7. Політичні і правові ідеї Реформації ( Мартін Лютер, Жан Кальвін)

У першій половині XVI ст. в Західній і Централь¬ній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, спрямований проти феодальних пережитків, за демократичну реформу като¬лицької церкви, що одержав назву Реформації. Участь у реформаційному русі різних опозиційних сил (від частини дворянства і князів до селян і плебеїв) визначала наявність у ньому дуже різнорідних політичних програм, уявлень про державу, право, закон. Головним вогнищем європейської Реформації була Німеччина. Початок їй поклав професор Віттенберзького університе¬ту доктор богослов’я Мартін Лютер (1483 —1546). Саме він сфор¬мулював ті релігійно-політичні гасла, що спочатку надихнули і згуртували в Німеччині всіх поборників Реформації. Мартін Лютер виступив рішучим противником папи римсько¬го і католицької церкви як посередників між Богом і мирянами. Спасіння досягається винятково вірою, стверджував він, і ко¬жен віруючий не має потреби в посередниках у своїх відноси¬нах з Богом. Ніхто з людей не має переваги над собі подібними: клір нічим не відрізняється від мирян, усі стани рівноправні. Єдине джерело віри — Біблія. Вчення «батьків церкви», булли і енцик¬ліки папи римського — лише людські установлення, що підля-гають раціональній оцінці і критиці. За Лютером, усіх людей можна розділити на дві частини: од¬них зарахувати до божого царства (праведників), інших — до світського. «І якби увесь світ складався зі справжніх християн, тобто з істинно віруючих, — писав він у творі «Про світську владу. Якою мірою їй варто коритися» (1523), — то не було б необхідності чи користі ні в князях, ні в королях, ні в панах, ні в мечі, ні в законі». Але їх менша частина: злих завжди більше, ніж благочестивих. Тому Бог заснував два царства і два прав¬ління — духовне і світське, підкоривши людей мечу і закону, «щоб вони не могли чинити зла, жили з миром і любов’ю».

Як далеко сягає світська влада? — порушує питання Лютер у головній частині свого наставляння . І відповідає:світське прав¬ління має закони, що сягають не далі тіла і майна людини. її вну¬трішній, духовний світ поза юрисдикції держави, поза підпо¬рядкування її законам. Тому, якщо світська влада чи єпископи насмілюються диктувати закони душам, вони грубо втручають¬ся в правління Господа. Заслугою Лютера був висновок про те, що свобода думки і совісті є передумовою й обов’язковою ознакою антидеспотичного, демократично організованого суспільства. «Ні папа, ні єпископ, ні яка б то не була людина, — писав він, — не мають права встановити хоч єдину букву над християнином, якщо не буде на те його власної згоди». Ця ідея безумовної необхідності «власної згоди» у питаннях віри і права зіграла в науці про право і державу благотворну, насправді революціонізуючу роль, як універсальний правовий імператив. Таким чином, Лютер відстоював самостійність держави сто¬совно церкви, виступав проти привілеїв католицького духівни¬цтва і їх прагнення керувати християнами і нехристиянами. Ідея посилення державної влади ставала характерною рисою німець¬кої правосвідомості. М. Лютер вважав природне право основою порядку в держа¬ві, основою законодавства. На його думку, у світській державі необхідні хороші і справедливі закони. Але навіть «занадто багато зводів законів» не забезпечать справедливість у державі, якщо князь не буде керуватися реальними інтересами, обумовленими людським розумом. Тому князь повинен застосовувати закон так, «щоб розум постійно звеличувався вище всяких законів і залишався вищим законом і кращим законознавцем». Помітний вплив на результати Реформації справив Жан Кальвін (1509—1564). Його критика існуючого в «Настанові у християнській вірі» (1536 ) була поміркованою і по-своєму конструктивною. Усяку владу в державі він вважав божественною. Засуджуючи феодально-монархічні кола за насильства, сваво¬лю і беззаконня, пророкував їм божу кару. Право на спротив тиранії Кальвін визнавав тільки за органами влади, церквою і представницькими установами. Лише коли вичерпані всі ле¬гальні форми спротиву, допускав непокору і скинення тирана. Віддавав перевагу аристократичній формі правління або її спо¬лученню з демократією. Проповідував набожність, доброчес¬ність, працьовитість і покірність владі, закликав додержуватись морального закону. Протестантській етиці відповідала і практична діяльність Кальвіна: він заснував у Женеві нову церкву, керовану вибор¬ною консисторією (пресвітери (старійшини), проповідник і ди¬якон). Спочатку Кальвін ставив консисторії вище державних органів (женевська консисторія фактично підкорила собі магістрат міста). Кальвін писав про можливість опору магістратів королю у випадку попрання божественних законів, обмеження волі народу. Згодом затвердилася ідея незалежності кальвініст¬ської церкви від держави. У XVI—XVII ст. кальвінізм значно поширився у Швейцарії, Нідерландах, Франції, Англії, Шот¬ландії, Польщі, у північноамериканських колоніях. Кальвініст¬ська ідеологія сприяла перемозі перших буржуазних революцій у Європі, стала складовою частиною політико-юридичного сві-тогляду буржуазії, протестантської етики.