47. Ек. Основи, режими та методи регулювання валютних курсів. Режим валютного курсу в Україні.

Ек. основи валютних курсів. Базою валютного курсу до середини 70-х років був офіційний золотий паритет валют. Нині основою визначення вал. курсів є співвідношення купів. спроможностей нац. валют. Купів. спроможність валюти – це сума товарів та послуг за їх цінами, які можна придбати за нац. грош. одиницю. Режими валютних курсів. Сучасні типи режимів валютних курсів включають фіксований та пла­ваючий режими. При фікс. режимі валютний курс фіксується до однієї валюти або «кошика» валют. Плаваючі курси змінюються залежно від попиту та пропозиції на валютному ринку.

Регулювання валютних курсів.

Головними методами рег-ня вал. курсу є вал. інтервенція та дисконтна політика. Валютна інтервенція – це пряме втручання центр. банку або казначейства у валютний ринок. Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центр. емісійного банку з ме­тою вплинути на рух зарубіжних короткостр. капіталів.

Методами валютного регулювання, є девальвація та ревальвація – зниження і підвищення вал. курсу. Причинами їх є інфляція та неврівнова­женість плат. балансу, розрив між ку-пів. спроможністю грош. одиниць.

Режим вал. курсу в У. У. викор-вала кілька режимів вал. курсу – від плаваючого до фікс. з подальшим переходом до керованого плав. курсу.

У 1993 р. уряд наполіг на прийнятті НБУ адмін. фіксованого курсу карбованця, який призвів до зниження ефективності експорту, збільшення частки бартерних операцій, зменшен­ня надходжень іноземної валюти на внутр. ринок, зростання зовн. боргу, «втечі» капіталів за кордон.

З 1999р. в У. було здійснено лібералізацію вал. ринку, а саме: відновлено операції на міжбанківському ринку, скасовано обмеження на граничні відхи­лення від офіційного курсу, введено нові правила встановлення офіційного вал. курсу та ін.

48 Поняття та призначення вал. систем. Елементи нац. вал. системи. Розвиток вал. системи в У.

Валютна система – це організаційно-правова форма реалі­зації вал. відносин у межах певного ек. простору.

Нац. валютна сис­тема складається з елементів: 1. Назва, купюрність та характер емісії нац. валюти. 2. Ступінь конвертованості нац. валюти. 3. Режим курсу нац. валюти.4. Режим викор-ня іноземної валюти на нац. території в заг. ек. обороті. 5. Режим формування і викор-ня держ. золотова­лютних резервів. 6. Режим вал. обмежень, які вводяться чи скасовуються зак. органом залежно від ек. ситуації в країні. 7. Регламентація внутр. валютного ринку і ринку до­рогоцінних металів. 8. Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин. 9. Визначення нац. органів, на які покладається про­ведення валютної політики, їхніх прав та обов'язків у цій сфері.

Призначення валютної системи:

1) Розроблення і реалізація держ. валютної політики як сукупності організаційно-правових та ек. заходів у сфері міжнар. валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.

2) Валютне рег-ня – це діяльність держави та уповн. нею органів щодо регламентації вал. відносин ек. суб'єктів та їх діяльності на вал. ринку.

3) Валютний контроль - контроль за виконанням, установлених вимог, норм і правил.

Розвиток валютної системи У. складаєть з 3 етапів:

1 етап Для нього характерне обвальне па­діння курсу укр. валюти. Це свідчить, що в умовах глибокої ек. і фін. кризи, макроек. розбалансованості, затримки з проведенням ек. реформ не було передумов для нормального розвит­ку валютного ринку та адекватної йому валютної системи.

2 етап. Головною ознакою цього етапу було повернення до ринкових методів організації вал. відносин: прискорення лібералізації вал. ринку, визначення офіційного вал. курсу карбованця, ліквідація множинності валютних курсів, розширення переліку по­треб резидентів у валюті.

Після випуску в обіг постійної нац. валюти гривні, розпочався 3 етап формування вал. системи У. Основними заходами і результатами цього етапу були:

– остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу гривні;

– введення вільного розпорядження резидентами всією су­мою валютних надходжень;

– певна децентралізація валютного ринку, припинення опе­рацій на УМВБ та інших валютних біржах;

– подальша лібералізація доступу до валютного ринку юр. і фіз. осіб-резидентів;

49 Валютна політика та валютне регулювання, їх особливості в У.

