Тема 7. Статистика праці та заробітної плати Теоретичні питання

1. Завдання статистики праці та заробітної плати.

2. Вивчення складу та чисельності працівників підприємства. Методика розрахунку середніх показників чисельності за період.

3. Характеристика руху робочої сили.

4. Статистика робочого часу і його структури. Аналіз використання робочого часу.

5. Рівень продуктивності праці та методи його обчислення. Використання індексного методу при вивченні продуктивності праці.

6. Визначення середнього рівня оплати праці. Аналіз використання фонду оплати праці.

Методичні вказівки

Соціально-економічний розвиток, його ефективність залежать від кількості і якості праці, що затрачена у суспільному виробництві. Статистичне вивчення праці та заробітної плати полягає у визначенні чисельності, динаміки, складу трудового потенціалу, у виявленні можливостей покращення використання робочої сили і робочого часу.

Незалежно від розміру підприємств і фірм, їх форм власності необхідність чіткої організації виробництва потребує визначення не лише чисельності, а й характеристики його складу. Причому склад робочої сили підприємства, об’єднання чи фірми вивчається на основі групування за певною ознакою залежно від мети дослідження: за статтю, віком, рівнем освіти тощо.

За характером діяльності персонал промислового підприємства поділяють на промислово-виробничий (персонал основної діяльності) та персонал непромислових господарств.

Працівники основної діяльності виконують різні функції, відповідно з цим виділяють шість категорій: робітники, учні, інженерно-технічні працівники (ІТП), службовці, молодший обслуговуючий персонал (МОП) і охорона.

У практиці статистики застосовують різні методи визначення середньоспискової чисельності персоналу (Т) залежно від наявної вихідної інформації:

• є дані спискової чисельності за всі дні періоду:

,

де Д_к – календарне число днів у звітному періоді;

• середньоспискова чисельність за квартал чи за рік:

;

• при умові наявності даних про спискову чисельність персоналу за окремі інтервали, неоднакові за своєю тривалістю:

,

де п – число календарних днів, протягом яких чисельність залишалась незмінною.

Поряд з середньосписковою чисельністю персоналу визначають середньоявочну чисельність (Т_я) працівників:

,

де Д_р – число робочих днів.

Розраховують також середню чисельність працівників фактично працюючих (Т_ф):

.

Статистичне вивчення руху працівників підприємства здійснюється в розрізі джерел комплектування персоналу і причин їх вибуття з списків підприємства.

За даними про наявність і рух персоналу в цілому і за категоріями та групами персоналу при необхідності будують баланс руху кадрів (баланс ресурсів робочої сили).

Загальна чисельність працівників, які прийняті і вибули з підприємства у звітному періоді, є абсолютними показниками загального обороту прибуття і вибуття.

Розраховують також відносні показники, які розкривають інтенсивність руху і виражаються у вигляді коефіцієнтів:

• коефіцієнт обороту щодо прийому робочої сили: ,

• коефіцієнт обороту щодо звільнення: .

• коефіцієнт заміщення: К_з = К_пр. – К_виб.

Особлива увага при вивченні робочої сили на підприємстві приділяється характеристиці вибуття з причин звільнення. У статистиці праці розрізняють два основних різновиди обороту щодо звільнення: необхідний і зайвий. Звільненні працівники за власним бажанням, за порушення трудової дисципліни, за рішенням судових органів становлять абсолютну величину плинності кадрів. Відношення абсолютного показника плинності до середньоспискової чисельності робітників дає відносний показник – коефіцієнт плинності (К_пл.).

Показники чисельності робочої сили підприємства дають лише уяву про його потенційні можливості, проте не характеризують ефективності використання праці. Мірилом праці виступає робочий час, основними одиницями виміру якого служать відпрацьовані людино-години і людино-дні. Вивчення використання робочого часу, боротьба за зниження його втрат виступають важливими факторами підвищення економічної ефективності виробництва.

Ступінь використання робочого часу на підприємствах визначають на основі табельного обліку, в якому відбиваються відпрацьований і невідпрацьований час у людино-годинах.

Табельний облік робочого часу дозволяє визначити ряд його фондів, які мають важливе значення для характеристики використання робочого часу. Розрізняють календарний, табельний та максимально можливий фонди часу.

