Лекція 1. Первісне суспільство і перші державні утворення на території україни

1. Стародавня доба на території України.

2. Скіфо-сарматська доба.

3. Етногенез слов’ян.

1. Стародавня доба на території України

Початок історії людства пов’язаний з виокремленням людини з тваринного світу. Археологічні знахідки на Африканському континенті дають можливість датувати початок історії людства 2—2,5 млн. років тому. Саме з означеного періоду можемо говорити про розумово усвідомлену діяльність наших пращурів, спрямовану на задоволення власних потреб через безпосереднє втручання в природу. Важливими здобутками людства того часу стали усвідомлена праця, здатність не лише використовувати, а й виготовляти знаряддя праці, застосування нових матеріалів, мова, абстрактне мислення, художня творчість, зародження релігійних уявлень, зміни в біологічному та психологічному розвитку, які остаточно вивели наших предків з тваринного стану і зумовили їхнє становлення як «людини розумної».

Відповідно до матеріалу, з якого виготовлялись знаряддя праці, найдавніша історія людства поділяється на кам’яний, мідно-кам’яний (енеоліт), бронзовий та ранній залізний віки. В межах кам’яного віку виокремлюють палеоліт, мезоліт та неоліт.

Палеоліт (грец. «палайос» — стародавній і «літос» — камінь) тривав від появи людини до 10 тис. років тому. В свою чергу, палеоліт умовно поділяється на ранній, середній та пізній етапи.

В період раннього палеоліту (від появи людини до 150 тис. років тому) розпочалося розселення людини з Африки і, можливо, Південно-Східної Азії у різні частини ойкумени. Через Гібралтар, Східне Середземномор’я та Кавказький перешийок люди почали заселяти Європу. Ймовірно, що на території сучасної України перші мешканці з’явилися в «ашельську» епоху (1,5 млн. — 150 тис. років тому. Архантропи (прадавні люди) мали об’єм мозку 800—1300 см³ та зріст — 160—170 см.

Територія сучасної України, особливо її південна частина, входила до зони сприятливих для проживання природно-кліматичних умов. Її простори були вкриті хвойними і широколистими лісами; тут водилися бізони, олені, антилопи, мамонти, носороги, леви, ведмеді, вовки.

Серед найвідоміших пам’яток доби раннього палеоліту на території сучасної України слід відзначити стоянки первісної людини, виявлені поблизу Хустських воріт понад р. Тисою, у с. Лука-Врублевецька під Кам’янцем-Подільським, у басейні річки Свинолужки на Житомирщині, біля Амвросіївки на Донеччині та ін. Серед означених стоянок на особливу увагу заслуговують знахідки поблизу селища міського типу Королевого на Закарпатті, де на глибині до 12 м від поверхні було виявлено 15 культурних шарів палеолітичної доби. В найнижчому шарі знайдено артефакти, вік яких — близько 1 млн. років. Це одне з найдавніших місцезнаходжень прадавніх людей у Європі.

Архантропи жили з полювання та збиральництва. Серед знайдених знарядь праці переважали предмети ударної та ударно-різальної дії: скребла, рубила, гостроконечники. Всі вони були виготовлені з кременю, андезиту, обсидіану, різних сланців. Первісні люди також користувалися дерев’яними знаряддями праці. Склад і технологія виготовлення кам’яних знарядь праці дають можливість твердити про початок вивільнення виробничої діяльності архантропів від рефлекторної форми, тобто про зародження мислення. Поява ж однотипних кам’яних знарядь, виготовлення знарядь із кістки, рогу та деревини свідчить про початок переходу давніх людей до свідомої виробничої діяльності.

В період раннього палеоліту люди жили невеликими групами, постійно мігруючи в пошуках їжі. В цей час колективи створювалися для спільного полювання й спорудження найпростіших жител. Виникли первісні стада людей — перші форми людських об’єднань за принципом кровноспоріднених зв’язків. Можливо, вже тоді почали встановлюватися екзогамні порядки, які забороняли шлюби всередині громади.