Валютна політики – це сукупність організаційно-правових та ек. заходів у сфері міжнар. валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей. Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі – зростання зайнятості та вир-ва ВВП, стабілізація цін. Досягнення цілей вал. політики забезпечується через вал. регулювання і валютний контроль.

Валютне регулювання – це діяльність держави та уповно­важених нею органів щодо регламентації валютних відносин ек. суб'єктів та їх діяльності на вал. ринку.

Ефективність регламентації вал. відносин значною мірою залежить від кількості і ступеня пев­них обмежень. За суч. си­туації в У. це один із ключових валютних інструментів, проте в перспективі його роль знизиться.

Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його вал. політиці перех. періоду, були:

– введення обов'язкового продажу підпр-вами експорт­ної виручки в інвалюті

– заборона надання підпр-вами-рези­дентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам;

– заборона спекулятивних валютних операцій на ринку;

– заборона резидентам надавати гро­шові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни;

– заборона вивозу валютних коштів;

– контроль за прямими інвестиціями;

– лімітування валютної позиції комерційних банків-рези­дентів;

– жорстка фіксація валютного курсу нац. валюти.

Крім валютних обмежень, практика вал. регулювання виробила ще ряд методів, які забезпечують пере­важно ек. вплив на валютні відносини: курсова політика; облікова політика та інші інструменти монета­рної політики; валютна інтервенція; регулювання сальдо платіжного балансу; формування та викор-ня золотовалютних резервів.

50 Платіжний баланс: сутність, структура та роль в механізмі валютного регулювання.

Платіжний баланс – це співвідношення між валютними платежами ек. суб'єктів даної країни за її ек. межами та вал. надходженнями їм з-за ек. меж країни за певний період часу Платіжний баланс відіграє важливу роль у розробленні та реа­лізації валютної політики. Як модель зовнішньоек. зв'язків країни він дає ґрунтовну інформаційну базу для оцінки стану та перспектив розвитку валютних відносин.

У розділі І «Рахунок поточних операцій» по статті «Баланс товарів» відображаються всі переміщення товарів через ек. межі країни з переходом права власності. Співвідношення обсягів надходження і платежів по цій статті наз. торговим балансом.

По статті «Баланс послуг» враховується рух коштів у зв'язку з обміном між резидентами і нерезидентами різноманітними послугами.

По статті «Доходи» враховується рух коштів, пов'язаний з доходами фіз. осіб-резидентів, одержаними в оплату праці за кордоном, доходами від прямих інвестицій за кордоном, доходами від портфельних інвестицій, доходами від інших інвестицій.

По статті «Поточні трансферти» враховується рух коштів на безеквівалентних засадах – гуманітарна та технічна допомога, внески до фондів міжнар. організацій, безоплатні перекази грошей з-за кордону фіз. особам.

У розділі II «Рахунок операцій з капіталом та фін. операцій» по статті «Капітальні трансферти» враховуються всі операції, пов'язані з передачею права власності на основний капітал або анулюванням боргів кредиторами, коли рух вартості здійснюється на еквівалентній основі держ. фін-ня великих проектів за кордоном, інвестиційні субсидії корпорацій своїм іноземним філіям, придбання не фінансових активів.

У розділі «Фінансовий рахунок» показуються операції з купівлі-продажу та погашення фін. вимог однієї країни до інших. Усі фін. операції класифікуються в 3 групи. «Прямі інв.», «Портфельні інв.», «Інші інв.».

Статті розділу III «Резер­вні активи», на яких відображається централізований золото­валютний запас країни.

Розділ IV «Помилки та упущення» призначена для зрівняння загальних обсягів надходжень і платежів, По цій статті проставляється необхідна для збалансування сума.

51 Золотовалютні резерви: сутність, призначення та роль в механізмі валютного регулювання.