Календарний фонд робочого часу – це фонд часу, що визначений астрономічною тривалістю періоду. Він складається з явок і неявок на роботу за певний період. Якщо з календарного фонду вирахувати число людино-днів неявок у святкові та вихідні дні, одержимо табельний фонд, а виключивши з нього ще людино-дні чергових відпусток, одержимо максимально можливий фонд робочого часу (наявний фонд робочого часу). Названі фонди робочого часу розраховуються і наводяться в статистичній звітності у вигляді балансу робочого часу лише за категоріями робітників промислово-виробничих цехів.

Важливим напрямком статистичного вивчення робочого часу є аналіз його використання, який не тільки відображає ефективність використання робочої сили, а й дозволяє виявити можливості більш раціонального їх розподілу і реалізації внутрішньовиробничих резервів.

Баланс робочого часу дає можливість передусім охарактеризувати структуру максимально можливого фонду робочого часу, виділити частку невиробничих витрат робочого часу.

Використання робочого часу характеризується системою показників, зокрема, показників використання фондів часу (розраховуються, виходячи з фактично відпрацьованого робочого часу, який порівнюють з відповідним фондом часу) та показників використання робочого часу, дня, місяця, року.

Для характеристики використання робочого дня порівнюють його фактичну тривалість з середньою встановленою.

.

Розрізняють середню фактичну і урочну тривалість робочого дня. Перший показник розраховують шляхом ділення відпрацьованих робітниками людино-годин в урочний і надурочний час на кількість відпрацьованих ними людино-днів. Другий – діленням відпрацьованих людино-годин лише в урочний час на відпрацьовані людино-дні.

Для оцінки використання тривалості робочого місяця (року) розраховують коефіцієнт як відношення середньої фактичної кількості днів роботи на одного середньоспискового робітника ( ), до середньої встановленої кількості ( ):

.

Загальний (інтегральний) коефіцієнт (К_і) характеризує одночасне використання тривалості робочого дня і тривалості робочого місяця (року). Він розраховується шляхом ділення кількості годин, відпрацьованих одним робітником за звітний період, на кількість встановлених людино-годин, які повинен відпрацювати один списковий робітник за цей період згідно трудового законодавства. Цей коефіцієнт можна визначити, перемноживши коефіцієнт використання середньої встановленої тривалості робочого дня на коефіцієнт використання числа днів роботи на одного спискового робітника:

К_і = К_г  К_д.

Інтегральний коефіцієнт характеризує ступінь використання робочого часу з урахуванням внутрішньо змінних і цілоденних витрат робочого часу.

Рівномірність заповнення змін характеризує коефіцієнт змінності (К_з):

,

якщо зіставляти розрахований коефіцієнт змінності з встановленим режимом роботи (кількість встановлених змін), то одержимо коефіцієнт використання змінного режиму.

Спроможність робітника виробляти певну кількість продукції за одиницю часу називають продуктивністю праці.

Рівень продуктивності праці (w) може характеризуватися кількістю продукції (q), виготовленої за одиницю часу одним робітником (T) або затратами часу (t) на виробництво одиниці продукції.

або ,

тобто між виробітком продукції і трудомісткістю існує зворотний зв’язок:

, або .

Різноманітність методів вимірювання обсягу промислової продукції вимагає застосування відповідно натуральних, трудових і вартісних методів вимірювання продуктивності праці.

Натуральний метод застосовується, якщо підприємство випускає однорідну продукцію, трудовий, що базується на вимірюванні продукції в трудових одиницях, використовується в основному на машинобудівних підприємствах.

Найпоширеніший у практиці економічних розрахунків вартісний метод, в основі якого лежить вартісний облік продукції, тому його використовують для підсумку різнойменних виробів, а також елементів продукції, що перебувають на різних стадіях готовності. Показник продуктивності праці у цьому разі розраховується відношенням виробітку товарної (валової, нормативної, чистої) продукції до затрат робочого часу (в людино-годинах, людино-днях), або до середньоспискової чисельності одного робітника чи працюючого основної діяльності.

Середній годинний виробіток ( ) характеризує продуктивність праці за годину чистого робочого часу (без втрат) і обчислюється шляхом ділення виробленої продукції (q) за період на число людино-годин, відпрацьованих робітниками за цей період: .

