Особливості формування характеру особистості в умовах зорової деривації

В психології поняття характер (від грецького charakter – "риса", "ознака", "відбиток") означає сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які формуються і проявляються в діяльності і спілкування та обумовлюють типові для неї способи поведінки.

Характер людини проявляється в її діяльності.

В структурі характеру виділяють: прояви характеру в ставленнях до праці, до людей, до самого себе, до природи, ставлення до речей; властивості характеру, а саме, повнота, цілісність, визначеність, сила та риси характеру – інтелектуальні, емоційні, вольові.

Всі визначені вище структурні компоненти характеру властиві людині з глибоко порушеним зором.

Про вплив фізичних вад на виникнення особливостей в характері дитини показав Л.С.Виготський: "...з дитячої неповноцінності слухової функції (понижений слух) розвивається шляхом реактивних утворень і компенсацій підвищена чуйність, підозрілість, тривожність, зацікавленість і т.п. функції, що прагнуть компенсувати дефект, створити над ним психологічну захисну надбудову… для нас стає осмисленою і зрозумілою логіка характеру, його соціально-психологічна закономірність". Можна провести аналогію зі сліпою чи слабозорою дитиною. В залежності від глибини порушення зору та умов середовища можуть виникати своєрідні, типово властиві саме такій дитині риси характеру. Так, надмірне опікування або занедбаність можуть сформувати негативні моральні якості (егоцентризм, егоїзм, відсутність почуття обов’язку і товариськості), вольові (недостатня самостійність, нерішучість, навіюваність, впертість, негативізм), емоційні (бездушність, душевна черствість), інтелектуальні (відсутність зацікавленості, почуття нового).

Обмежені контакти з оточуючим викликають замкнутість, некомунікабельність, намагання жити своїм внутрішнім світом.

Досить розповсюдженою характерологічною особливістю сліпих та слабозорих є акцентуація. Акцентуація виникає в підлітковому віці і визначається як надмірно виражена індивідуальність, в якій своєрідність, несхожість на оточуючих не врівноважується соціально обумовленим, типовим. Акцентуйована особистість в протилежність особистості, яка гармонійно розвивається, має перекручену структуру стосунків з оточуючим світом, іншими людьми, із собою. Поняття акцентуації найчастіше зустрічається в психіатричній літературі, хоча необхідність, перш за все психолого-педагогічного підходу до цієї проблеми очевидна. Порушення поведінки, характерні для окремих акцентуацій, зовні можуть бути подібні до патологічних, але ні за природою, ні за суттю не є наслідком хворобливо зміненої психіки. Та чи інша акцентуація, як правило, відрізняється вибірковою уразливістю до певного роду шкідливостей - при нормальній або навіть підвищеній несприйнятливості до інших. Коли дисгармонія розвитку індивідуальності накладається на властиву підлітковому віку тимчасову дисгармонійність інтелектуального і морального, світоглідного і регуляторного компонентів в особистісній структурі, ці процеси ускладнюються. Ті акцентуації, які провокують трудновихованість, накладають відбиток на всі індивідуальні прояви підлітка, як з динамічного, так і змістовного боків. Вони відбиваються не лише на формах реагування на зовнішні фактори, силі реакцій, врівноваженості психіки, але і на ціннісно-смисловому боці відношення до основних сфер життя.

Схильність до неадекватної поведінки при акцентуації визначається не стільки ступенем її вираженості, її тяжкістю, загостреністю, скільки її типом. Причому сам по собі тип дисгармонійного розвитку виявляється більш значимим фактором, ніж ступінь вираженості.

В любій акцентуації потенційно закладені як негативні, так і позитивні можливості подальшого розвитку. Тому певні риси акцентуації у того чи іншого підлітка не повинні розглядатись як вирок, приреченість на подальшу дисгармонію у взаємостосунках з людьми.