У періоді середнього палеоліту, який датується 150—35 тис. років тому, з’явилися палеантропи, або неандертальці (об’єм мозку — 925—1800 см³). Вони були сучасниками великого зледеніння з різким похолоданням клімату, що змушувало їх кочувати між зонами холоду та тепла й пристосовуватися до нових кліматичних умов. На території сучасної України межа максимального зледеніння проходила повз такі сучасні міста: Львів, Ковель, Кременчук, Миргород, Суми. Важливим, якщо не вирішальним, для подальшого розвитку людини було винайдення близько 100 тис. років тому вогню, який мав величезне значення для життя стародавнього населення.

Протягом середнього палеоліту первісні люди розселялися територією України. В Україні відомо близько 200 стоянок цієї доби: у Наддніпрянщині, Подесенні, Наддністрянщині, Прикарпатті, Закарпатті, Західному Поділлі, Донеччині. Найдавніші стоянки й поховання знайдено в печері Кіїк-Коба (поблизу м. Сімферополя), біля с. Старосілля (нині у складі м. Бахчисарая) в Криму; поблизу с. Антонівки на Донеччині; селища Королевого на Закарпатті та в інших місцях. Особливу увагу слід приділити пам’яткам поблизу с. Молодового (Чернівецька обл.), де було знайдено перші в Європі постійні наземні житла віком 44 тис. років.

В цей період урізноманітнилися й знаряддя праці: люди навчилися надавати їм зручних форм, наприкінці середнього палеоліту вже виготовляли пристосування для проколювання. Водночас простежувався і поділ праці між чоловіками й жінками: чоловіки переважно полювали, а жінки вели домашнє господарство, перероблювали здобич, оберігали вогонь, розпоряджалися харчовими запасами. Родинні зв’язки велися по материнській лінії. Все це зумовило зародження матріархату.

Неандертальці вже мали почуття родинних зв’язків та намагалися розібратися у двох станах буття — житті та смерті. В багатьох печерах знайдено перші поховання, що свідчить про зародження релігійних уявлень і вірувань. Також в означений період виникли мова, рахунок, перші ознаки мистецтва. Поступово було вироблено почуття колективізму, усвідомлення дій та їхнього планування. З’явилися елементи абстрактного мислення.

Період пізнього палеоліту (35—11 тис. р. тому) характеризується появою homo sapіens, або «людини розумної», що належала до сучасного фізичного типу (її ще називають «кроманьйонець» за назвою гроту у Франції, де було вперше знайдено кістяки). У цю пору почався процес виникнення рас: європеоїдної, негроїдної, монголоїдної, — представники яких іще мало відрізнялися один від одного.

Пізньопалеолітичний період збігається з настанням останнього, четвертого, зледеніння (льодовик досяг лише північних меж сучасної України). Основним джерелом добування їжі стало колективне загінне полювання. Поступово склалася певна спеціалізація мисливських колективів. Чітко виділяються дві зони з різним типом господарства: південно-східна — мисливців на бізонів, та північно-західна — мисливців на мамонтів. Мисливська зброя стала досконалішою: з’явилися дротики, гарпуни, списометалки.

Кроманьйонці першими почали застосовувати знаряддя з вкладенями, так звані вкладеневі знаряддя. Інструментарій налічував майже 100 типів знарядь праці. Саме кроманьйонці вперше почали широко використовувати кістку для виготовлення знарядь праці, зброї та прикрас.

У цей час відбулися і зміни суспільних форм людського співжиття: замість первісного людського стада з’являється родова община (об’єднання кровних родичів за материнською лінією на чолі з жінкою). Це призвело до об’єднання родів у племена. Почалося утворення первіснообщинного родоплемінного ладу. Його головними ознаками виступали кровна спорідненість родів, матріархат, спільне володіння як знаряддями, так і результатами праці. Рід регулював шлюбні, господарські, релігійні та інші відносини своїх членів.

