3. Гетьманська держава п. Скоропадського

Поступово складаються передумови для усунення УЦР з політичної арени. Заможні верстви населення вже не підтримували політики УЦР, бо вона оголосила націоналізацію великої земельної власності. Незаможні верстви обурювалися порожніми деклараціями УЦР про наділення їх землею. Німецьке командування, невдоволене некомпетентністю УЦР в постачанні продовольства Німеччині, почало втручатись у внутрішні справи УНР.

Німецьке командування дійшло висновку, що тверду владу і постачання продовольства їм зможе забезпечити колишній царський генерал, командир першого українізованого корпусу П. Скоропадський. Сам майбутній гетьман у своїх спогадах зазначав: «В мені все більше і більше зміцнялася думка, що коли я не зроблю перевороту тепер, то у мене залишиться назавжди гнітюча свідомість, що я несмілива і слабодуха людина і що я ради власного спокою пропустив можливість врятувати край. Я не мав сумнівів, що переворот потрібний і корисний, навіть в тому випадку, коли б нова влада не змогла довго утриматись. Я вважав, що владу я подолаю взяти в свої руки і що те, що удасться мені зробити, у всякім разі дасть відпочинок, відновить в краю порядок, а в населенні силу для нової боротьби».

29 квітня 1918 р. Центральна Рада зібралася на своє чергове засідання, яке виявилося останнім, щоб ухвалити Конституцію УНР. В той самий час у Києві зібрався «Хліборобський конгрес» (Всеукраїнський з’їзд землевласників), який налічував понад 6 тис. учасників. Він висловив незадоволення політикою УЦР, і було висунуто лозунг утворення міцної влади у формі гетьманату. Доба Центральної Ради продемонструвала сильні й слабкі сторони української революції.

Проголошений гетьманом, П. Скоропадський підписав «Грамоту до всього українського народу», в якій повідомлялося про розпуск УЦР і земельних комітетів, проголошувалося право приватної власності. Одночасно вийшов закон «Про тимчасовий державний устрій», за яким Україна перейменовувалася на «Українську державу», її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити український Сейм. Сам гетьман уявляв собі такий політичний устрій: «ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному життю краю». Вся повнота влади в країні, як законодавча, так і виконавча, мала належати гетьманові. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою в зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником, мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи надзвичайний стан. Головою Ради міністрів і міністром внутрішніх справ гетьман П. Скоропадський затвердив Ф. Лизогуба — багатого полтавського поміщика, поміркованого земського діяча. До складу уряду ввійшли: Д. Дорошенко, який відповідав за закордонні справи; О. Рогоза — за військові справи; В. Колокольцев — за земельні справи; М. Василенко — за освіту; М. Чубинський став міністром юстиції та ін. У Раді міністрів було 20 українців і 4 представники інших національностей (поляк Ржепецький — міністр фінансів, єврей Гутник — міністр торгівлі, росіяни Вагнер — міністр праці та Афанасьєв — державний контролер). Усі міністри складали присягу на вірність Українській державі.

1 серпня 1918 р. було прийнято «Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана гетьмана всієї України», за яким влада переходила б до колегії Верховних володарів держави (3 члени, одного призначав гетьман, а двох — Державний секретаріат і Рада міністрів). Державне будівництво в період гетьманату відбувалося за іноземної військової присутності.

25 травня 1918 р. затверджено «Положення про Малу Раду міністрів», до складу якої входили заступники міністрів, які розглядали законодавчі й адміністративні пропозиції міністрів, проекти кошторисів підприємств.

Замість комісарів УЦР призначалися старости, які очолили місцеві адміністрації. Вони мали право розпускати органи місцевого самоврядування з дозволу міністра внутрішніх справ. 5 вересня 1918 р. законом про вибори до земства вводилися вибори по двох куренях залежно від суми земельного податку. Державна варта забезпечувала підтримку законів на місцях, мала поліційні функції й була підпорядкована старостам. У своїх спогадах П. Скоропадський відзначав потребу в створенні козацького війська: «Пізніше, коли мені довелося ближче придивитись до цього козацького руху, у мене зародилась думка, що козача організація, коли зуміти її як слід направити, може стати такою здоровою силою в національнім русі, яка може і змогла б врятувати Україну від загального розкладу, що сильно вже давав себе почувати не тільки серед війська, але і в різних верствах громадянства». Працював і далі Генеральний суд як найвищий судовий орган. В Україні у цей період діють 3 судові палати, 19 окружних судів, 112 міських і повітових з’їздів мирових суддів.

