологічної установки вона вибудовує свою життєву стратегію.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ТА ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ Іван Мазепа (1644—1709) — один з видатних і найсуперечливіших політичних діячів України. Сфера його суспільних інтересів досить широка, але ми торкнемося тільки просвітницької і культурницької діяльності. Він здобув високу освіту: спочатку в Києво-Могилянській колегії, а потім у колегії єзуїтів у Варшаві. Вступивши на службу до польського короля, багато подорожував по Західній Європі, набуваючи досвіду управління державою. І. Мазепа зробив спробу утвердити самостійність України політичними засобами, але хисткість його позицій, орієнтація на Московщину, Польщу, Швецію, Туреччину не мали підтримки з-поміж козацької старшини. Ігнорування громадської думки призвело до повної поразки, втрати навіть тих досягнень, які змогли зберегти наступники Б. Хмельницького. Протягом 21-річного гетьманування І. Мазепа став одним із найбагатших феодалів Європи. Більшу частину своїх особистих прибутків він віддає на розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладів. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових храмів у стилі козацького, або, як його часом називають, "мазепинського" бароко. Багато сил, часу, коштів він віддав Києво-Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус, довів кількість студентів до 2 тисяч. І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти". Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліцей. Гетьман листувався з багатьма вченими, яких запрошував до співпраці. Саме під його впливом козацька старшина посилає своїх синів на навчання до закордонних університетів, що зумовило формування згодом власного кадрового потенціалу.

Наукові знання єгиптян

Наука відіграє важливу роль у створенні сильної та могутньої держави. Єгиптяни будували зрошувальну систему, зводили храми, піраміди. Для цього використовували математичні знання. Вони були обізнані з арифметичними діями, набагато випередивши в цьому інші народи. Знання геометрії давало змогу обчислювати площу орної землі, об'єми будь-якої тари, кількість води в каналі та басейні. Високого рівня досягла медицина. Бальзамування померлих  надавало лікарям можливість вивчати будову внутрішніх органів людини. Лікарі вміли лікувати багато хвороб, а єгипетські жерці володіли методом іридодіагностики, знання якої ми тільки нині знову відкриваємо для себе. Сильними важелями єгиптяни могли пересувати важкі кам'яні блоки під час будівельних робіт — у цьому їм допомога-ло знання механіки. Було накопичено досвід астрономічних спостережень.

Історичні умови розвитку культури в період Київської Русі.

Культура Київської Русі постала на грунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Частіше міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. З усього розмаїття матеріальних та духовних надбань прийдешніх народів відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали кліматичним і геополітичним умовам існування на нашій землі. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну культуру, зумовило неповторність її обличчя.

Як свідчать археологічні, лінгвістичні та інші дані, цей процес почався задовго до виникнення першої держави під проводом Києва. Київська Русь вже успадкувала певну місцеву культуру тих східнослов'янських та неслов'янських племен, які склали етнічне ядро цього державного утворення.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Ось чому сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі держави – Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких вже відчувалась на вітчизняному грунті. Вони не затьмарювали оригінального вигляду культури середньовічної Русі, яка залишилася унікальним явищем світового значення. Більше того , саме культура Київської держави мала позитивний вплив на культурний поступ сусідів.

Культура Русі, особливо до її роздробленості, це досить складна картина боротьби старого й зародження нових елементів.

Літературні джерела та археологічні знахідки свідчать, що крім боротьби старого й нового культура Русі чітко відрізняє культуру княжо-дружинної верхівки та культури низів міст і сіл.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів; нова релігія широко відкрила двері культурним впливам Візантії в усіх галузях життя; з'явились численні церковні книги тодішньою болгарською мовою, яку добре розуміли на Русі, і цим було покладено початок роздвоєнню між мовою народною, про яку майже нічого невідомо, і мовою книжною. Християнство стало ідеологічним підгрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Русі в європейський культурний світ. Однак навіть і після цього Україна-Русь на втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.