Для означеного періоду є характерною і поява пізньопалеолітичного мистецтва. Особливо часто під час розкопок трапляються жіночі статуетки («палеолітичні Венери») — символи родючості, уособлення прародительки роду. Серед інших зразків мистецтва вирізняються «жезли начальників» із вирізьбленими зображеннями людей і тварин; кістяні браслети. Унікальними є своєрідні кістяні флейти. На Мізинській стоянці віднайдено набір ударних музичних інструментів із кісток мамонта. На деяких виробах з кістки, рогу і каменя, знайдених на пізньопалеолітичних стоянках, трапляються насічки, нарізки, ямки, розміщені в певному порядку, які свідчать про вміння рахувати, або, можливо, й укладати прості календарі.

В період пізнього палеоліту зароджуються перші форми релігійних уявлень: анімізм — віра в існування душі та духів, що керують світом; магія — обряди, пов’язані з чаклунством та віщуванням; тотемізм — віра в спільного для конкретного колективу предка зі світу тварин чи рослин; фетишизм — поклоніння предметам неживої природи, віра в надприродні властивості матеріальних речей.

На території України віднайдено понад 500 пам’яток пізньопалеолітичного періоду. Найвідоміші з них: Радомишльська стоянка на Житомирщині, Мізинська — на Чернігівщині, Гінцівська — на Полтавщині, Межиріцька — на Канівщині та ін.

Характерною ознакою поселень були тривале існування жител на зразок чуму чи яранги, а також землянки й напівземлянки. Як будівельний матеріал використовували дерево (жердини), кістки й шкури великих тварин. Також виникають господарсько-побутові комплекси, що складалися зі стоянок, на яких розташовувалися житла; з кількох заглиблених у ґрунт ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг; а також із ям-сховищ і вогнищ за межами жител.

В епоху мезоліту («мезос» — середній і «літос» — камінь), (Х—VІ тис. до н. е.) відбулися значні зміни у виготовленні знарядь праці, так звана мікролітична революція. Поступове вдосконалення обробки кремінних виробів призвело до зменшення їхніх розмірів. Було винайдено першу механічну зброю — лук і стріли; створено пристрої для обробки дерева (долото, сокира, тесло). В цей час набули поширення т. зв. вкладеневі знаряддя праці з мікролітичними (від «мікро» — малий) пластинками завтовшки 1 мм.

Відбулися кліматичні зміни, які характеризувалися відступом льодовика та потеплінням, що призвело до формування ландшафтно-географічних зон, близьких до сучасних. З’явилися тварини переважно сучасного вигляду: північний олень, лось, кабан, бурий ведмідь, вовк, лисиця, бобер — у лісовій зоні; бик, кінь, антилопа-сайгак — у степовій.

Зникнення великих стадних тварин, зростання населення, масове винищення дичини внаслідок використання лука і стріл зумовили кризу мисливського господарства. Як наслідок, великі родові колективи мисливців на мамонтів і бізонів змінилися відносно невеликими групами мисливців. Озброєна луком і стрілами людина отримала можливість полювати самостійно, що сприяло перебудові в суспільній організації: багатолюдні мисливські колективи розпалися, зросла роль парної сім’ї.

Людина починає приручати тварин (найпершим — собаку). Виникла потреба в пошуку альтернативних мисливству видів господарства. Як наслідок, зростає роль рибальства. Поступово було винайдено гачки, тенета з поплавцями, блешні з річкових черепашок, складна система загороджень на річках та озерах, а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев, та весла. Також зросла роль збиральництва.

В Україні налічується близько 1 тис. пам’яток означеного періоду: стоянки Мурзак-Коба і Фатьма-Коба в Криму, Гребенківська на Одещині, Журавська — на Чернігівщині та ін. На особливу увагу заслуговують три великі могильники поблизу сіл Волоського та Василівки на Дніпропетровщині. Померлих ховали вже не на території стоянок, а на давніх родових чи племінних могильниках, що свідчить про наявність у свідомості первісних людей чіткого кордону між світом живих та мертвих.