Золотовалютні резерви – це запаси іноземних фін. активів та золота, які належать державі і перебувають у роз­порядженні органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути реально використані на регулятивні та інші потреби, що мають загальноек. значення. Ці потреби визначають цілі накопичення золотовалютних резервів:

– забезпечення країни достатнім запасом міжнар. платіжних засобів, з тим щоб держава, її окремі структури та недержавні ек. агенти могли своєчасно розрахуватися за своїми зовн. зобов'язаннями. Це трансакційне призначення золотовал. резервів, спрямоване на обслуговування зв'язків нац. економіки зі світовою;

– забезпечення державі можливості проводити інтервенції на валютному ринку та ринку грошей. Це інтервенційне призначення резервів, спрямоване на підтримку зовн. та внутр. вартості нац. грошей.

Оптимізація розміру золотовалютних резервів має важливе ек. значення тому, що занижений їх обсяг погіршує пла­тоспроможність країни на світовому ринку та обмежує регуляти­вні можливості держави у монетарній сфері, а завищений – при­зводить до заморожування значної частини національного багатс­тва країни на тривалий період.

Потреби в резервах, у їх трансакційному призначенні визначаються обсягами платежів за зовнішніми зобов'язаннями, пов'язаними з імпортом товарів та послуг, обслуговуванням зовн. боргу держави, експортом капіталу тощо. Потреби в резервах, у їх інтервенційному призначенні за­лежать насамперед від обсягів грошової маси, яка функціонує у внутр. обороті країни.

Інтервенційне викор-ня золотовалютних резервів пов'я­зане з проведенням політики валютної інтервенції. Якщо в країні відбувається ек. зростання та досягнута макроек. стабілізація, політика валютної інтервенції стає вирішальним інст­рументом вал. регулювання.

Розміщення золотовалютних резервів має важливе значення для страхування їх від знецінення та для одержання додаткових доходів і збільшення обсягів. Тому золотовалютні резерви звичай­но тримають у кількох найбільш сталих валютах, і періодично конвертують за­паси однієї валюти в іншу, якщо очікується падіння курсу 1 чи підвищення курсу іншої.

52 Поняття, розвиток та основні елементи світової та міжнародної валютних систем.

Світова валютна система – це спільно розроблена держа­вами та закріплена міжнародними угодами форма реалізації ва­лютних відносин.

Складовими світової вал. системи є: форми міжнар. засобів платежу; уніфікований режим вал. паритетів та курсів; умови взаємної конвертовано-сті валют; уніфікація правил міжнар. розрахунків; режим валютних ринків та ринків золота; міжнародні валютно-фін. організації; міжнародне регулювання валютних обмежень.

Світова валютна система у своєму розвитку пройшла 4 етапи:

1 в історії світовою вал. системою була система, заснована на золотому стандарті. Платіжний оборот обслуговувався переважно золотом.

2 світовою вал. системою був механізм золотодевізного стандарту

3 світова, або Бреттон-вудська, вал. система. Основою її стала система золотовалютного стандарту, яка зго­дом трансформувалася у систему золотодоларового стандарту.

4 світова, або Ямайська, вал. системи. Сучасна світова валютна система має характер паперово-валютної системи.

Міжнародна валютна система – договірно-правова форма організації валютних відносин окремих країн. В березні 1979 р. було створено міжнародну вал. систему – Європейську валютну систему (ЄВС) – фор­му міждержавного регулювання вал. відносин країн захід­ноєвропейського інтеграційного комплексу.

Механізм ЄВС містив 3 елементи: європейська валютна одиниця – ЕКЮ; режим суміс­ного коливання валютних курсів – «суперзмія»; Маастрихтська угода. визначила 3 етапи становлення ЄВС.

1 етап: – повна лібералізація руху капіталів усередині ЄС; – розроблення заходів щодо зближення ряду ек. параметрів для країн-членів.

2 етап: – створення незалежної Європ. системи центр. банків на чолі з Європейським центр. банком; – установлення фіксованого курсу для валют країн–членів ЄВС між собою; – емісія єдиної грошової одиниці;.

Нині країни ЄС вступили у 3 етап утворення ЄВС. З 1 січня 2002 р. євро увійде до готівкового обігу та матиме місце паралел. обіг євро і нац. валют.

53 Заг. передумови та ек. причини, що визначають необх. кредиту.

Кредит існував не завжди. Причини його ви­никнення слід шукати насамперед не у сфері вир-ва, а у сфері обміну, де продавці товарів проти­стоять один одному як юр. само­стійні особи.