Середній денний виробіток ( ) розраховують як частку від ділення виробленої за місяць продукції на кількість відпрацьованих робітниками за цей період людино-днів:

, або w_г  Г = w_Д,,

де Г – середня фактична тривалість робочого дня в годинах.

Середньомісячний виробіток робітника ( ) розраховується діленням кількості виробленої продукції на середню спискову чисельність робітників:

, або w_Д  Д = w_р,

де Д – середня тривалість робочого місяця (року) в днях.

Аналогічно розраховується і показник середнього місячного виробітку одного працюючого: або w_р  d = w_n,

де d – частка робітників у загальній чисельності працюючих.

Між індексами цих показників є такій же взаємозв’язок:

.

Одним з найважливіших завдань статистики продуктивності праці є вивчення закономірності зміни її рівня. Це завдання виконують за допомогою індексного методу. Залежно від вихідних даних і мети дослідження застосовують різні види індексів.

Уявлення про динаміку продуктивності праці можна одержати, зіставивши рівні продуктивності праці звітного і базового періодів (w₁ : w₀). Якщо підприємство випускає однойменну продукцію, динаміку продуктивності праці характеризують за допомогою індивідуального індексу, який має вигляд:

.

Це натуральний індекс продуктивності праці, який найбільш придатний для вивчення характеристики продуктивності праці на окремих ділянках, робочих місцях, бригадах.

Розраховують також загальний індекс продуктивності праці (для окремих виробництв):

,

якщо замість q підставити його похідні wT, а співвідношення виразити відповідно через d_T, то цей індекс матиме такий вигляд:

.

Він показує, що на середні величини, які порівнюються, впливають не лише зміни рівня продуктивності праці на окремих підприємствах, а й структурні зрушення у співвідношенні затрат праці, які мають різний рівень продуктивності праці.

Індекс продуктивності праці фіксованого складу дозволяє елімінувати вплив зміни затрат праці і виявляти вплив лише зміни рівня продуктивності праці на окремих підприємствах на загальний результат. Він має такий вигляд:

.

Індекс впливу структурних зрушень, елімінуючи вплив змін у рівнях виробітку на окремих підприємствах, характеризує зміну середнього виробітку під впливом лише зрушень у співвідношенні затрат праці на окремих підприємствах:

.

Між розглянутими індексами існує певний зв’язок, що позволяє побудувати систему взаємозв’язаних індексів:

.

За умов випуску різнойменної продукції показники виконання завдання та динаміки продуктивності праці вимірюють і аналізують за допомогою загальних індексів, у яких в ролі співвимірника використовують трудомісткість або ціни. Відповідно з цим розрізняють два види загальних індексів: трудовий і вартісний.

Трудовий індекс продуктивності праці моделюється у двох варіантах: на основі фактичних і нормативних затрат часу. Розрізняють індекс продуктивності праці змінного та фіксованого складу:

,

де ∑qt_н – нормативні затрати робочого часу при фіксованих рівнях трудомісткості на обсяг робіт відповідно звітного і базового періодів.

Якщо нормативну трудомісткість зафіксувати на рівні базового періоду, то індекс змінного складу буде перетворений на індекс фіксованого складу:

.

Крім відносного показника зміни продуктивності праці від дозволяє визначити абсолютну величину економії робочого часу, якщо від чисельника цього індексу відняти знаменник.

Вартісний метод вимірювання продуктивності праці використовується в практиці планування і статистики як найбільш загальний, що охоплює весь результат виробництва.

На основі цього методу і моделюється відповідний індекс продуктивності праці, який є головною формою загального індексу:

,

де ∑qр – обсяг продукції в порівняльних цінах,

- середній рівень виробітку в грошовому виразі.

Індекс структурних зрушень:

.

Індекс фіксованого складу:

або .

Різниця між чисельником і знаменником кожного індексу характеризує абсолютну величину зміни обсягу продукції під впливом відповідного фактора: виробітку і чисельності працюючих.

Тоді загальний приріст продукції є сумою таких приростів:

1. Приріст за рахунок зміни загальної чисельності працюючих

2. Приріст за рахунок перерозподілу працюючих:

3. Приріст за рахунок зміни рівня продуктивності праці на підприємствах

де Q₀ =∑q₀р₀ - базисна вартість продукції.