Незважаючи на світову війну, яка поділила Європу, гетьманському урядові вдалося чимало зробити для дипломатичного визнання України. В Українській державі діяли дипломатичні представництва 25 країн: Данії, Іспанії, Італії, Швеції, Грузії, Литви та ін. У травні — жовтні 1918 р. в Києві відбувалися переговори делегації Української держави і Радянської Росії. 12 червня було підписано попередній договір. 2 травня П. Скоропадський уперше як глава держави відвідав штаб німецьких військ у Києві. 2 червня 1918 р. Німеччина й Австро-Угорщина офіційно визнали владу гетьмана. Проте П. Скоропадський у своїх спогадах відзначав: «Особливо тяжкими уявлялись мені тоді відносини з Німцями. Я почував, що ці відносини потребуватимуть від мене великого такту, колосального напруження і саможертви. До того часу я Німців не знав в обставинах мирного життя. Коли я подорожував перед війною по Англії, Франції, Німеччині, то якраз серед німців мав найменше знайомих». «В той час моя зовнішня політика мусила виходити з двох фактів: німецько-австрійські армії зайняли весь край; на півночі були більшовики, які ждали відповідної хвилини, щоб кинутись на Україну».

Гетьманський уряд доклав чимало зусиль для розвитку освіти, науки та культури. У державних установах і військових частинах було створено курси українознавства. Розпочався процес українізації загальноосвітньої школи. Окрім російських, відкривалися українські гімназії. За правління П. Скоропадського їх відкрито близько 150. У серпні 1918 р. було прийнято закон «Про обов’язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України у всіх середніх школах». Розпочали роботу Український державний університет у Києві та Український університет у Кам’янці-Подільському. У російськомовних університетах Києва, Харкова й Одеси відкрилися кафедри української мови, літератури, історії та права.

У листопаді 1918 р. П. Скоропадський ухвалив закон про заснування Української академії наук. Першим її президентом став В. Вернадський. Було відкрито Національний архів, Національну бібліотеку, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українську державну капелу, Український драматичний театр та ін.

Проте владою гетьмана і окупаційним режимом були невдоволені УПСР, УСДРП та селянський з’їзд. У липні 1918 р. набув чинності царський закон від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь у страйках. Істотно збільшувався робочий день (у чорній металургії — до 12 годин). Застосовувалися локаути: підприємці масово звільняли «непокірних», а потім за меншу плату наймали інших робітників. Посилилися переслідування робітників за страйки, для чого використовувались окупаційні війська. В Українській державі залишався чинним наказ фельдмаршала Айхгорна про німецькі військово-польові суди.

Селяни також були незадоволені гетьманським режимом, що виливалося в підпали поміщицьких маєтків, потрави посівів, убивства великих землевласників, збройні сутички з військовими і, врешті, — у формування повстанських загонів. У червні — липні широкого розмаху набуло повстання селян Таращанського та Звенигородського повітів Київської губернії, підняте лівими есерами (М. Шинкар, Ю. Тютюнник). У ньому брали участь близько 30 тис. чоловік. Виступи перекинулися на села Волині, Поділля, Полтавщини, Херсонщини, Чернігівщини. Повстання очолили Н. Махно, М. Григор’єв, М. Кропив’янський та ін. В середині травня 1918 р. сформувався опозиційний Український національно-державний союз (УНДС), а з серпня — Український національний союз (УНС) під керівництвом В. Винниченка, до складу якого ввійшли соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, соціал-демократи, есери та інші угруповання, антинімецький курс узяв Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. Популярності набули місцеві більшовики, які в липні 1918 р. провели в Москві свій перший з’їзд і утворили КП(б)У як складову частину РКП(б). У серпні більшовики зробили спробу розпочати загальний збройний наступ, однак зазнали поразки.

Восени 1918 р. режим гетьмана П. Скоропадського втратив зовнішню військову опору. Перша світова війна закінчилася поразкою Австро-Угорщини та Німеччини. В цих країнах відбулися революції. Постало питання про виведення окупаційних військ з України. П. Скоропадський у грамоті «До всіх українських громадян» оголошував про зміну урядового курсу на утворення Всеросійської федерації.