В епоху неоліту («неос» — новий і «літос» — камінь) (VІ—ІV тис. до н. е.) відбулася виробнича («неолітична») революція. Поширення мисливства й збільшення кількості населення зумовили порушення екологічного балансу. В багатьох регіонах відбулася «криза мисливського господарства». На зміну традиційним мисливству, рибальству, збиральництву поступово прийшли відтворювальні форми господарювання — землеробство і скотарство. Проте перехід від привласнювальних методів господарювання до відтворювальних відбувався неодночасно по всій території сучасної України. Привласнювальні форми господарювання, особливо в лісовій зоні, ще довго відігравали важливу роль у життєдіяльності населення. Лісові племена існували за рахунок мисливства, рибальства та збиральництва; племена поліської зони — рибальства. В південному й південно-західному регіонах панівними ставали примітивне землеробство і скотарство. Цей процес підтверджує нерівномірність історичного розвитку неолітичного суспільства, що пов’язано з природним оточенням та іншими чинниками.

У зазначений період швидко освоюються зернові культури: ячмінь, пшениця, жито й вика. Було одомашнено тварин: бика, свиню, козу, вівцю (лише коня — в мідному віці). Активно формуються стада свійських тварин. З появою примітивного наземного транспорту (саней та волокуш) людина починає використовувати худобу як тяглову силу.

Вдосконалилася і техніка обробки матеріалу: оббивання, сколювання, віджим поступилися місцем шліфуванню, пилянню, свердлінню. Водночас виникає виробництво керамічного посуду. На основі прядіння виникло ткацтво. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, який створила людина. Посуд швидко набував популярності й використовувався для різних цілей —приготування їжі, зберігання сипких продуктів тощо. Його форми та орнамент на різних територіях мали свої особливості, на основі яких визначаються ареали проживання окремих людських спільнот (на території сучасної України виділено понад 10 неолітичних археологічних культур).

Землеробство і тваринництво надавали стабільності існуванню первісних людей. Це підштовхувало до ведення осілого способу життя, про що свідчить поява постійних жител.

У суспільному устрої неоліту домінував племінний лад, економічною та соціальною основою якого був матріархат. Поява кам’яних булав як символів влади й підпорядкування вказує на зародження інститутів родової влади. Відбулися суттєві зміни у світосприйманні людини, її духовному світі. На панівні місця приходять розвинуті землеробські та скотарські культи.

Загалом, на території сучасної України вченими виявлено близько 500 неолітичних стоянок. На особливу увагу заслуговують пам’ятки, віднайдені на стоянках поблизу смт. Соврані на Одещині, біля сіл Торського на Тернопільщині, Незвиська — на Івано-Франківщині, Віти-Литовської — під Києвом.

В епоху енеоліту («енеос» — мідний; «літос» — камінь), (ІV—ІІІ тис. до н. е.) давні люди оволоділи першим металом — міддю (в Близькосхідному регіоні — V—ІV тис. до н. е.).

Зростання продуктивності праці призвело до виникнення передумов для регулярного обміну й появи майнового розшарування суспільства, тобто спостерігається розклад первіснообщинного ладу. Також в означений період намічається перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства. Було приручено майже всіх тварин, які піддаються доместикації, розвиваються гончарство, ткацтво, торгівля, з’являються протоміста.

На особливу увагу заслуговує трипільська культура, феномен розвитку людства періоду енеоліту. Походження трипільської культури остаточно не з’ясоване. Одні вчені (В. Даниленко, В. Маркевич та ін.) вважають, що вона була спадкоємицею місцевої буго-дністровської культури. Інші (О. Трубачов, Д. Телєгін та ін.) наполягають на тому, що трипільці були прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав’я і Балкан. Решта — дотримується думки, що трипільська культура з’явилася в результаті злиття як місцевої, так і привнесеної культур.

Назва культури походить від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці ХІХ ст. її пам’ятки відкрив Вікентій Хвойка. Вона була складовою частиною великої трипільсько-кукутенської спільноти, племена якої поступово освоїли територію сучасних Румунії, Молдови та Лівобережної України з населенням, що становило щонайменше 1 млн. чол. В Україні виявлено понад тисячу пам’яток трипільської культури.

Трипільці займалися переважно зерновим землеробством, землю обробляли мотикою та ралом. Основними культурами, які вони вирощували, були пшениця, просо, ячмінь, вика і горох. Урожай збирали дерев’яними серпами з роговими або крем’яними вкладками. Зерно перетирали на борошно на кам’яних зернотерках. В межиріччі Дністра і Пруту були також поширені садівництво та виноградарство. Тваринництво мало приселищний характер. Розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, свиней, коней. Як тяглова сила використовувались бики. Зберігались мисливство, рибальство та збиральництво, але вони не відігравали помітної ролі в господарстві.