Основним джерелом реальних доходів населення, зростання його добробуту виступає заробітна плата, яка є складовою фонду споживання, що створюється на підприємствах незалежно від форм власності.

Заробітна плата – це грошовий вираз вартості і ціни робочої сили.

При вивченні динаміки оплати праці у даний час обчислюють два показники: середній доход працівника загалом по підприємству, виходячи з суми засобів, які спрямовані на споживання, і середню оплату працівників загалом по підприємству, виходячи із фонду оплати праці працівників спускового складу (включаючи оплату праці сумісників), винагороди за наслідками праці за рік і разові заохочення колективу.

Статистика праці вивчає ступінь поширення форм і систем оплати праці, обсягу і складу заробітної плати, рівня і динаміки оплати праці робітників.

При вивченні складу фонду оплати праці окремі його елементи можуть бути згруповані, що дозволяє обчислювати ряд взаємозв’язаних фондів: тарифний, годинний, денний, місячний.

На основі даних про годинний, денний і місячний (квартальний, річний) фонди і відповідні дані про затрати праці в людино-годинах, людино-днях, людино-місяцях обчислюють середню годинну, денну і місячну (квартальну, річну) заробітну плату:

.

Розмір середньомісячної заробітної плати визначають також як частку від ділення місячного фонду оплати праці на середньоспискову чисельність робітників або всього персоналу. .

Всі ці показники взаємопов’язані, що може бути використано для визначення будь-якого з них на базі інших. Так, середній річний заробіток можна виразити таким чином:

З_р. = З_год.  Г_ф.  К₁ Д_ф.  К₂  К₃ ,

де К₁ – коефіцієнт доплат за невідпрацьовані людино-години;

К₂ - коефіцієнт доплат за невідпрацьовані людино-дні;

К₃ – коефіцієнт збільшення середнього заробітку за рахунок різних виплат.

При вивченні динаміки оплати праці застосовується індексний метод, зокрема моделюються індекси змінного, фіксованого складу і структурних зрушень, В їх основу кладуть середні рівні оплати праці, які, як відомо, залежать від двох груп факторів: від зміни середньої оплати праці кожної категорії працівників і частки чисельності працівників кожної категорії у їх загальній чисельності. Ці зміни і відбивають відповідні індекси:

а) змінного складу ,

б) фіксованого складу ,

в) структурних зрушень ,

де З – середня оплата праці працівників відповідного періоду,

d_T – частка чисельності працівників кожної категорії у їх загальній чисельності.

Індекс змінного складу відображає зміну середнього рівня оплати праці під впливом обох названих факторів, індекс фіксованого складу – зміну середнього рівня оплати праці під впливом зміни лише одного фактора – зміни рівня оплати кожної категорії працівників, нарешті, індекс структурних зрушень – зміни середнього рівня оплати праці під впливом другого фактора – зміни питомої ваги чисельності працівників кожної категорії у їх загальній чисельності.

За допомогою цієї системи індексів визначають не лише відносні показники зміни рівня оплати праці, а й абсолютні величини. Так, зміна середньої оплати праці за рахунок відповідного фактора становить, зокрема:

а) зміни середнього рівня оплати праці:

,

б) зміни питомої ваги окремих категорії працівників:

.

Важливе місце в аналізі оплати праці має зіставлення темпів підвищення рівня оплати та продуктивності праці. Розрахунок динаміки цих показників здійснюють на основі середніх величин (середнього заробітку і середнього виробітку) в розрахунку на одного робітника або працівника.

Зіставлення темпів зростання продуктивності праці і оплати праці дозволяє розрахувати коефіцієнт випередження:

,

де q₁:Ф₁ і  q₀:Ф₀ – оплатовіддача у звітному і базисному періодах, що відбиває вартість виробленої продукції у розрахунку на 1 грн. фонду оплати праці.

Крім того, на основі зіставлення темпів приросту продуктивності праці і оплати праці розраховують коефіцієнт еластичності:

,

де J_w – темп приросту продуктивності праці,

J_З – темп приросту оплати праці.

Коефіцієнт еластичності характеризує ступінь зв’язку між цими ознаками і відбиває, на скільки відсотків змінилася продуктивність праці при збільшенні середнього заробітку на 1%.