3. Українські політичні сили в період Першої світової війни

Початок Першої світової війни розділив українське суспільство на два табори. Перебуваючи у складі двох ворогуючих імперій (Російської та Австро-Угорської), український народ автоматично опинився по різні боки барикад, а війна для нього стала братовбивчою. З перших днів війни українці поповнили лави армій, які воювали між собою: їхня чисельність у російській армії досягла 4,5 млн. чоловік, а в австрійській — близько 250 тис.

Не залишилася осторонь цих подій і українська політична еліта, яка розбилася на три групи. Представники першої групи, яка була найчисленнішою, стояли на проросійських позиціях і вірили, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і призведе до отримання свободи пригнобленими народами. На таких позиціях виступило Товариство українських поступовців, до складу якого входила найактивніша частина української інтелігенції, переважно соціалісти й частина Української соціал-демократичної робітничої партії. 12 серпня 1914 р. ТУП виступило з декларацією «Війна і українці», де визначило своє ставлення до війни і закликало боронити Росію в такий складний для неї час до кінця. Проте поступово погляди ТУП у ставленні до війни змінилися. Уже у вересні 1914 р. його представники ухвалили постанову, що закликала українців дотримуватися у війні нейтралітету, а в 1916 р. взагалі виступили проти підтримки будь-якої сторони в протистоянні й проти війни в цілому.

УСДРП також у своєму переважному складі виступила на боці Росії, закликаючи «сприяти успішному виконанню російською армією надзвичайно важливого завдання, яке випало на її долю». Свої декларації, звернення і заклики до українців УСДРП публікувала в журналі «Украинская жизнь», що виходив у Москві за редакцією С. Петлюри. Так, у маніфесті «Війна і українці» висловлювалася підтримка політики російського уряду та звучав заклик до українців виконати «свій обов’язок громадян Росії».

Другу групу представляли прихильники австрійського та німецького табору. Це були переважно українські політичні партії, що діяли на території Австро-Угорщини, які вірили в її перемогу й виступали за перехід України під її протекторат. 2 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну українську раду. До неї увійшли представники трьох провідних українських політичних партій Галичини: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою ради було обрано К. Левицького, його заступниками — М. Павлика і М. Ганкевича. Головна українська рада звернулася з маніфестом до українського народу, закликавши його згуртуватися на боротьбу проти російського самодержавства та за визволення України. 6 серпня 1914 р. Головна українська рада об’єднала всі стрілецькі організації Галичини в одну Українську бойову управу — Українських січових стрільців під керівництвом Т. Рожанського і К. Трильовського й оголосила мобілізацію українського населення краю до підрозділів УСС.

5 травня 1915 р. Головну українську раду було реорганізовано в Загальну українську раду з центром у Відні. Її завданням було розширити вплив на українські землі в межах кордонів Російської імперії й виступати представником загальноукраїнських інтересів під час війни. Загальна українська рада проголосила лозунг про боротьбу за розбудову самостійної української держави на українських землях, що входили до Російської імперії, та запровадження територіально-національної автономії на українських землях під владою Австро-Угорщини. До її складу увійшов 31 делегат, у тому числі з Галичини: 14 — від національно-демократичної, 6 — від радикальної й 1 — від соціал-демократичної партій; з Буковини: 5 — від націонал-демократичної та по одному від соціал-демократичної та Української народної партії; Наддніпрянську Україну представило 3 делегати з Союзу визволення України. Головою Загальної української ради було обрано К. Левицького, його заступниками — М. Василька, Л. Бачинського, М. Гонневича.

У травні 1915 р. Загальна українська рада звернулася з декларацією «До всіх народів цивілізованого світу», в якій наголошувалося на тому, що слід негайно визволити український народ від гніту й створити територіально-національну автономію в межах Австро-Угорської імперії. Делегати Ради виступали і за вирішення національного та культурного питань у Галичині, відкриття університету у Львові тощо. Активна діяльність Загальної української ради тривала до 1916 р., коли вона оголосила про свій саморозпуск.

За перемогу у війні Австро-Угорщини й кайзерівської Німеччини виступав і Союз визволення України (СВУ), створений 4 серпня 1914 р. у Львові як позапартійне громадське об’єднання. До його складу увійшла незначна частина УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, колишні представники «Спілки» М. Меленевський (Баск) та О. Скоропис-Йолтуховський, а також такі діячі українського національного руху як Д. Донцов, М. Залізняк та ін. Першим головою СВУ було обрано Д. Донцова.