Кредит виник і розвину­вся на основі функції грошей як засобу обігу. Саме в цьому й полягає найбільш поширена причина необхідності кредиту.

Існування товарного ви­р-ва і пов'язаного з ним товарного обігу є найбільш за­гальною ек. причиною необхідності кредиту.

Проте, окрім цих заг. причин необхідності кредиту, є ряд специфічних чинників, які її деталізують. Зокрема, кредит можливий лише за певних передумов. Однією з них стало майнове розшарування сусп-ва у період розпаду первіс­нообщинного ладу, коли бідний мусив звертатися за позичкою до багатшого.

Але для виникнення кредитних відносин потрібно, щоб той, хто надає кредит, довіряв тому, хто хоче його отримати.

Окрім довіри, обов'язковою передумовою виникнення, креди­тних відносин є збіг ек. інтересів кред-ра і поз.

За своєю природою кредитна угода, в основі якої лежить тим­часове запозичення чужої власності, обумовлює необхідність ма­т. відповідальності її учасників за виконання взятих на себе зобов'язань.

Ще однією передумовою цих відносин є отримання позичаль­ником регулярних доходів, за рахунок яких він зможе погасити кредит.

Отже, можна зробити висновок, що необхідність кредиту ви­кликана існуванням товарно-грош. відносин. Його передумо­вою є наявність поточних або майбутніх доходів у позичальника, а конкретними причинами, що обумовлюють необхідність креди­ту, – коливання потреби в коштах та джерелах їх формування.

54 Сутність кредиту, його структура, еволюція та зв'язок з іншими ек. категоріями.

За своєю сутністю кредит – це сусп. відносини, що вини­кають між ек. суб'єктами у зв'язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів на засадах зворотності, платності та добровільності.

Кредит як форма сусп. відносин має багато спільного з іншими ек. категоріями – грошима, фінансами, тор­гівлею, капіталом та ін. Вони тіс­но переплітаються функціонально між с.

Від грошей (як грошей) кредит відрізняється рисами:

– у грош. відносин ними є продавець і покупець, у кредитних – кредитор і позичальник;

– в грош. від­носинах має місце зустрічне, еквівалентне переміщення 2 різ­них форм вартості – товарної і грошової, а в кредитних відноси­нах – нееквівалентне переміщення вартості в грошовій або в товарній формі;

– Гроші призначені забезпечити реалізацію споживної вартості і довести її до кінцевого споживача. Кредит призначений задовольня­ти тимчасові потреби в додаткових коштах одних ек. суб'єктів і сприяти вигідному розміщенню вільних коштів для других.

На відміну від кредиту, фінанси формуються в процесі розподілу вартості, рух вартості у фін. від­носинах пов'язаний зі зміною власності, не є зворотним і плат­ним, визначається переважно неринковими, адмін. - вольовими чинниками. Фінанси і кредит функціонують переваж­но паралельно, на відокремлених ек. сегментах, допов­нюючи, а не підміняючи, один одного.

Кредит і торгівля теж тісно переплітаються: торгівля все частіше здійснюється в кредит, а кредит організується на засадах торгівлі борго­вими зобов'язаннями.

Елементами кредиту є його об'єкти і суб'єкти. Об'єктом кредиту є та вартість, яка передається в пози­чку. Суб'єкти кредиту – це кредитори і позичальники. Взяті разом, ці елементи створюють структуру кредиту. Позичена вартість має бути наявною і фактично переданою кредитором позичальнику. Кредитори – це учасники кредитних відносин, які мають у своїй вільні кошти і передають їх у тимчасове користування іншим суб'єктам. Позичальники – це учасники кредитних відносин, які одержують кошти у позичку від кредиторів.

1 формою кредиту був лихварський кредит. Хар. ознаками його було те, що він має випадковий характер

55 Стадії та закономірності руху кредиту на мікро- і макрорівнях. Принципи кредитування.

Рух кредиту має часовий та просторовий вимір і здійснюється на основі руху оборотного та основного капіталу в процесі відтворення

Виділяють 5-ть стадій руху кредиту

1-а стадія – формування вільної вартості як джерела надання позичок;

2-а стадія – розміщення вільної вартості в позичку;

3-я стадія – викор-ня позичальником коштів, одержа­них у тимчасове розпорядження;

4-а стадія – вивільнення викор. позичальником кош­тів з його обороту;

5-а стадія – повернення позичальником вартості кредитору і сплата %.