Трипільці вперше на території України почали користуватися виробами з міді. На початковому етапі мідні вироби доставлялися з інших регіонів, найімовірніше з Балкан і Карпат, а згодом їх почали виготовляти місцеві майстри. З технічних прийомів трипільці освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Проте основною сировиною для виготовлення знарядь праці та зброї залишалися кремінь і дерево.

Розвивалося чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво. Трипільці володіли складною технологією виготовлення кераміки. Глиняні вироби випалювалися у спеціальних гончарних печах. Виготовляли різноманітний посуд: кухонний, столовий та культовий, розписаний чорною, червоною або білою мінеральними фарбами. В основі орнаменту були спіралі, волюти, геометричні фігури, зображення тварин та людей.

Відбулися зміни і в суспільних відносинах: матріархат змінювався на патріархат, який характеризувався веденням родоводу за батьківською лінією, панівною роллю чоловіка в господарстві, суспільстві, сім’ї. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, кілька родів становили плем’я. Група племен утворювала міжплемінні об’єднання, що мали свої етнографічні особливості. Суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські протоміста — їхніми столицями. Політичний лад був близьким до військової демократії.

Величезні протоміста мали значну кількість мешканців. Переважна більшість таких поселень-гігантів була на території сучасної Черкащини. Зокрема в Тальянках проживало понад 14 тис., Майданецькому — 8 тис., Доброводах — 7 тис., Сушківцях — 3 тис. чоловік. Навколо цих протоміст розміщувалися невеликі поселення, і разом вони становили округи по 15—25 тис. чоловік кожна. Їхня господарська діяльність поширювалися на десятки, а то й сотні гектарів. Протоміста мали чітке планування — всі будівлі розміщувалися кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіально розходилися вулиці, обабіч яких були садиби. Житла трипільців були переважно наземними і різними за розмірами (площею від 30 до 150 м²). Це були глинобитні одно- та двоповерхові будинки, що мали кілька кімнат. Зовні вони розмальовувались червоним, жовтим, білим кольорами. Приблизно через кожні 50 років, коли виснажувалися навколишні поля, трипільці залишали поселення. Освоївши нові ґрунти і збудувавши неподалік нове селище, люди спалювали старе.

Спостерігаються зміни у світосприйнятті трипільців. Вони поділяли світ на верхнє небо з запасами води; звичайне небо, по якому рухається сонце й через яке на землю (третій ярус) падає дощ, окроплюючи рослини. Тоді ж домінантним стає культ родючості зі складною обрядовістю. Богинею всього сущого була Велика Мати. Серед сотень різноманітних жіночих статуеток особливою є виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, котра нахилила голову над немовлям, яке тримає на руках. Ця «трипільська Мадонна» є найкращим зображенням материнства з європейської праісторії. Трипільці мали домашні вівтарі та окремі храми, в яких відбувалися свята, пов’язані з культами природи. Провідним прошарком тогочасного суспільства були жерці, які керували релігійним життям, уміли вираховувати календарні терміни, пов’язані з аграрними роботами; знали про цілющі властивості трав і лікували людей; зберігали давні традиції та закони; були віщунами і провидцями.

Стосовно проблеми зникнення трипільської культури є низка гіпотез: порушення екологічного балансу, пов’язане з екстенсивним веденням господарства; похолодання клімату; внутрішні суперечності та протистояння трипільських общин західного і східного ареалів; навала скотарських племен із Північного Причорномор’я; епідемії тощо. Ймовірно, трипільські племена розбилися на декілька груп: частина залишилась на місці, інші мігрували і започаткували нові етномовні групи населення Східної Європи та Азії.