У відозві «До українського народу в Росії» СВУ всю відповідальність за розпочату війну покладав на Росію і переконував у тому, що австрійські війська принесуть «свободу і волю» українському народові, щоправда «в злуці з Австрією». А у зверненні «До громадської думки Європи» СВУ доводив, що самостійна Україна, яка з’явиться на європейській карті, стане твердинею для Європи проти експансії Росії. В часописі «Вісник Союзу визволення України» було обґрунтовано програму СВУ, в якій зазначалося, що Україна після війни мала стати самостійною конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним внутрішнім устроєм, однопалатним законодавчим органом, громадянськими, мовними й релігійними свободами, самостійною українською Церквою тощо.

Союз визволення України мав своїх повноважних представників у Берліні, Женеві, Осло, Римі, Софії, Стамбулі, Стокгольмі. На кошти австрійських і німецьких владних структур СВУ видавав значну кількість науково-популярної літератури українською, німецькою, болгарською, турецькою, румунською, чеською, хорватською, італійською, шведською та іншими мовами, що розповсюджувалася серед українського населення країн Четверного союзу, емігрантів та військовополонених і ознайомлювали їх з історією, традиціями, культурою України. Серед друкованих книг були історичні праці В. Антоновича, М. Грушевського (хоча він і виступав проти діяльності цієї організації), М. Костомарова; географічні твори С. Рудницького; «Кобзар» Т. Шевченка, художні твори письменника Б. Лепкого, публіцистичні праці М. Лозинського та інші.

Велику увагу СВУ приділяв роботі серед військовополонених українців, завдяки чому вже в перший період війни вдалося домогтися деякого поліпшення умов перебування українців у таборах для військовополонених у Німеччині та Австро-Угорщині. В таборах було налагоджено культурно-освітнє життя: відкривалися школи грамоти, бібліотеки, читальні, курси української історії та літератури, політичної економії, кооперації, німецької мови; створювалися аматорські театри, хори, оркестри; будувалися церкви; засновувалися каси взаємодопомоги, відкривалися кооперативні крамниці та чайні.

Така активна діяльність Союзу визволення України мала певний ефект, впливала на свідомість багатьох українських військовополонених. Проте якихось суттєвих результатів для національно-визвольної боротьби українського народу вона не принесла і навіть викликала підозру й невдоволення.

Не мали прихильності представники СВУ і в політичному середовищі Наддніпрянської України, лідери якого ставилися до них насторожено і навіть зневажливо. Особливе невдоволення викликали контакти з деякими представниками керівних структур Німеччини й Австро-Угорщини, які тривали аж до 1917—1918 рр.

Третя група політично активного українства дотримувалася не російської й не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власну націю, на власний народ. За оцінкою В. Винниченка, такі погляди були характерними переважно для незначної кількості соціалістичних течій. Зокрема, невелика група членів УСДРП у складі Л. Юркевича (псевдонім — Рибалка), П. Дятлова, О. Лоли та ін. з самого початку Першої світової війни посіла незалежну від інших, так звану серединну чи центристську, позицію. Її представники намагалися відмежуватися як від русофілів, так і від германофілів. Вони започаткували видання україномовного місячника «Боротьба», на сторінках якого відстоювали погляди на «українське питання» з позицій «інтернаціонального соціалізму» та виступали за автономію України у складі демократичної Росії.

Стояв на центристських позиціях і лідер українських соціал-демократів В. Винниченко, який видавав у Катеринославі нелегальні відозви з гаслами «Геть війну!», «Хай живе автономія України!» тощо. Але невдовзі він переорієнтувався, розірвав відносини з «боротьбистами» і почав підтримувати прихильників Росії, співпрацювати з журналом «Украинская жизнь».

Таким чином, український народ, не маючи своєї державності, було втягнуто до виру Першої світової війни. Не останнє місце у прагненнях провідних країн-учасниць війни займали західноукраїнські території, які стали театром бойових дій. Водночас, Перша світова війна стала поштовхом до національного відродження українського народу. На політичній арені з’явилася ціла низка українських партій, які стояли на ідеях об’єднання українських земель, національного відродження, будівництва самостійної Української держави.