На мікроек. рівні закономірностями руху кредиту є:

– зворотність руху вартості, що передана в позичку;

– тимчасовість перебування позиченої вартості в обороті позичальника;

– збереження позиченої вартості в процесі руху і повернення її до кредитора в повному обсязі;

– залежність маси наданої позички від наявних обсягів віль­них коштів.

На макроек. рівні закономірності руху кредиту проявляються в такому:

– кількісні параметри розвитку кредиту повинні бути адекватними динаміці об­сягів ВНП;

– оскільки кожна позичкова операція є двоякою – як вимога і як зобов'язання, заг. суми кредитних вкладень і позичених ресурсів у макромасштабах завжди балан­суються;

– зворотність і платність кредиту;

– платність кредиту і здатність приносити дохід обом його суб'єктам визначають таку закономірність міжгалузевого руху кредиту, як спрямування коштів з галузей і секторів економіки з низькою рентабельністю у високорентабельні галузі, види вир-ва.

Принципи кредитування: Цільове призначення; Строковість позички; Поверненість позиченої вартості кредитору; Забезпеченість; Платність користування позичкою. Усі принципи кредитування тісно пов'язані, оскільки випливають з сутності кредиту, і тільки в комплексі можуть за­безпечити її реалізацію.

56. Форми, види та функції кредиту.

Форми кредиту. Товарна і грошова форми кредиту є рівно­правними і рівнозначними, по суті, 2 проявами єдиної фор­ми кредиту – вартісної. Вони між собою внутр. пов'язані і доповнюють одна одну.

Види кредиту можна класифікувати за різними критеріями.

1) Залежно від суб'єктів кредитних відносин виділяють: банківський кредит, держ. кредит, міжгосп. кредит, міжнар., особистий кредит.

2) Залежно від сфери економіки, у яку спрямується позичена вартість, можна виділити: виробничий кредит; споживчий кредит.

3) За терміном, на який кредитор передає вільну вартість у ко­ристування позичальнику, виділяються короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 5 років) та довгострокові (понад 5 років) кредити.

4) За галузевою спрямованістю виділяються: кредити в пром-сть; кредити в с/г; кредити в торгівлю; кредити в будівництво; інші кредити.

5) Залежно від цільового призначення кредиту можна виділяти такі види: кредит на формування вир. запасів; кредит у витрати вир-ва; кредит на створення запасів готової продукції; кредити, пов'язані з виникненням тимчасових розривів у платежах.

6) За організаційно-правовими ознаками та умовами надання позичок можна виділяти такі види кредиту: забезпечений і незабезпечений; прямий і опосередкований; строковий і прострочений, пролонгований; реальний, сумнівний, безнадійний; платний, безплатний.

Функції кредиту. функції хар-ють сусп. призначення кре­диту, ту «роботу», яку він виконує в сусп-ві, тобто його роль.

Перерозподільна функція полягає в тому, що матеріальні та грошові ресурси, які були вже розподілені і передані у власність ек. суб'єктам, через кредит перерозподіляються і спрямовуються у тимчасове користування іншим суб'єктам, не змінюючи їх первинного права власності.

Функція кредиту, що реалізується в грош. сфері, полягає в тому, що кредит забезпечує найкращі передумови для ефективного регулювання обороту грошей в інтересах по­вного задоволення потреб економіки в платіжних засобах і під­тримання достатньої для ек. розвитку стаб-сті грошей.

Сутність контрольно-стимулюючої функції полягає в тому, що в процесі кредитуван­ня забезпечується контроль за дотриманням умов та принципів кредиту з боку суб'єктів кредитної угоди.

Функція капіталізації вільних грош. доходів полягає в трансформації завдяки кредиту грош. нагромаджень та заощаджень юр. і фіз. осіб у вар­тість, що дає дохід, тобто в позичковий капітал.