Епоха бронзи (друга пол. ІІІ — початок І тис. до н. е.) характеризується появою бронзи — першого штучного металу (сплав міді з оловом чи, рідше, зі свинцем або миш’яком). Спочатку бронзові вироби були поширені в Південному Ірані та Месопотамії (ІV тис. до н. е.), Малій Азії, Середземномор’ї (ІІІ тис. до н. е.), а в ІІ тис. до н. е. бронза з’явилася і в Європі. На теренах сучасної України перші бронзові вироби датуються початком ІІ тис. до н. е., і походили вони з Балкан і Кавказу. На території сучасної України бронзу почали виготовляти в ХV—ІХ ст. до н. е.

Означений час характеризується спеціалізацією в господарському житті: на мікрорівні — самостійний розвиток бронзоливарництва; на макрорівні — перший великий поділ праці (відокремлення скотарських племен від землеробських). Почали формуватися етнічні спільноти людей.

Суттєві зміни відбулися і в соціальній сфері: зростання ролі чоловіка в землеробстві призвело до заміни матріархату на патріархат; поява додаткового продукту надала можливість його зосередження в окремих осіб, що стимулювало майнову, а з часом і соціальну, диференціацію, виокремлення керівної та військової аристократії; домінувати почала мала сім’я найближчих родичів.

Бронзовий період відзначається великою кількістю археологічних культур (близько 20), репрезентованих на теренах сучасної України, територія якої розділилася на три етнічно-культурні зони: Степ, Лісостеп і Полісся. Північно-східну частину України та Полісся населяли нащадки давніх місцевих палеоєвропейських племен та племена південної групи праугро-фінського етнічного масиву. Правобережний лісостеп України був населений індоєвропейськими племенами з давніми традиціями землеробської культури — предками слов’ян.

Степи від Дону до Дунаю належали індоєвропейським енеолітичним місцевим племенам та племенам, що прийшли зі східних степів та Кавказу, на базі яких сформувався індо-іранський етнос. Вони займалися скотарством, інколи землеробством, мали розвинуте бронзоливарництво. Суспільство складалося з кількох прошарків: жрецького, військового та господарського. Існував один з найперших суттєвих поділів родового суспільства на «благородні» (військові) і «неблагородні» (виробничі) роди. На початку ІІ тис. до н. е. індоарійська спільнота розпалася на дві частини: індоарійські та іранські племена.

Індоарійці перебували в Причорномор’ї, в пониззі Південного Бугу і Дніпра, в Криму, Приазов’ї та на Північно-Західному Кавказі. Племена спеціалізувались на війні, здійснювали далекі походи, винайшли легкі бойові колісниці. На правах військової аристократії індоарійці посіли панівне місце в Хеттській державі, опанували на деякий час Єгипет (навала гіксосів) та Вавілон (каситська династія), врешті завоювали Індію і дійшли до Китаю. Нащадками праіндійців в Приазов’ї були племена синдів і меотів, про котрих є згадки вже у писемних джерелах І тис. до н. е.

Праіранські племена проживали в степах на схід від Дніпра, частково займаючи степову та лісостепову правобережну Наддніпрянщину. Найпотужніше об’єднання праіранських племен існувало тут у ХVІ—ХІІ ст. до н. е. Основою господарства було скотарство. Цікавими є курганні поховання, які символізували поєднання підземного, наземного та небесного світів.

У другій половині ІІ тис. до н. е. степи на захід від Дніпра до Дунаю населялися двома індоєвропейськими етносами —індоіранцями та північними фракійцями. Сабатинівські племена були осілими землеробами і скотарями, мали потужні металургійні центри, які виробляли величезну кількість бронзових знарядь і зброї. Сабатинівські племена тісно контактували зі Східним Середземномор’ям, зокрема з Кріто-Мікенським царством.

Прикарпаття, Наддністрянщину та Поділля заселяли прафракійські племена, які мали високорозвинену металургію, підтримували торгівельні відносини з Єгиптом, Кріто-Мікенським царством.

Наприкінці ХІV ст. до н. е. на Прикарпатті та Західному Поділлі з’явилися племена культури Ноа, котрі прийшли з Південних Карпат і Нижнього Придунав’я. Походження цього народу пов’язують із великим культурно-етнічним масивом, що існував у другій половині ІІ тис. до н. е. в Північно-Західному Причорномор’ї, — симбіозом прафракійського та праіранського населення.