57. Хар-ка банківського кредиту. міжгосподарського

Банківський кредит має місце тоді, коли однією зі сторін кредитної угоди є банк. Банківський кредит сприяє не тільки безперебійному кругообігу і обороту капіталу, а й його нагромадженню. Тому з позицій відтворення сусп. капіталу він умовно поділяється на позичку капіталу і позичку грошей. Позичка капіталу – це позичка, в результаті якої збільшується дійсний капітал, а позичка грошей – це позичка, внаслідок якої лише забезпечся рух грошей як платіжного засобу, який не супров-ся розширенням вир-ва.

Кредитні відносини поділяються на 2 великі групи. Перша з них – це кре­дити, які отримує сам банк для формування своїх ресурсів і які він має намір вкладати у різні види активів. Другу групу становлять кредити, які надає банк своїм клієнтам. Їх можна класифікувати за багатьма ознаками.

За об'єктами кредитування банк. кредит поділяється на 3 групи: кредит в осн. капітал; кредит в оборотний капітал; на споживчі потреби.

У взаємозв'язку з джерелами погашення за хар-ром повернення розрізняють кредити: з одноразовим поверненням; з погашенням у розстрочку; з регресією платежів.

За термінами користування банк. кредит поділяється на короткостр. (до 1 року), середньостр. (від 1 до 3 років) і довгостр. (понад 3 ро­ки).

За сферами сусп. відтворення розрізняють кредити у сферу вир-ва, у сферу обігу та у сферу споживання.

За порядком надання кредит поділяється на прямий і непря­мий.

За методом надання розрізняють кредити, які позичальники отримують одноразово, перманентне або гарантовано.

За схемою надання розрізняють кредити, що надаються від­повідно до кредитної лінії, револьверні, контокорентні та овердрафт.

За формою залучення кредиторів до кредитних операцій банк. кредит буває двосторонній, консорціумний, паралельний.

За забезпеченістю повернення кредити бувають забезпечені та незабезпечені.

За ступенем ризику кредити поділяються на – стандартні та з підвищеним ризиком.

За строками повернення розрізняють кредити строкові, до за­питання, відстрочені та прострочені.

Хар-ка міжгосп. кредиту, його переваги та недоліки, в Україні.

Міжгосп. кредит – це кредит, який існує між функціонуючими суб'єктами госп-ня. Його видами є комерційний кредит, дебіторсько-кредиторська заборгованість, аванси покупців, тимчасова фін. допомога, лізинг. Межі міжгосп. кредиту визнач-ся розміром резервних капіталів.

Комерційний кредит – це форма руху безпосередньо пром. капіталу і спосіб перетворення товарного капіталу у грош. шляхом продажу товарів з відстроченням платежу та з поверненням боргу грошима. Комерційний кредит виникає за побажанням і згодою сторін – продавця і покупця – і має строго визначений напрям і межі.

Дебіторська-кредит. заборгованість багато в чому подібна до комерційного кредиту, але відрізняється від нього тим, що виникає всупереч побажанням і волі сторін. Причиною її ви­никнення є розрив у часі між рухом натуральної і вартісної форм товару. Особливо негативний вплив на економіку має найгірший різновид міжгос­п. кредиту – прострочена дебіт.-кредит. заборгованість.

Аванс – грошова сума, надана в рахунок майбутніх платежів за товарно-матеріальні цінності, роботи та послуги з метою забезпе­чення, гарантії їх отримання покупцем чи з метою гарантування їх купівлі.

Тимчасова фін. допомога надається окремим суб'єктам госп-ня, які опинились у скрутному фін. стано­вищі, їх вищестоящими організаціями та партнерами на засадах повернення і, як правило, без сплати процента.

Лізинг – підпр. діяльність, яка спрямована на інве­стування власних чи залучених коштів. В Україні він поки що перебуває на самій початковій стадії розвитку.

58 Хар-ка споживчого кредиту. Особливості його розвитку в У.

Споживчий кредит – кредит, який надається юр. чи фіз. особам на споживчі цілі. Він може надаватись як банками, та кредитними установами небанківського типу, а та­кож юр. і фіз. особами. В Україні кредитними установами небанківського типу, що надають споживчий кре­дит, є ломбарди (надають кредит під рухоме майно – дорого­цінності, антикваріат, одяг тощо), кредитні спілки, підпр-ва зв'язку (телеграми і телефонні розмови в кредит), торго­вельні організації (продаж товарів з розстрочкою платежу). Кре­дити своїм працівникам можуть надавати суб'єкти госп-ня за рахунок спец. фондів, які вони створюють у ре­зультаті розподілу прибутку, що залишається в їх розпоряджен­ні. Фіз. особи також можуть надавати кредит на споживчі цілі одна одній.

Окрім забезпечення соц. потреб населення, споживчий кредит відіграє значну роль у формуванні платоспроможного попиту населення, який, у свою чергу, впливає на розвиток економіки країни, полегшуючи процес реалізації продукції, приско­рюючи отримання прибутку і доходів держ. бюджету. Визначення державою умов надання споживч. кредиту допомагає регулювати грош. обіг у країні.

59 Хар-ка держ. кредиту. Особливості його розвитку в Україні.

Держ. кредит – це кредит, одним із учасників якого (позичальником чи кредитором) є держава. Його призначення – вирішувати загальнодержавні проблеми.

Суб'єктами ДК є держава або органи місцевого самоврядування, та внутрішні та зовнішні кредитори. Внутрішніми кредиторами є фізичні та юр особи-резеденти. Зовнішніми – уряди інших краін, іноземні приватні колективні, державні і банківські установи, а також між-нар. та регіональні валютно фінансові інститути. ДК може виступати в грошовій і натуральній формах. Натуральна форма ДК як правило застосовується в період хаосу і розладу грош. обігу. ДК реалізується через такі форми як:

1. позика, шляхом продажу держ. цінних паперів.

2. Запозичення Мін. Фінансів грошей із загально держ. фонду позичкового капіталу.

3. Організація грошово речових лотерей.

Потреба в держ. кредиті виникає через наявність бюджетного дефіциту. Якщо банківській кредит має цільове призначення то ДК має глобальне значення для погашення бюджетного дефіциту, куди конкретно потраплять ці гроші визначає уряд і ВРУ. Якщо банків. кредит опосередковує таку функцію грошей як засіб платежу, то ДК опосередковує ще і функцію грошей як засобу обігу.

Внутрішній держ. кредит може мати товарну і грошову форми. Товарну форму викор-ють при розладнаній грошовій системі. Другою формою ДК є передавання ощадними установами частини або всієї суми коштів населення, які розміщені в ощадних банках чи в інших ощадних установах держави. Сьогодні найпоширенішою формою держ. кредиту є викор-ня державою коштів позикового фонду. Ця форма держ. кредиту ек. не виправдана і зумовлює інфляційні процеси.

Хар-ка міжнар. кредиту. Особливості його розвитку в Україні.

Міжнародний кредит – це переміщення позичкового капі­талу з однієї країни в іншу. Проте ознакою цього кредиту є належність кредитора і позичальника до різних країн.

Міжнародний кредит розрізняють фірмовий, банківсь­кий і урядовий кредити.

Фірмовий кредит – це комерційний кредит на між­нар. рівні, коли іноземний експортер продає товар вітчиз­няному імпортерові в кредит. Цей кредит є ризикованим для екс­портера, а тому він вимагає належних гарантій його погашення, що робить кредит дорогим.

Більш гнучким у міжнар. відносинах є банківський кре­дит, коли однією зі сторін кредитних відносин є банк. В Україні міжнар. банківські кредити в осн. отримують комер­ційні банки та спільні з іноземним інвестором підпр-ва. З появою довіри іноземних банків до укр. підпр-в мо­жливе отримання останніми таких кредитів.

Урядовий кредит може надаватись урядом однієї країни уря­ду іншої країни в межах укладеної між ними угоди, а також шляхом розміщення урядом своїх цінних паперів на зарубіжних фін. ринках. До міжнар. можна віднести й кредити, які надаються країнам міжнар. валютно-фін. ор­ганізаціями – Міжнар. валютним фондом. Міжнар. банком реконструкції та розвитку, Європейським банком рекон­струкції та розвитку та іншими подіб-ними організаціями. Їх кредитами користується Україна на потреби свого ек. розвитку та для підтримки стабільності на­ц. валюти.

Міжнародний кредит також поділяється на фін., який надається у грошовій формі, та комерційний, що на­дається в товарній формі.